Зразок роботи
1.1. Поняття заочного розгляду справи та його процесуально-правова суть
Історико-правовий аналіз заочного розгляду цивільних справ у законодавстві України дозволяє зробити висновок, що до реформи 1864 року наслідком неявки зовсім не було заочне провадження, а лише або звинувачення відповідача без судового розгляду у випадку його неявки, або, навпаки, відмова в позові у випадку неявки позивача. Оскільки такий порядок видавався вкрай несправедливим та несумісним із основними засадами змагального процесу, були вироблені за зразком зарубіжних законодавств правила заочного провадження у випадку неявки сторін в судове засідання. К.Анненков справедливо зауважує, що ці обставини послужили лише мотивом, який привів до думки про необхідність введення в наш цивільний процес інституту заочного рішення [23, с.65-66]. Вони, однак, не розкривають ні підстав, ні мети, ні процесуально-правової природи сучасної моделі заочного провадження. Разом з тим, з’ясування цих питань безсумнівно видається необхідним для правильного розуміння окремих законодавчих положень, якими визначається процедура заочного розгляду справи в цивільному процесі України.
У доктрині цивільного процесуального права пропонувалися різні визначення поняття заочного провадження, заочного розгляду справи, заочності в цивільному процесі чи заочного рішення. Так, В.Ґодлевскі під заочністю в широкому значенні розуміє пропуск будь-якої аудієнції в суді, а у вузькому - пропуск аудієнції, призначеної для розгляду справи по суті [26, с.17]. Приблизно в такому ж аспекті розглядає категорію заочності в цивільному процесі й А.Менциньский. Видається, що в сучасний період аналіз цивільного процесуального законодавства не дозволяє настільки широко тлумачити категорію заочності в цивільному судочинстві, оскільки у ЦПК України вона використовується у набагато вужчому значенні - тільки у контексті заочного розгляду справи, що має місце лише при неявці відповідача за чітко встановлених умов.
2.1. Поняття та особливості наказного провадження у цивільному процесі
З метою спрощення, підвищення ефективності здійснення правосуддя та диференціації цивільного процесу у зміст Цивільного процесуального кодексу України було введено інститут наказного провадження. Як зазначає О. Штефан, бажання розглядати та вирішувати будь-які справи – без урахування характеру поведінки сторін і ступеня обґрунтованості їх вимог – у межах однієї процесуальної форми роз’єднує кінцеву мету судочинства і методи її досягнення [29, с.44].
Незважаючи на те, що поняття “наказне провадження” та “судовий наказ” не нові в юридичній науці та судовій практиці, наукові дискусії щодо їх правової природи тривають і досі, а тому й надалі потребують тривалих досліджень як в теоретичній, так і в практичній площині .
Чинним ЦПК України визначено, що цивільні справи у судах розглядаються в порядку позовного, наказного та окремого провадження. Усі три види проваджень охоплені поняттям цивільного судочинства, а відтак, й самі є видами цивільного судочинства. Кожен вид цивільного судочинства має свою процесуальну сутність, характеризується певними особливостями судової процедури. Тому правильне вирішення питання щодо поняття та сутності кожного з видів судочинства, ознак, які їх характеризують, та критеріїв зачислення цивільних справ до того чи іншого виду провадження має велике практичне значення та суттєвий теоретичний інтерес.
Цікавими є погляди науковців щодо назви розділу ІІ ЦПК України. Зокрема, на думку О. Штефан, доцільніше було б назвати розділ ІІ ЦПК України не “Наказне провадження”, а “Судовий наказ”, що відображає його сутність та зміст, оскільки він не містить нормативно закріпленого визначення наказного провадження, а лише встановлює порядок видачі судом судового наказу [29, с.46]. Протилежну позицію в цьому питанні обстоює Д. Луспеник, зазначаючи, що назва розділу ЦПК України – “Наказне провадження” є вдалою, оскільки регулює не лише порядок ухвалення судового наказу, але й процедуру самого провадження, що передує видачі судового наказу [30, с.92].
Магістр