Система органів та установ виконання покарання в Україні та зарубіжних країнах (ID:1152274)

ВСТУП Актуальність теми. В умовах становлення і розвитку громадянського суспільства важлива роль належить кримінально-виконавчій системі України (КВС) як одному з найважливіших соціально-правових інститутів держави. З метою приведення кримінально-виконавчої політики держави у відповідність із міжнародними нормами, визначення основних напрямів реформування кримінально-виконавчої служби, що має забезпечити в установах виконання покарань та слідчих ізоляторах визначені законодавством порядок і умови виконання покарань та відбування покарання засудженими, прийнята Концепція державної політики у сфері реформування Державної кримінально-виконавчої служби України, схвалена Указом Президента України від 08.11.2012 № 631/2012 року. У зв’язку з цим виникає нагальна потреба у підвищенні рівня правової підготовки працівників органів кримінальної юстиції взагалі та органів і установ виконання покарань зокрема. Саме тому, знання механізму функціонування кримінально-виконавчої системи України та правового регулювання виконання та відбування кримінальних покарань, шляхів практичного реформування кримінально-виконавчої системи України, її проблем та завдань є обов’язковою умовою підготовки юристів, майбутніх працівників правоохоронних органів. Діяльність суду, державних органів, що ведуть боротьбу зі злочинністю, установ і органів виконання покарань, нерозривно пов'язана між собою. Цей взаємозв‘язок, незважаючи на відмінність правових основ, форм і методів їх діяльності, зумовлюється покладеними на них завданнями боротьби зі злочинністю. Успішна робота кожного із означених державних органів – необхідна передумова ефективного виконання завдань іншими ланками цієї системи. Покарання виконує роль засобу боротьби зі злочинністю головним чином в стадії його реалізації. Досягнення цілей покарання в процесі його виконання відноситься до числа важливих і складних проблем і передбачає створення спеціальної системи кримінально-виконавчих державних установ та органів, що підлягають комплектуванню підготовленими кадрами, що володіють глибокими знаннями права, педагогіки, психології та хорошими організаторськими здібностями. До виконання кримінальних покарань залучаються також органи та посадові особи деяких державних установ та організацій, основна діяльність яких пов'язана із здійсненням інших функцій. Дослідженням системи органів та установ виконання покарань зацмались такі вчені: Карелін В. В., Царюк С. В., Пузирьов М. С., Алієв Р. В., Пєтков В. П., Льовочкін В. А., Зливко С. В., Галай А. О., Соболь Є. Ю. та інші вчені. Метою дослідження є – аналіз системи органів та установ виконання покарань в ДКВС України та зарубіжних країнах. Завдання дослідження: 1) Дослідити історію становлення та розвитку кримінально-виконавчої системи в Україні. 2) Здійснити порівняльний аналіз пенітенціарних систем в зарубіжних країнах. 3) Розглянути поняття та види органів виконання покарань в Україні. 4) Охарактеризувати поняття та класифікації установ виконання покарань в системі ДКВС України. 5) Проаналізувати прогалини в кримінально-виконавчому законодавстві щодо системи органів та установ виконання покарань в Україні та знайти варіанти позбавитись їх. Об’єкт дослідження – суспільні відносини у сфері органів та установ виконання кримінальних покарань в ДКВС України. Предметом дослідження є система органів та установ виконання покарань ДКВС України та світу. Структура курсової роботи. Курсова робота складається з вступу, трьох розділів, висновків та списку використаних джерел. Її обсяг складає 33 аркушів.  РОЗДІЛ 1. ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ ВИНИКНЕННЯ ТА РОЗВИТКУ СИСТЕМИ ВІДБУВАННЯ КРИМІНАЛЬНИХ ПОКАРАНЬ В УКРАЇНІ ТА ЗАРУБІЖНИХ КРАЇНАХ 1.1. Історія становлення та розвитку кримінально-виконавчої системи в Україні Вивчення основних періодів становлення та розвитку кримінально-виконавчої системи і законодавства на території України можна віднести до ряду першочергових завдань вітчизняної науки кримінально-виконавчого права. Як не дивно, але факт залишається фактом: ані відповідна галузь національного права, ані система, на яку законодавством України покладена функція виконання покарань, ніколи не мали власної писаної історії. Вона немов би розчинилась у середовищі численних розвідок спочатку у сфері історії тюремної системи і законодавства Російської імперії, а згодом — виправно-трудової системи і законодавства СРСР, створюючи лише тло для більш-менш правдоподібних версій становлення та розвитку останніх. Не обійшлося тут і без казусів суто юридичного характеру, навмисного чи мимовільного перекручування фактів, замовчування або просто від незнання ряду надзвичайно важливих для кримінально-виконавчої системи і законодавства України реформ. У розвитку кримінально-виконавчої системи і законодавства України варто виділити три головних періоди: каральний (допенітенціарний), філантропічний, політичний [1, с. 295-296]. Перший, найтриваліший, період — каральний — охоплює майже весь час — від моменту фіксації у нормативних джерелах і пам'ятках звичаєвого права функції виконання кримінальних покарань і до кінця XVIII століття, коли під впливом прогресивних вчень сутність і система карних заходів почала поступово змінюватись. На думку багатьох видатних фахівців у галузі кримінального права та пенітенціарії (в літературі XIX ст. — тюрмознавства) — І. Фойницького, Д. Тальберга, В. Нікітіна, М. Таганцева, С. Познишева, М. Гернета та інших, цей період характеризується повною байдужістю суспільних і державних структур до долі засуджених та надзвичайною жорстокістю карних заходів. За слушним зауваженням О. Ф. Кістяківського, «як наступниця тих елементів, що створили кримінальне право приватної помсти, державна влада в усьому, що стосується власне неї, засвоює із самого початку, без будь-яких змін, правила приватної помсти» [2, с. 256]. До цього слід лише додати, що розвиток символізму в праві, який потребував співвіднесеності покарання та характеру вчиненого кримінального правопорушення, був першопричиною розвитку спочатку тілесних покарань і членоушкоджень, а згодом — різного роду ганебних покарань. Вершиною символістичного екзекутивного підходу до реалізації кари у цей період слід вважати композиційні вироки, хоча цілі кожного з покарань, що входили до тієї чи іншої композиції, були різними. Зокрема, Г. В. Демченко, аналізуючи законодавство періоду Литовських статутів, виділяє лише чотири основних: 1) «задоволення потерпілого і загладжування спричиненої кривди»; 2) «задоволення держави і загладжування спричиненої кривди»; 3) «суспільна охорона і позбавлення суспільства від злочинця»; 4) «виправлення злочинця» [3, с. 60-64]. Як видно із самого переліку, мета виправлення посідає останню сходинку і проявляється лише в тому, що покараний дає обітницю — «потом того стеречьіся й не допущати». Але від цього каральний період не втрачає свого значення для науки, оскільки, як можна судити із документів, що дійшли до нас у первісному вигляді, саме у цей період здійснюються перші спроби виокремити кримінально-виконавчу діяльність у самостійну галузь державного управління і надати їй чинності на нормативно-правовому рівні [4, с. 52]. Другий період у пенітенціарній літературі дістав назву філантропічного, зважаючи на прагнення окремих осіб та суспільних формувань покращити умови тримання засуджених та привернути увагу широких кіл громадськості до незадовільного стану установ виконання покарань. На території України він майже збігся з першою хвилею пенітенціарних реформ у Західній Європі, ініційованою працями Ч. Беккаріа, В. Кокса, Д. Говарда, І. Бентама, філантропічна діяльність яких істотно вплинула на подальший розвиток кримінально-виконавчої системи і законодавства [5, с. 7]. Але для втілення пенітенціарної ідеї в життя мав сплинути певний час і це, зрештою, сталося. Починаючи з ініціатив губернатора малоросії князя О. Б. Куракіна, пішов відлік реальних кроків щодо реформування кримінально-виконавчої системи Російської імперії. В літературі з пенітенціарних проблем цей період називають «періодом будівництва тюрем нового типу». Останні все ще називалися острог, але насправді не мали з ним нічого спільного. Згодом їх почали називати «Тюремний замок». До цього додамо, що перші в Україні робочі та упокорювальні будинки (назва перших виправних закладів) також були збудовані О. Б. Куракіним. А введена ним класифікація в'язнів відповідала найкращим зразкам того часу [6]. Загалом внесок О. Б. Куракіна у розвиток піклувальної політики був настільки значним, що відомий поет І. П. Котляревський, який жив тоді у Полтаві і був свідком турбот цього філантропа і реформатора про вдів, сиріт, засуджених, про будівництво лікарень, притулків, нових в'язниць та інших «благих дел», написав на його честь оду, опубліковану П. А. Кулішем вже після смерті самого О. Б. Куракіна. Останньою значною подією філантропічного періоду була організація Товариства піклувального про тюрми, яке на першому етапі свого існування зробило багато корисного у сфері реформування кримінально-виконавчої системи і законодавства. Але після отримання статусу державної установи це Товариство фактично перетворилося на бюрократичну машину [7, с. 87].