Зразок роботи
1.1. Поняття моменту закінчення злочинів
Перш ніж аналізувати особливості моменту закінчення різних видів злочинів, треба визначити загальне правило про момент закінчення будь-якого злочину.
Починаючи з кінця ХІХ століття і по сьогоднішній день в теорії кримінального права домінуючою є думка про те, що момент закінчення злочину необхідно пов’язувати з наявністю у вчиненому особою діянні усіх ознак складу злочину, передбаченого в Особливій частині кримінального кодексу [6, с. 295].
Саме таку позицію щодо розуміння моменту закінчення злочину формалізує законодавець і в чинному КК України. Так, в ч. 1. ст. 13 КК України вказується, що закінченим злочином визнається діяння, яке містить усі ознаки складу злочину, передбаченого відповідною статтею Особливої частини цього Кодексу. [2]
Разом з тим, незважаючи на те, що таке розуміння моменту закінчення злочину, яке пов’язується з фактом наявності в поведінці особи всіх ознак складу злочину, передбаченого Особливою частиною кримінального закону, стало в науці кримінально права практично аксіомою, окремі вчені все ж таки намагаються поставити його під сумнів. Так, зокрема, Ю. Демідов, вказуючи на проблематичність застосування на практиці положення, згідно якого момент закінчення злочину пов’язується з наявністю усіх ознак складу злочину, пропонує враховувати сформульоване ним правило про те, що закінчення злочину не у всіх випадках означає його припинення. Оскільки закінчення злочину відбувається, як правило, раніше його припинення. Тому, на його думку, злочин може продовжуватися на стадії закінчення до його остаточного припинення [12, с. 23]. На нашу думку, вчений правильно помічає той факт, що наявність в діянні особи складу злочину, передбаченого Особливою частиною кримінального кодексу, ще не свідчить про припинення злочину, що особливо яскраво спостерігається у так званих триваючих злочинах. Разом з тим, запропоноване вирішення цієї проблеми нам видається також доволі спірним. Адже саме по собі положення про те, що закінчений злочин може продовжуватися, містить внутрішню суперечність – якщо злочин закінчено, то, очевидно, що вже не може йти мови про його існування в часі як кримінально-правового явища.
Помічаючи випадки, коли в діянні можна фактично констатувати наявність складу злочину до повної реалізації умислу винного, деякі науковці пропонують уточнити положення про момент закінчення злочину шляхом вказівки на те, що злочин вважається закінченим, коли в діянні є всі ознаки складу злочину, передбаченого Особливою частиною кримінального законодавства, на вчинення якого був спрямований умисел особи [21, с. 180]. Не зовсім послідовно намагається розвинути цю думку в своєму дисертаційному дослідженні С. А. Іванчина, яка, з одного боку, критикує усталену позицію, коли факт закінчення злочину пов’язується виключно з наявністю в діянні особи усіх ознак складу злочину, а, з іншого боку, лише дещо уточнює її, пов’язуючи момент закінчення злочину з фактом встановлення у вчиненому діянні всіх ознак складу злочину, на вчинення якого був спрямований умисел особи [14, с. 7, 14].
На наш погляд, вчена намагалася пов’язати момент закінчення злочину з реалізацією особою свого злочинного наміру, справедливо вказуючи на те, що визначальним чинником у цьому відношенні має бути спрямованість умислу особи, проте
