Зразок роботи
2.2. Особливості дотримання форми та процедури укладення шлюбного договору
Шлюбний договір може бути укладений як до, так і після укладення шлюбу. Це – ключова новела українського законодавства.
Згідно із ст. 95 СК України дія шлюбного договору, що його було укладено до реєстрації шлюбу, починається з моменту реєстрації шлюбу [2]. Якщо шлюбний договір укладено подружжям, він набирає чинності у день його нотаріального посвідчення. За бажанням сторін шлюбний договір, укладений до реєстрації шлюбу, може поширюватися на відносини, які виникнуть не з моменту реєстрації шлюбу, а пізніше, наприклад, через п’ять років після реєстрації шлюбу. Немає перешкод для того, щоб шлюбний договір, укладений в період шлюбу, за бажанням сторін поширював свою дію на відносини, що виникли раніше — з моменту реєстрації шлюбу. Такий договір не буде суперечити закону.
Помилковою є думка, що шлюбний договір застосовується тільки в разі розірвання шлюбу і подальшого поділу майна. Так, наявність шлюбного договору може багато в чому полегшити вирішення багатьох питань і під час шлюбу. Так, згідно зі ст. 65 Сімейного кодексу України, для укладення одним із подружжя договорів, які потребують нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, а також договорів стосовно цінного майна, згода другого з подружжя має бути подана письмово [2]. Згода на укладення договору, який потребує нотаріального засвідчення та (або) державній реєстрації, має бути нотаріально завіреною. Уникнути необхідності надання такої згоди при здійсненні кожної операції, особливо якщо укладання таких угод є частим, або навіть є частиною бізнесу одного з подружжя, дозволяє шлюбний договір. Так, при визначенні однією з умов шлюбного договору режиму особистої власності на нерухоме майно того подружжя, на чиє ім’я воно зареєстроване, тим самим відпадає необхідність дачі згоди на розпорядження таким майном другим подружжям.
Багато питань, і навіть нарікань, викликало регулювання режиму власності на частки у статутному капіталі суб’єктів господарювання (зокрема приватних підприємств, товариств з обмеженою відповідальністю). Так, у постанові Пленуму Верховного Суду України від 21.12.2007 № 11 вказувалося, що майно приватного підприємства, фізичної особи-підприємця, як і внесок до статутного капіталу господарського товариства, не є об’єктом права спільної сумісної власності [4]. Така правова позиція обумовлювалася тим, що майно підприємства, як і статутний капітал, належить безпосередньо підприємству-юридичній особі.
Таким чином, спільне майно подружжя, передане підприємству, є власністю саме підприємства, відповідно, не є об’єктом спільної власності подружжя або особистою приватною власністю одного з них. При цьому, в названій постанові вказувалося, що інший із подружжя має право на поділ доходів від використання спільного майна. І судова практика змушена була відгукнутися на цю постанову, незважаючи на численні випадки, коли внутрішнє переконання суддів і обґрунтованість доводів другої сторони часто не співпадали, судді притримувалися при винесенні рішень саме такої правової позиції.
Магістр