Договір доручення (ID:376178)

1.1. Поняття договору доручення За договором доручення одна сторона (повірений) зобов'язується вчинити від імені та за рахунок другої сторони (довірителя) певні юридичні дії. Правочин, вчинений повіреним, створює, змінює, припиняє цивільні права та обов'язки довірителя [1]. Винайдена ще за часів римського права юридична конструкція договору доручення дозволила суб'єктам правовідносин досягати певних результатів шляхом залучення інших осіб, наділяючи їх певними суб’єктивними повноваженнями для вчинення дій від імені та на користь довірителя, котрий у такий спосіб може одночасно вести свої справи в різних сферах діяльності і при цьому бути незалежним від територіального знаходження певного юридичного суб'єкта. Тому залучення інших осіб при виконанні ними доручень на підставі особливо довірчих відносин, визначення меж прав та обов'язків повіреного було актуальним як за часів Стародавнього Риму, так і продовжує бути актуальним в умовах сьогодення. Інститут представництва широко використовується у цивільних та господарських правовідносинах. Правова регламентація представництва здійснюється положеннями глави 17 Цивільного кодексу України [1] (далі – ЦК України), а також процесуальним законодавством, що має спеціальний характер. Однак найбільш поширеним договором, що породжує представництво, є договір доручення, без існування якого не можливо уявити сучасне суспільне життя. Договір доручення закріплений у главі 68 ЦК України, в якій міститься детальний опис поняття договору доручення, термін дії, права та обов'язки сторін, умови припинення відповідних договірних відносин [2, с. 264]. Проблемам зобов'язань, які виникають з договорів, у тому числі що пов'язані з довірчими стосунками, були присвячені деякі праці науковців О.І Длугоша, Д.В. Дождєва, О.С. Йоффе, Мір'ян Поленак-Акимовської, О.А.Підопригори, К.В. Скиданова, І.В. Спасибо-Фатєєвої, Є.О. Харитонова та інших. Першим, кому вдалося узагальнено сформулювати теорію представництва, був Г. Гроцій. Його концепція була заснована на фікції, через яку, дії представника визнавались рівнозначними тому, що довіритель сам є присутнім, а його волевиявлення втілюється в особі представника [3]. Дехто з цивілістів визначає договір доручення як агентський договір [4, с. 27]. Так, А.І. Дрішлюк зазначає, що поняття «агентська угода», «агент» (повірений, представник) і «принципал» (довіритель) є результатом запозичення укоріненої в міжнародній практиці термінології англійського права. Відносини з агентами в практиці розуміються в широкому сенсі, агентськими ж угодами найчастіше іменуються договори доручення і комісії, договори з посередниками та ін. В більшості випадків у чинному законодавстві України використовується термін «агентська угода», іноді – «договір про надання агентських послуг» [5, с. 9]. Вважаємо, що «Агентська угода» може бути укладена з комерційним представником (ст. 243 ЦК України), адже такому повіреному довірителем може бути надано право відступати в інтересах довірителя від змісту доручення без попереднього запиту про це (ч. 2 ст. 1004 ЦК України). Договір доручення – це договір про надання послуг нематеріального характеру (юридичного та фактичного) і є лише одним із видів договорів про представництво разом із комісією і агентським договором. Отже, можна зробити висновок, що договір доручення є більш ширшим за поняття «агентський договір», але, разом з тим, вужчим за поняття «договір про представництво». Агентський договір можна визначити як двосторонній, консенсуальний, оплатний договір, в силу якого одна сторона (агент) зобов'язується здійснювати в інтересах іншої сторони (принципала) від її чи від свого імені юридичні і/чи фактичні дії [5, с. 11]. У той же час за цивільним законодавством України повірений лише має право на плату за виконання свого обов'язку за договором доручення, якщо інше не встановлено договором або законом (ч. 1 ст. 1002 ЦК України), що визначає диспозитивність договору доручення та варіативність позиції сторін цього договору. Вчені стверджують, що предметом договору доручення є «виконання однією особою від імені іншої юридичних дій» [6, с. 431]. Проте, повірений зобов'язується вчинити певні юридичні дії від імені довірителя та за його рахунок (ч. 1 ст. 1000 ЦК України). Отже, щоб повірений виконав зобо’язання перед довірителем, довіритель має наділити повіреного певними суб’єктивними повноваженнями, що мають вираз у його волі, та забезпечити матеріально (фінансово) виконання зобов’язання повіреним. Таким чином, ми маємо взаємні зобов’язання, а тому, договір доручення має складний предмет – виконання юридичних дій від імені довірителя і гроші чи інше майнове благо, яке передається як оплата повіреному за надану послугу. Таку ж думку висловлює і С. Шимон [7, с. 61]. ЦК України визначає, що повірений зобов'язаний: 1) повідомляти довірителеві на його вимогу всі відомості про хід виконання його доручення; 2) після виконання доручення або в разі припинення договору доручення до його виконання негайно повернути довірителеві довіреність, строк якої не закінчився, і надати звіт про виконання доручення та виправдні документи, якщо це вимагається за умовами договору та характером доручення; 3) негайно передати довірителеві все одержане у зв'язку з виконанням доручення (ст. 1006 ЦК України). Натомість обов'язки довірителя мають вираз у наступному: 1. Довіритель зобов'язаний видати повіреному довіреність на вчинення юридичних дій, передбачених договором доручення. 2. Довіритель зобов'язаний, якщо інше не встановлено договором: 1) забезпечити повіреного засобами, необхідними для виконання доручення; 2) відшкодувати повіреному витрати, пов'язані з виконанням доручення. 3. Довіритель зобов'язаний негайно прийняти від повіреного все одержане ним у зв'язку з виконанням доручення. 4. Довіритель зобов'язаний виплатити повіреному плату, якщо вона йому належить (ст. 1007 ЦК України). З наведеного вище вбачається, що такий правочин як договір доручення лежить в площині активного поводження осіб, які є сторонами цього правочину, покликаний виконувати певну функцію, а саме – впливати на обсяг прав особи через їх набуття, зміну або припинення. Якраз тому правочин і відноситься до юридичних фактів. Отже, для такої характеристики правочину важливо усвідомити те, що саме з ним як юридичним фактом закон пов’язує настання для особи певних юридично значущих наслідків. Сам закон цих наслідків не породжує. Правочин як приватне волевиявлення, спрямоване на встановлення, зміну або припинення прав, і слугує підставою для настання цих наслідків [8, с. 22]. Якщо правочин визначається через дію, то дія в свою чергу – через волю особи, яка діє. Зазначимо основну вимогу до волі: вона має бути вільно виражена, тобто особа тоді вважається такою, що вчинила правочин, коли вона бажає це зробити і прагне до цього. Бувають хоча й вольові дії особи, але для права вони неважливі. Ці дії не породжують для особи правових наслідків. Такі дії називають фактичними, наприклад, щодо здійснення прав та обов’язків за договором доручення для повіреного не створюється правових наслідків виконання договору, адже він діє від імені довірителя. Правочин, вчинений повіреним, створює, змінює, припиняє цивільні права та обов'язки саме довірителя (ч. 1 ст. 1000 ЦК України). Проте не всі дії на виконання договору вважаються фактичними, а є й такі, що тягнуть за собою юридично значущі наслідки. Варто вказати на те, що це питання є надто спірним в цивілістиці. З приводу дій на виконання правочину висловлюються діаметрально протилежні точки зору: що такі дії є правочином [9; 10; 11, с. 157–196; 12, с. 93–94; 13] і навпаки, що виконання є суто фактичною дією в межах правочину [14, с. 101; 15, с. 87]. Висловлювалася й проміжна думка, що такі дії можуть бути різними, тобто слід надавати оцінку кожній дії щодо виконання правочину окремо: якщо вони тягнуть за собою юридично значущі наслідки, то вони є правочинами [16, с. 153; 17, с. 573; 18, с. 35], і навпаки [19]. На мій погляд, варто прислухатися саме до такої поміркованої думки, оскільки в сукупності всі такі дії розглядати навряд чи виправдано з теоретичної та з практичної точки зору. Договором доручення може бути встановлено виключне право повіреного на вчинення від імені та за рахунок довірителя всіх або частини юридичних дій, передбачених договором. У договорі можуть бути встановлені строк дії такого доручення та (або) територія, у межах якої є чинним виключне право повіреного (ч. 2 ст. 1000 ЦК України). Договором доручення може бути визначений строк, протягом якого повірений має право діяти від імені довірителя. Основним обов’язком довірителя за договором доручення є обов’язок видати повіреному довіреність на вчинення юридичних дій (ч. 1 ст. 1007 ЦК). Хоча, виходячи із змісту ч. 3 ст. 244 ЦК, довіреність може бути надана довірителем безпосередньо третій особі. Серед посередницьких договорів такий обов’язок довірителя існує тільки у договорі доручення, оскільки він є класичним представницьким договором [20, с. 233]. Також довіреність може видаватися при укладенні агентського договору, за умови, якщо агент виступає у відносинах із третіми особами від імені Довірителя (принципала). Важливість цього обов’язку пов’язана із наділенням повіреного повноваженнями для вступу у відносини із третіми особами. Довіреність носить інформативний характер і слугує доказом факту передачі повноважень, їх обсягу та строку існування. На практиці довіреність часто ототожнюють із договором доручення, хоча у науці ці поняття чітко розрізняються. Так, О. С. Іоффе писав, що сам факт видачі довіреності не є угодою, а юридичною дією одностороннього характеру [21, с. 206]. С. І. Вільнянський також вважав, що довіреність є одностороннім актом, що стосується третьої особи, з якою представник буде вчиняти правочини від імені представленої особи [22, с. 176]. Аналогічну позицію займають і сучасні вітчизняні вчені-цивілісти [23, с. 8]. Відповідно до положень ст. 247 ЦК України строк дії довіреності встановлюється у самій довіреності. Якщо строк довіреності не встановлений, вона зберігає чинність до припинення її дії. Строк довіреності, виданої у порядку передоручення, не може перевищувати строку основної довіреності, на підставі якої вона видана (ст. 247 ЦК України). Тобто, відсутність у довіреності строку її дії не тягне за собою втрату довіреністю юридичної сили. Однак із строком пов’язана інша обов’язкова вимога, порушення якої тягне за собою нікчемність довіреності, – зазначення дати її видачі. У довіреності, як і у договорі доручення, допускається встановлення сторонами «умовного строку дії», тобто прив’язки початку або закінчення дії довіреності до певної події. У радянській цивілістичній літературі висловлювалася позиція, що час здійснення дій повіреним (умова про строк) визначається угодою сторін. Загальний строк дії договору доручення визначається терміном виданої довіреності [24 c. 342]. Однак, недоцільно що пов’язувати строк дії договору доручення із строком дії довіреності, так як строк, що вказується у довіреності, може збігатися із строком договору доручення, може бути меншим або більшим. Безумовно, ідеальний варіант – коли строк дії договору доручення та строк дії довіреності співпадають. Якщо строк дії довіреності закінчився, а строк договору доручення ні, то довіритель на підставі цього ж договору вправі видати нову довіреність зі строком дії, який не перевищує строк дії договору. Якщо ж строк довіреності перевищує строк дії договору, то вона діє до закінчення цього договору. Законодавець не визначив строку, протягом якого довіритель повинен виконати цей обов’язок, залишивши сторонам можливість встановити його самостійно. Так, АТ «ТРАНСРОУД ГРУП» звернулося до Господарського суду міста Києва із позовною заявою до АТ «Інтер-Контакт» про визнання договору доручення №10/081-к від 05.08.2008 р. недійсним. Обґрунтовуючи позовні вимоги, позивач посилався на те, що укладення оспорюваного правочину не спрямоване на реальне настання наслідків, що ним обумовлені, так як довірителем (АТ «Інтер-Контакт») не було видано довіреності і повірений (АТ «ТРАНСРОУД ГРУП») не зміг здійснити жодної юридичної дії (укладення договорів купівлі-продажу) протягом дії укладеного договору. В свою чергу відповідач посилався на те, що договором не зазначено, коли саме довіритель мав видати довіреність, тому за довірителем залишено право здійснити її видачу, коли повірений за наслідками пошуку контрагентів повідомить про наявність контрагентів, з якими можливо укласти договір. Претензій на предмет відсутності доручення позивач в період дії договору не висував. Суд, оцінюючи подані сторонами докази, дійшов висновку, що позовні вимоги не підлягають задоволенню, оскільки на момент підписання спірного договору позивач та відповідач у повному обсязі виконали всі вимоги законодавства, які ставляться до цього виду договору відповідно до ст. ст. 1000-1003 ЦК України. Сам по собі факт невиконання сторонами умов правочину не робить його фіктивним [25 c. 153]. У постанові Пленуму Верховного Суду України (далі – ВСУ) «Про судову практику в справах про визнання угод недійсними» зазначено, що невиконання або неналежне виконання угоди не може бути підставою для визнання її недійсною і у цьому разі сторона вправі вимагати розірвання договору або застосування інших встановлених наслідків. Крім того, відсутність довіреності не позбавляло позивача можливості здійснення дій з пошуку контрагентів. З огляду на викладене, з метою забезпечення стабільності посередницьких відносин та запобігання непорозумінь між контрагентами пропонується внести зміни у ст. 1007 ЦК України, застосувавши диспозитивний метод правового регулювання. Таким чином, вважаю, варто викласти п. 1 ст. 1007 у наступній редакції: «Довіритель зобов’язаний видати повіреному довіреність на вчинення юридичних дій, якщо інше не встановлено договором. Довіреність, видана на підставі договору доручення, повинна видаватися довірителем не пізніше строку виконання доручення». Також ст. 1001 ЦК необхідно доповнити п. 2, який викласти у наступній редакції: «Строк дії довіреності, виданої на підставі договору доручення, не повинен перевищувати строку дії самого договору». Наступний обов’язок довірителя полягає в тому, щоб забезпечити повіреного засобами, необхідними для виконання доручення (п. 1 ч. 2 ст. 1007 ЦК). Аналогічна норма міститься і у п. 2 ст. 975 ЦК РФ. Слід зазначити, що поняття «засоби» є набагато ширшим за грошові засоби (кошти) і включає в себе різні інформаційні та технічні засоби – матеріальні об’єкти, що роблять можливим виконання доручення або полегшують його чи прискорюють, хоча також мають свій грошово-вартісний вимір. Довіритель зобов’язаний надати повіреному спеціальні засоби (автомобіль, телефон, документи тощо) та аванс (грошові кошти), необхідні для покриття витрат, пов’язаних із виконанням доручення. Хоча не можна однозначно стверджувати, що цивільний закон під поняттям «забезпечити» розуміє «авансувати», тобто це скоріше гіпотеза. Більше того, напрошується думка, що законодавець застосував до договору доручення положення договору комісії, згідно з яким витрати по виконанню доручення попередньо несе комісіонер як посередник (п. 2 ч. 2 ст. 1007 ЦК), що, в деякій мірі, може суперечити юридичній природі договору доручення, зокрема його особистісно-довірительному характеру. З цього приводу, доцільно вказати, що норми китайського цивільного законодавства чітко встановлюють обов’язок довірителя попередньо оплатити витрати повіреного, пов’язані із виконанням доручення: «Довіритель зобов’язаний попередньо оплатити витрати повіреного, пов’язані із виконанням доручення. Якщо повірений авансом виплачує витрати, пов’язані із виконанням доручення, то довіритель зобов’язаний відшкодувати ці витрати та відсотки по них» (ст. 398 Закону КНР «Про договір») [26, с. 164]. Подібну норму не завадило б рецепіювати і у вітчизняний цивільний закон. Безумовно, вище згаданий обов’язок пов’язаний із тим, що повірений діє за рахунок довірителя (ст. 1000 ЦК). Важливість своєчасного виконання цього обов’язку полягає в тому, що його невиконання унеможливлює повіреним виконання доручення. Тобто до тих пір, поки довіритель не виконає обов’язку забезпечити повіреного засобами, необхідними для виконання доручення, повірений позбавлений можливості приступити до виконання доручення. Як зазначає Н. В. Федорченко, відмова довірителя видати аванс може розглядатися як прагнення припинити договір [27, С. 123-124]. Слід зазначити, що сторони при укладенні договору можуть звільнити довірителя від вказаного обов’язку, тобто він є диспозитивним. Той факт, що вітчизняний законодавець не надає легального визначення поняття «засоби», може призвести до різного тлумачення та неоднозначного правозастосування. Адже не можна стверджувати, що забезпечення засобами включає в себе надання довірителем повіреному наявних у нього відомостей, необхідних для виконання доручення. Варто зауважити, що цей обов’язок законодавцем не закріплений при регламентації інших посередницьких договорів, хоча за аналогією закону без будь-яких перешкод може передбачатися при укладенні агентського договору чи договору управління майном. Так, І. В. Венедіктова при дослідженні правового статусу установника управління за договором управління майном, поруч із іншими, виокремила два самостійні обов’язки установника управління: 1) забезпечити управителя коштами, необхідними для виконання договору, та 2) передати управителю всі документи і відомості для виконання його обов’язків і здійснення прав за договором [28, С. 160]. Цей обов’язок повинен виконуватися довірителем у розумний строк, який повинен бути достатнім для того, щоб повірений належним чином виконав доручення (включаючи підготовчі дії до нього), а його невчасне виконання повинно розглядатися як прострочення довірителя. Тому пропонується доповнити п. 1 ч. 2 ст. 1007 ЦК та викласти його у наступній редакції: «Забезпечити повіреного в розумний строк засобами, в тому числі грошовими коштами, відомостями, необхідними для виконання доручення». Також окремим п. 2 виділити обов’язок «виплатити повіреному в розумний строк аванс, якщо це випливає із змісту доручення, а інше не встановлено договором». Іншим обов’язком, який пов’язаний із дією повіреного за рахунок довірителя, – це обов’язок останнього відшкодувати повіреному всі витрати, пов’язані із виконанням доручення. На практиці часто у зв’язку з неврегульованістю строку виконання даного обов’язку виникають спори між учасниками цивільного обороту. Наведемо такий приклад із судової практики. Між Фізичною особою-підприємцем ОСОБА_2 (позивач по справі) та АТ «Лозівський молочний завод» (відповідач по справі) був укладений договір доручення № 96/10 у відповідності до п. 1.1. якого повірений (позивач) за винагороду зобов’язується від імені і за рахунок довірителя (відповідача) здійснювати юридичні дії пов’язані з закупівлею у населення певного товару. Однак, відповідач в порушення умов вказаного договору за отриманий товар розрахувався частково, у зв’язку з чим у відповідача утворилася заборгованість перед позивачем в розмірі 69211,06 грн. Надаючи правову оцінку викладеним обставинам з урахуванням фактичних та правових підстав позовних вимог суд виходив з наступного: «... Відповідно до п. 1 ч. 2 ст. 1007 ЦК України довіритель зобов’язаний, якщо інше не встановлено договором забезпечити повіреного засобами, необхідними для виконання доручення. Позовні вимоги в частині стягнення суми основного боргу суд вважав обґрунтованими, доведеними і підлягаючими задоволенню в повному обсязі, а тому позов задовольнив [29]. З наведеного вище прикладу вбачається необхідність чіткішого регулювання обов’язків довірителя. Обов’язок відшкодувати повіреному всі витрати, пов’язані із виконанням доручення, передбачений у договорі доручення (п. 2 ч. 2 ст. 1007 ЦК), у до говорі комісії (ч. 1 ст. 1024 ЦК) та договорі управління майном (ч. 1 ст. 1042 ЦК). Безумовно, він може передбачатися і в агентському договорі, договорі консигнації, а також інших посередницьких договорах. Закріплення цього обов’язку довірителя у цивільному законі надає можливість повіреному виконувати доручення за власні кошти та після виконання доручення гарантує їхнє повне відшкодування. Такі фактичні витрати, зокрема транспортні, поштові, податкові тощо відшкодовуються довірителем (установником посередництва) незалежно від оплатності договору. Однак, це не означає, що повірений вправі необґрунтовано витрачати грошові кошти з розрахунком на те, що довіритель все відшкодує. Повірений повинен довести, що ці витрати були обґрунтовані, а тягар доказування протилежного лежить на довірителеві. До порівняння дещо своєрідно цей обов’язок закріплений у договорі комісії. Так, згідно ч. 1 ст. 1024 ЦК комісіонер має право на відшкодування витрат, зроблених ним у зв’язку з виконанням своїх обов’язків за договором комісії, зокрема у випадку, якщо він або субкомісіонер вжив усіх заходів щодо вчинення правочину, але не міг його вчинити за обставин, які від нього не залежали. Із змісту цієї статті вбачається, що комітент зобов’язаний виплати комісіонеру фактичні витрати навіть в тому випадку, коли він не виконав свої обов’язки з підстав, незалежних від нього. Як зазначав М. І. Брагінський, витрати комісіонера підлягають безумовному відшкодуванню, якщо вони відповідають двом умовам: 1) відповідають розпорядженню комітента та 2) необхідні для сумлінного виконання доручення [30, с. 288]. Отже, відшкодуванню підлягають необхідні, доцільні та понесені в інтересах довірителя витрати. Вони повинні відповідати змісту доручення та об’єктивно необхідні для його належного виконання. Не слід забувати, що відносини між сторонами договору доручення завжди носять довірчий характер. Однак, оскільки повірений діє від імені та за рахунок довірителя (ст. 1000 ЦК України), а закон дозволяє йому витрачати і власні кошти для виконання договору доручення, щоб досягти певного юридичного результату в інтересах довірителя, він повинен мати гарантію не лише того, що фактично понесені ним витрати будуть відшкодовані довірителем, а й того, що це буде зроблено у відповідний і зручний для нього час. Це питання законодавець не врегулював, залишивши сторонам можливість самостійно встановлювати такий термін. Проаналізуємо цю ситуацію на прикладі. Громадянин К. уклав договір доручення в усній формі з громадянином П. представництва його інтересів в суді по справі про скасування заочного рішення суду. На підставі цього договору 15.11.2017 р. К. надав П. довіреність, в якій зазначив: «… Для чого надаю йому право вести від мого імені справу з усіма правами, наданими законом позивачу та відповідачу, в тому числі з правом підтримувати повністю або частково позов, змінювати, уточнювати позовні вимоги, змінювати предмет позову, визнання повністю або частково позову, укладання мирової угоди, оскарження рішення (ухвали, постанови) суду. За цією довіреністю представникові надається право попереднього узгодження всіх процедурних питань, подання та підпису всіх документів, необхідних для виконання повноважень, включаючи позовні та інші заяви, скарги, а також інших документів, що стосуються моїх прав та законних інтересів, отримувати необхідні довідки та документи, сплачувати за мене платежі, вчиняти також всі інші юридично значимі дії, пов’язані з цією довіреністю» [31]. Відповідно до ч. 2 ст. 4 Закону України «Про судовий збір» [32] за подання заяви про скасування заочного рішення до суду необхідно сплатити суму грошових коштів, що дорівнює 40% від прожиткового мінімуму для працездатної особи на початок року, в якому подається заява – 640 грн. судового збору, що і робить представник своїм коштом. Тобто, фактично він ще не виконує договір доручення, предметом якого є представництво у суді, але витрачає власні кошти саме для цієї мети, що визначено у довіреності серед інших повноважень. Але законодавство чітко не врегульовує момент виконання довірителем обов’язку перед повіреним щодо відшкодування витрат останнього, пов’язаних з виконанням доручення. Тому, є слушним питання: «Коли виникає такий обов’язок довірителя: з моменту фактичного понесення витрат чи з моменту виконання обов’язків повіреним в повному обсязі?». Зазначимо, що ч. 2 ст. 530 ЦК України визначає, що якщо строк (термін) виконання боржником обов'язку не встановлений або визначений моментом пред'явлення вимоги, кредитор має право вимагати його виконання у будь-який час. Боржник повинен виконати такий обов'язок у семиденний строк від дня пред'явлення вимоги, якщо обов'язок негайного виконання не випливає із договору або актів цивільного законодавства. Це єдина норма в законодавстві з цього питання, яка жодним чином нічого не пояснює у відповідних стосунках між довірителем і повіреним. Відмічається, що обов’язок довірителя (установника посередництва) відшкодувати повіреному його витрати, пов'язані з виконанням доручення, за загальним правилом, повинен виникати після фактичного понесення витрат. Встановлення цього обов’язку довірителя на момент виконання доручення може поставити повіреного у невигідне матеріальне становище, адже між часом понесення фактичних витрат і часом виконання доручення може пройти тривалий проміжок часу. Зважаючи на зазначене вище логічним буде внесення змін і до п. 2 ч. 2 ст. 1007, які пропонуємо викласти у наступній редакції: «2) відшкодувати повіреному витрати, пов’язані з виконанням доручення, з моменту їх фактичного понесення, якщо інше не встановлено договором».