Зразок роботи
РОЗДІЛ ІІІ ОБМЕЖЕННЯ КОНСТИТУЦІЙНИХ ПРАВ ТА СВОБОД ЛЮДИНИ І ГРОМАДЯНИНА.
Права і свободи людини і громадянина є фундаментальним надбанням людства, важливим елементом у процесі становлення й соціалізації кожного індивіда, адже дозволяють йому задовольняти свої потреби та реалізовувати власний потенціал у різних сферах суспільного життя. Ступінь їх гарантування є лакмусовим папірцем демократичного розвитку будь-якого суспільства. Особливе місце у системі прав і свобод людини і громадянина посідають конституційні права і свободи, які разом із відповідними обов’язками встановлено в основному законі кожної держави. [30, с. 78].
Питанням правомірного обмеження окремих конституційних прав і свобод людини і громадянина в Україні присвятили свої наукові дослідження А. Самотуга, Н. Кушакова, М. Савчин, Н. Савінова, М. Селівон, С. Рабінович, В. Філатов, С. Шевчук.
На сьогодні питання щодо обмеження прав і свобод людини з боку інститутів державної влади набуло особливої значущості в контексті ідеї та практики правової державності. Предметом постійного занепокоєння правозахисної спільноти є факти порушень прав і свобод людини не стільки з боку інших осіб, скільки з боку держави. Особливо, коли йдеться про кримінальне переслідування особи, що пов’язано з правомірністю обмеження її власної свободи при застосуванні запобіжних заходів, не говорячи вже про такі обмеження прав, як свобода мирних зборів і демонстрацій та висловлювання поглядів [31].
Потребує насамперед уточнення формулювання «Обмеження конституційних прав і свобод». Можливою була дещо інша його назва – «Конституційне обмеження прав і свобод…». Відхід від назви «конституційне обмеження прав…» зумовлений, на нашу думку, тим, що в деяких державах відсутні формальні конституції, замість яких діють численні нормативно-правові акти, прийняті в різні роки, звичаї, що прямо чи опосередковано стосуються обмежень конституційних прав людини. Назва ж «обмеження конституційних прав…», на наш погляд, є більш вдалою, оскільки, незважаючи знову ж таки на відсутність формальних конституцій та прямого закріплення прав і свобод людини й громадянина у формальних конституціях, вони, будучи основними, фундаментальними, з усією очевидністю вважаються конституційними.
Генезис прав і свобод людини, як вважають деякі науковці, варто шукати в економічних, соціальних і політичних підвалинах тих передових західноєвропейських і північноамериканських країн, у яких природно історично сформувався новий державний лад з парламентом, поділом влади, демократичними виборами органів влади та ін. Загальновизнані принципи й норми, у яких також закріплені основні права і свободи людини, безпосередньо націлені на те, аби кожна держава, як суверенний член міжнародного співтовариства, неухильно дотримувалася своїх зобов’язань щодо схвалення й визнання в повному обсязі, виконання, гарантування й захисту основних прав людини на основі принципів рівноправності, неприпустимості суперечності самій природі цих прав та ін.
По-перше, Конституцією України (ст.ст. 33–35, 42, 63) встановлено законодавчі обмеження на здійснення таких прав і свобод, як свобода пересування, вільний вибір місця проживання, право вільно залишати територію України, право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань, право на свободу світогляду і віросповідання, право на підприємницьку діяльність депутатів, посадових і службових осіб органів державної влади та органів місцевого самоврядування, права засудженого [2; 32, с. 25].
Більше того, Конституцією для обмеження різних категорій прав передбачено різні підстави: «…в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадського порядку, з метою запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров’я населення, для захисту репутації або прав інших людей, для запобігання розголошенню інформації, одержаної конфіденційно, або для підтримання авторитету і неупередженості правосуддя» (ч. 3 ст. 34); «…в інтересах охорони громадського порядку, здоров’я і моральності населення або захисту прав і свобод інших людей» (ч. 2 ст. 35); або, взагалі, відсутня конкретизація підстав – «…за винятком обмежень, які встановлюються законом» (ч. 1 ст. 33). Конституція України (ст. 64) передбачає можливість обмеження прав і свобод людини й громадянина «…в умовах воєнного або надзвичайного стану», але з істотними застереженнями в частині прав і свобод, що не підлягають обмеженню (всього – 18 статей). Крім того, у ст. 23 Конституції закріплено традиційне для вітчизняної та світової правової системи положення, яке належить до принципів правового статусу особи, відповідно до якого «Кожна людина має право на вільний розвиток своєї особистості, якщо при цьому не порушуються права і свободи інших людей» [2].
У такий спосіб на конституційному рівні, тобто принципово, визначено підстави й цілі обмежень прав і свобод громадян, а також межі здійснення таких прав і свобод. Однак ці встановлення мають потребу в конкретизації й подальшому науковому осмисленні, тим більше що за минулі після прийняття Конституції 15 років фахівцям так і не вдалося прийти до єдиного трактування їхнього змісту. Не вироблено навіть загальної точки зору на те, які права і свободи можна віднести до так званих абсолютних, тобто тих, які не можуть бути обмежені ні за яких умов. Характерний приклад: передбачений ч. 2 ст. 64 Конституції України перелік прав і свобод, що не підлягають обмеженню при введенні воєнного або надзвичайного стану, відрізняється від того, який міститься в п. п. 1 і 2 ст. 4 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права [33].
Український перелік значно ширший (18 проти 7), у якому до абсолютних прав додатково віднесено: право на житло (ст. 47); право на шлюб (ст. 51); рівність у правах дітей (ст. 52); судовий захист прав і свобод (ст. 55) та інші норми-гарантії. Деякі експерти пропонують ці додаткові права з Конституції виключити. Натомість більшість правознавців, яких ми також підтримуємо, виступають за збереження цього переліку в незмінному вигляді, виходячи з конституційних принципів як невичерпності закріплених конституцією прав і свобод людини й громадянина, так і неприпустимості їх скасування та звуження існуючого їх змісту та обсягу (ст. 22) [2].
Таким чином, наведені міркування дозволяють зробити висновок про наявність принаймні таких передумов до здійснення порівняльно-правових досліджень обмеження конституційних прав і свобод людини й громадянина [34, с. 107]:
1) неоднозначність підстав внутрішнього законодавства щодо обмеження одних категорій прав і свобод та взагалі відсутність таких або їх конкретизації відносно інших;
2) розбіжність положень внутрішнього законодавства з вимогами міжнародно-правових актів щодо обмеження прав і свобод людини й громадянина;
3) намагання деяких держав, з метою боротьби з тероризмом, відступати від вимог міжнародно-правових актів у галузі прав людини.
Більшість конституцій країн світу містять норми, що становлять інститут правового статусу людини й громадянина, системоутворюючим ядром якого є права і свободи обох цих суб’єктів [34, c.102].
Основними напрямками проблеми правомірного обмеження прав і свобод людини, як вважаємо, є такі [34, c. 109]:
1) вироблення критеріїв класифікації та вдосконалення системи принципів обмеження основних прав і свобод людини й громадянина;
2) аналіз, узагальнення та визначення можливості застосування в Україні досвіду зарубіжної законодавчої (зокрема прецедентної) і правозастосовчої практики такого обмеження;
3) розробка і внесення пропозицій для вдосконалення національного законодавства з цього питання з метою його приведення у відповідність до міжнародних стандартів.
Тому, в умовах сьогодення актуальність проблеми обмеження прав і свобод людини та забезпечення безпеки громадян не викликає сумніву. Варто зазначити, що особистість, її права та свободи завжди повинні бути в центрі уваги як державної влади, так й інститутів громадянського суспільства. Отож забезпечення громадської безпеки є першочерговим завданням, що стоїть перед державою. Звісно, його неможливо виконати без законних обмежень прав та свобод людини і громадянина, перш за все, її особистих прав.
Магістр