Громадські роботи та виправні роботи, відмінність між ними (ID:514922)

Актуальність теми. Питання застосування таких альтернативних позбавленню волі видів покарань, як виправні і громадські роботи, в умовах демократизації українського суспільства й побудови правової держави набувають особливого значення й відрізняються підвищеною актуальністю. Теоретичні і практичні проблеми застосування альтернатив позбавленню волі, до яких належать виправні і громадські роботи, багатоаспектні. У зв'язку з цим неабияке значення надається кримінальним аспектам застосування цих альтернативних видів покарань. Разом із тим вбачаються марними будь-які пропозиції щодо вдосконалення порядку та умов їх виконання без аналізу історичних і соціально-економічних передумов поширення практики застосування цих покарань в Україні, оскільки без цього неможливе поширення альтернатив позбавленню волі у вітчизняній практиці і у міжнародних правових актах, що стосуються проблеми дослідження. Стан наукового дослідження. У різні часи над дослідженням проблем виконання виправних робіт працювало чимало відомих науковців. Серед них: А.П. Базунова, В.Я. Богданов, І.О. Бушуєв, В.І. Гуськов, О.С. Михлін, М.О. Стручков, І.В. Шмаров та ін. Проте їх роботи здебільшого виконувалися ще в радянський період і відображали зміст виправних робіт з точки зору соціалістичних догм і поглядів. Проблемами застосування і виконання покарань, не пов’язаних з позбавленням волі, у тому числі досліджуваних видів покарань, за роки незалежності України в наукових працях торкалися такі провідні вчені, як Л.В. Багрій-Шахматов, Ю.В. Баулін, М.І. Бажанов, І.Г. Богатирьова, І.А. Вартилецька, Н.О. Гуторова, В.М. Дрьомін, М.І. Мельник, Л.П. Оніка, М.В. Романов, В.М.Трубніков, В.І. Тютюгін, В.В. Сташис, А.Х. Степанюк, М.П. Черненок. Виправні і громадські роботи – це альтернативні позбавленню волі покарання. Тому поширення практики їх застосування сприяє скороченню чисельності тюремного населення України на засадах, що відповідають міжнародним стандартам поводження із засудженими, серед яких найважливішими є принципи поважання прав та свобод людини і гуманізму. Вони найповніше втілюються саме в зазначених видах покарання. Мета і завдання дослідження. Метою дослідження є вивчення теоретичних аспектів виправних і громадських робіт, їх змісту й характерних рис, порядку й умов їх виконання, встановлення відмінності між ними. Для досягнення мети були поставлені наступні завдання: - розкрити поняття ознаки та систему покарань за кримінальним правом України; - з урахуванням сучасного розуміння сутності альтернативних покарань установити місце й роль виправних і громадських робіт у системі кримінальних покарань і відрізнити особливості їх виконання; - надати розгорнуту характеристику поняття, порядку й умов виконання-відбування досліджуваних видів покарань; Об’єктом дослідження є вивчення поняття громадські та виправні роботи, визначення відмінностей між ними. Предмет дослідження складають: покарання у виді виправних і громадських робіт, а також існуючі відмінності між ними. Методи дослідження. Методологічною основою курсової роботи є загальнонауковий діалектичний підхід, застосування якого дозволило розкрити природу й застосування таких альтернативних позбавленню волі видів покарань, як виправні і громадські роботи. За допомогою системно-структурного методу були здійснені обробка й узагальнення одержаного емпіричного матеріалу. Нормативною базою курсової роботи є Конституція України [9], чинне законодавство [8-12], укази Президента України, нормативні акти Кабінету Міністрів України,відомчі нормативні акти, що регулюють питання виконання покарань у виді громадських і виправних робіт, постанови Пленуму Верховного Суду України та ін. РОЗДІЛ 1. Поняття, ознаки та система покарань за кримінальним правом України Закон оголошує поведінку людини кримінальним правопорушенням, якщо вона є настільки руйнівною, що потребує втручання держави. Будь-яке кримінальне правопорушення породжує кримінальну відповідальність. Конкретною формою реалізації цієї відповідальності є покарання того, хто вчинив неправомірне діяння у формі кримінального правопорушення, шляхом застосування до нього певної, передбаченої законом санкції. При цьому санкція кримінального закону потрібна не лише як спонука до покори, а й як певною мірою гарантія того, що ті, хто добровільно виконують вимоги закону, не ставатимуть жертвами злочинців. Загальне визначення покарання дано в ч. 1 ст. 50 ККУ, за якою «покарання є заходом примусу, що застосовується від імені держави за вироком суду до особи, визнаної винною у вчиненні кримінального правопорушення, і полягає в передбаченому законом позбавленні та обмеженні прав і свобод засудженого» [11]. Характерними ознаками покарання вважаються: 1. Покарання — це осуд винного і його діянь судом від імені держави, пов’язаний із заходами державного примусу. Примусовість покарання означає, що з моменту набрання обвинувальним вироком законної сили засуджений зобов’язаний фактично перетерпіти обмеження певних прав і свобод, що становить зміст конкретного покарання, а відповідні державні органи зобов’язані виконати вирок суду, тобто реально застосувати призначене засудженому покарання. Покарання за цими його особливостями відрізняється від інших заходів впливу, передбачених Кримінальним кодексом, що не є покаранням, а саме: примусові заходи виховного характеру (ч. 1 ст. 97 ККУ[11]) та примусові заходи медичного характеру (ст. 94 ККУ[11]). Такі заходи не мають карального, репресивного характеру, не містять осуду вчиненого і самої особи від імені держави. їх змістом є виховання або лікування у відповідних для цього закладах. 2. Покарання призначає лише суд в обвинувальному вироку від імені держави. Призначення покарання лише за вироком суду є конституційним принципом. За положеннями ст. 124 Конституції України, правосуддя в Україні здійснюють виключно суди [9]. Делегування функцій судів, а також привласнення цих функцій іншими органами чи посадовими особами не допускаються. Покарання призначається лише за вчинення того діяння, яке визначено кримінальним законом як кримінальне правопорушення (ч. 1 ст. 11 ККУ[11]). Лише порушення кримінального закону тягне за собою примусовий захід, яким є покарання. Такий захід не може бути застосований щодо інших правопорушень (цивільних, адміністративних тощо). Покарання призначається відповідно до переліку його видів (ст. 51 ККУ[11]) і розмірів (ст. 53–63 ККУ[11]). Лише в межах переліку видів покарання та розмірів кожного виду покарання суд має право визначити строки і режим покарання, встановити кількісні, а в ряді випадків і якісні межі застосування покарання до особи, винної у вчиненні кримінального правопорушення. Покарання призначається лише особі, винуватій у вчиненні кримінального правопорушення. Згідно з ч. 1 ст. 62 Конституції України, особа вважається невинуватою у вчиненні кримінального правопорушення і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вина не буде доведена в законному порядку і встановлена обвинувальним вироком суду[9]. Це положення Конституції закріплено у ч. 2 ст. 2 КК[9,11]. Вина особи є однією з ознак суб’єктивної сторони складу кримінального правопорушення. Покарання полягає в передбаченому кримінальним законом позбавленні та обмеженні прав і свобод засудженого. Покарання завжди завдає злочинцеві моральні страждання і позбавляє його певних благ, прав і свобод чи обмежує їх. Покарання має особистий характер і застосовується лише до фізичної особи, яка вчинила кримінальне правопорушення, і не може застосовуватися до юридичних осіб, його не можна перекласти на батьків або близьких родичів злочинця. Покарання породжує судимість. Це ознака, за якою особа визнається такою, що має судимість, з дня набрання чинності обвинувального вироку і до погашення або зняття судимості. Судимість особи має деякі негативні наслідки для такої особи після відбуття нею покарання. Покаранню властиві й деякі інші ознаки загального характеру, які не визначені в ККУ, зокрема: а) примусова сила кримінального закону в частині визначення меж покарання має передумовою визнання її широкими верствами населення; інакше кажучи, визнання авторитету кримінального закону всіма тими, кому він адресований, та його спроможність гарантувати спокій людині та безпеку держави і суспільства. Закон діє лише тоді, коли спирається на заінтересованість і підтримку його широким загалом суспільства; б) покарання — це негативна оцінка і осуд винного та його діяння судом від імені держави; в) покарання має бути справедливим, тобто відповідати тяжкості вчиненого кримінального правопорушення і безпеці самого злочинця, незалежно від його становища в суспільстві. Перед кримінальним законом і судом усі мають бути рівними. Покарання має задовольнити вимоги потерпілого від кримінального правопорушення. Засуджений зобов’язаний перетерпіти ті позбавлення й обмеження, що пов’язані з застосуванням до нього покарання. При цьому має бути забезпечений належний захист його законних прав і свобод. Мета покарання (ч. 2 ст. 50) - кінцевий результат, якого прагне досягнути держава засобами кримінальне правового впливу. Вона проявляється у чотирьох площинах: • кара щодо засудженого; • виправлення засудженого; • запобігання вчиненню засудженим нового кримінального правопорушення; • запобігання вчиненню кримінальних правопорушень іншими особами. Кара щодо засудженого здійснюється завжди, коли застосовується покарання. Важливо, щоб вона відповідала принципові справедливості. Три інші прояви мети покарання с бажаними, але досягаються не завжди. Доказом цього є численні випадки вчинення злочину повторно особами, що вже відбули покарання за вчинений злочин, а також зростання злочинності. Виправлення засудженого - це такі зміни його особи, які роблять його безпечним для суспільства, характеризують його схильність до правомірної поведінки, поваги до правил і традицій людського співжиття. Запобігання вчиненню злочинів іншими особами - це так зване загальне запобігання злочинів. Застосовуючи покарання до засудженого, суд таким чином констатує, що відповідні діяння є суспільне небезпечними і всі особи зобов’язані уникати їх вчинення. Сама можливість караності таких діянь виступає засобом стримування осіб, схильних до кримінально-протиправної поведінки. Конституція України визначає, що кожен має право на повагу до його гідності і ніхто не може бути підданий катуванню, жорстокому, нелюдському або такому, що принижує його гідність, поводженню чи покаранню[9]. Тому покарання не має на меті завдати фізичних страждань або принизити людську гідність, хоча засуджений, відбуваючи покарання, відчуває певний дискомфорт і переживає, відповідно до виду покарання, страждання морального характеру. Під системою покарань слід розуміти встановлений кримінальним кодексом і обов'язковий для суду вичерпний перелік видів покарань, розташованих у певному порядку за ступенем їх суворості. Система покарань у сучасному кримінальному законодавстві України має низку особливостей, порівняно з раніше чинним КК України 1960 року[11]:  побудована від менш суворого покарання до більш суворого;  до переліку покарань включено нові види, які раніше кримінальне законодавство України не передбачало, а саме: громадські роботи; службові обмеження для військовослужбовців; арешт; обмеження волі; довічне позбавлення волі;  до системи покарань не увійшли деякі види покарань, що існували раніше, наприклад позбавлення батьківських прав; змінено назву деяких видів покарань і, відповідно, їх зміст. Замість виправних робіт без позбавлення волі встановлено виправні роботи; замість позбавлення волі - позбавлення волі на певний строк. Система покарань за чинним ККУ характеризується такими обов'язковими ознаками[11]: 1) являє собою їх певний перелік, який встановлюється тільки кримінальним законом; 2) перелік покарань є обов'язковим для суду, який не має права вийти за його межі; 3) наведений у ст. 51 ККУ [11], перелік покарань є вичерпним і не може бути розширений за розсудом суду; 4) перелік побудований у послідовності від менш суворого до більш суворого покарання, він є універсальним при побудові санкцій статей. Покарання можуть бути класифіковані: 1. за порядком призначення (застосування) - на основні, додаткові та змішані. Основними вважаються покарання, які передбачені статтями 56, 57, 58, 60, 61, 62, 63, 64 ККУ і призначаються за вироком суду лише як самостійні (ч. 1 ст. 52 ККУ) [11]. Особливістю цих покарань є те, що суд може призначити лише одне із зазначених покарань, передбачене в санкції статті Особливої частини ККУ[11]. Ці покарання не можуть приєднуватися на додаток до інших видів покарань і не можуть поєднуватися одне з одним при засудженні особи за один злочин. Основні покарання призначаються за правилом: один злочин - одне покарання. До основного покарання можуть бути приєднані одне чи кілька додаткових покарань у випадках та в порядку, передбачених кримінальним законом. При вчиненні декількох злочинів за кожний з них призначається одне основне покарання, яке має самостійний характер. Порядок призначення покарань регламентується розділом XI Загальної частини ККУ[11]. Додаткові покарання - це покарання, що призначаються лише на додаток до основних покарань і самостійно застосовуватись не можуть (ч. 2 ст. 52) ККУ.Вони встановлені статтями 54, 59 ККУ[11]. Змішані покарання (ч. 3 ст. 52 ККУ[11]) - штраф і позбавлення права займати певні посади або займатися певною діяльністю, які встановлені статтями 53, 55 ККУ і можуть застосовуватися в якості як основних, так і додаткових; 2. за суб'єктом, до якого застосовуються покарання, - на загальні та спеціальні. Загальні покарання застосовуються до будь-яких осіб, а спеціальні, передбачені у статтях 54, 55, 58, 62 ККУ[11], - лише до певного кола осіб; 3. залежно від строку покарання - на строкові та безстрокові. Строковими є покарання, які встановлені у статтях 55-58, 60-63 ККУ і щодо яких у законі встановлені мінімальні та максимальні межі їх призначення; у вироку має бути зазначено конкретний строк їх застосування. Вийти за межі строків, встановлених для цих видів покарань у нормах Загальної частини ККУ, суд не взмозі, крім випадків застосування ч. 2 ст. 71 ККУ щодо максимального строку позбавлення волі[11]. Безстроковими визнаються покарання, дія яких у часі не обмежена законом, передбачені статтями 53, 54, 59, 64 ККУ[11]; 4. за характером виправного впливу - на: - пов'язані з ізоляцією від суспільства та виправним впливом; - не пов'язані з ізоляцією від суспільства та виправним впливом; 5. за наявністю або відсутністю обмежень майнового характеру: - майнові покарання, тобто пов'язані з обмеженнями майнового характеру; - немайнові, що з такими обмеженнями не пов'язані. Система і види покарань постійно трансформуються (пом'якшуються чи посилюються) залежно від домінування тієї чи іншої мети покарання. У сучасних умовах питання застосування певних видів покарань є одними з найактуальніших у протидії злочинності. Україна серед країн Центральної і Західної Європи за кількістю засуджених на 100 тис. населення посідає третє місце після Росії та Білорусі. Це дає привід замислитися над необхідністю обмеження застосування позбавлення волі на певний строк і довічного позбавлення волі враховуючи, який руйнівний вплив справляють такі покарання на засуджених і суспільство загалом. При цьому практика призначення покарань показує, що при винесенні вироку суди внутрішньо орієнтовані на застосування покарання у виді позбавлення волі на певний строк і збільшення строків покарання за вчинення окремих злочинів, мало зважаючи на тяжкість останніх. Виконання цих покарань є недостатньо ефективним, про що свідчить високий рівень рецидивної злочинності (за офіційними даними кримінально-виконавчої служби, рецидив досягає 24%, а за підрахунками вчених - 27-29%). У свою чергу, дієвість покарання залежить передусім від того, наскільки правильно і справедливо воно призначено та наскільки відповідає тяжкості вчиненого злочину. В Особливій частині ККУ альтернативні позбавленню волі покарання передбачені, але, як і раніше, суди застосовують їх непослідовно і недостатньо. Питома вага штрафу як основного виду покарання становить близько 32% від загальної кількості санкцій статей Особливої частини КК України, а на практиці суди його застосовують тільки до 5-7% засуджених[11]. Громадські роботи передбачені в 14 санкціях, а їх застосування сьогодні становить лише 1,7-2%. Не кращою є ситуація з виправними роботами, застосування яких становить лише 5,8-6%, арешт - 0,001%, обмеження волі - 1,6%. Загальновідомо, що нині кримінально-правова боротьба із злочинністю (зокрема реалізація системи кримінальних покарань) переживає глибоку кризу. Місця позбавлення волі переповнені й фактично не виправляють злочинців, що сприяє поширенню серед населення кримінальної субкультури. Ще менш ефективною виявляється діяльність державних органів, спеціальних установ і окремих осіб, які згідно із законом та конкретними вироками суду виконують інші види кримінального покарання. Однак за всіх недоліків органів та установ виконання покарань система кримінальних покарань залишається практично єдиним реальним і найбільш традиційним важелем стримування злочинності. Зазначене дає підстави стверджувати, що на цей час владу необхідно забезпечити ефективною стратегією протидії злочинності та реформування судової системи, яка дала б можливість з максимальною результативністю розподілити й використати всі ресурси суспільства і держави задля зменшення кількості злочинів, у тому числі шляхом застосування всіх видів покарань, надаючи перевагу альтернативним варіантам. І,отже, можна зробити висновок, що будь-яке протиправне та неправомірне діяння має бути покаране. Так як людина (особа, індивід) має свідомо відповідати за свої вчинки перед законом та відповідно поводити себе відповідно до суспільних норм та норм моральної поведінки. РОЗДІЛ 2. ПОНЯТТЯ І СУТНІСТЬ ГРОМАДСЬКИХ РОБІТ Громадські роботи - покарання, яке в полягає в тому, що особа примусово залучається до суспільно корисних робіт. У переліку видів покарання (ст. 51 ККУ[11]) вважаються більш м'яким, ніж виправні роботи, службові обмеження для військовослужбовців, конфіскація майна, обмеження або позбавлення волі. Громадські роботи є порівняно новим видом у системі кримінальних покарань, не пов’язаних із позбавленням волі. Вони не поповнюють бюджет органів місцевого самоврядування і виконуються не на користь потерпілого від злочину, а на користь суспільства, їх мета – запобігання злочинності і сприяння ресоціалізації засудженого шляхом примусової безоплатної праці[10, стр. 99]. Змістом цього виду покарання є покладення на засудженого трудового зобов'язання, від кількості, характеру і умов якого він ухилятися не має права. У ст. 55 ККУ передбачаються ознаки такого покарання: роботи безоплатні; роботи суспільно-корисні; виконуються засудженим у вільний від роботи чи навчання час та не більше як чотири години на день[11]. Такий вид покарання є лише основним. Строк громадських робіт передбачений у кількості від 60 до 240 годин, що складає 7,5-30 повноцінних восьмигодинних робочих днів, або від 15 до 60 чотирьохгодинних робочих днів[11,10 стр. 100]. Місце громадських робіт визначається органами місцевого самоврядування, на які покладається: відповідальність за додержання правил безпеки проведення робіт; створення певних умов для їх виконання; надання можливостей для відбування цього покарання засудженим у безпосередній близькості від місця його основної роботи, навчання або місця проживання; контроль за виконанням засудженим доручених робіт, облік проведеної роботи, повідомлення спеціальних органів по виконанню судових рішень в кримінальних справах про хід виконання робіт та поведінку засудженого[6]. В історії розвитку стягнення (покарання) у вигляді громадських робіт можна виділити такі періоди: 1) зародження (VI–XIX ст.), 2) розвиток (ХІХ – початок ХХ ст.), 3) становлення як самостійного виду покарання (перші роки після жовтня 1917 р. – 1960 рр.), 4) відсутність стягнення (покарання) у вигляді громадських робіт у вітчизняному законодавстві (1960–2001 рр.), 5) відновлення та розвиток інституту громадських робіт як виду кримінального покарання у новому Кримінальному кодексі України (2001 р. – до сьогодення) [11]; 6) запровадження та розвиток нового виду адміністративного стягнення у вигляді громадських робіт в КУпАП (2008 р. – до сьогодення). І саме як вид адміністративного стягнення громадські роботи з’явилися у XXI столітті з ухваленням Закону України від 24.09.2008 р. «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо вдосконалення регулювання відносин у сфері забезпечення безпеки дорожнього руху», яким КУпАП було доповнено статтею 30-1 «Громадські роботи» та главою 30-А «Провадження про виконання постанови про застосування громадських робіт». Відповідно, і історію їх розвитку варто вести з XXI століття. Отже, громадські роботи запровадив у вітчизняну систему покарань Кримінальний кодекс України 2001 р. [11]. Детально порядок виконання покарання у вигляді громадських робіт регламентувався спочатку Виправнотрудовим кодексом України (Розділ III-Б), а з 2004 р. – Главою 8 Кримінально-виконавчого кодексу України (статті 36–40). В адміністративному законодавстві громадські роботи як вид адміністративного стягнення з’явилися досить недавно[10,19 стр. 57]. Отже, громадські роботи являють собою більш просту форму покарання за вчинення невеликого протиправного діяння чи спричинення правопорушення із незначною сумою збитку. Також такий вид покарання не нанесення будь-якої шкоди несе в собі суспільно корисний ефект і покращує стан навколишніх підприємств чи організацій. Та несе в собі трудове виховання для винної особи.