Зразок роботи
1.1 Історія та передумови створення адвокатури
Становлення адвокатури пройшло довгий шлях, який супроводжувався різним ставленням до цього інституту, пошуком способів і форм його організації, створенням умов для належного механізму правового регулювання. В силу специфіки функцій, покладених на адвокатуру, її альтернативності органам державної влади, відповідно, і ставлення до неї змінювалося і різні періоди історії [1, c. 109].
Історичні джерела засвідчують, що адвокатура зародилася у древніх народів. Ще в ті час при виникненні суперечок існувала необхідність у наданні порад щодо врегулювання конфліктних ситуацій, інформації про суть спору, проектування ймовірних способів прийняття рішень. Такі функції виконували радники вождя. Одночасно з'явилась і потреба у захисті, який здійснювали батьки або друзі, так звана родинна адвокатура. Під час розгляду суперечки збиралися родичі, сусіди, знайомі, які висловлювали свою думку на користь кожного з супротивників, або радили, яка зі сторін пра вою, допомагали звернутися до вождя тим, хто був невдоволений прийнятим ним рішенням, виголошували промови на захист певної особи. Тобто вже тоді вирізнялися люди, які захищали чиїсь, а не свої, інтереси. Особи, які професійно займалися правозахистом, з'явилися значно пізніше, коли звича ве право замінювалося писаними законами [2, c. 145].
Процесуальне представництво в судовому процесі часів Київської Русі репрезентовано у першій писаній пам'ятці звичаєвого права – Руській Правді. Цим нормативним актом, який уже мав риси системи права, керувалися в судовій практиці аж до 1497 р., коли на зміну прийшов Судебник. Відповідно до Руської Правди рідні та приятелі сторін виконували роль захисників у судах [3].
Судовий процес мав змагальний і диспозитивний характер, судочинство було гласним і усним. У справах про злочини, які безпосередньо зачіпали інтереси панівного класу, використовувалися форми розшукового (слідчого) процесу, до якого також вдавалися і в церковній юрисдикції. Давньоруське право не розмежувало кримінальний і цивільний процеси, хоча деякі процесуальні дії могли застосовуватися тільки у кримінальних справах (гоніння сліду, звід). Обидві сторони в процесі називалися позивачами. Поруч із органами місцевого князівського суду існував також суд громади. Його компетенція обмежувалася кордонами й особами громади [4, c. 201].
Професійна адвокатура в Україні сформувалася у польсько-литовську добу. Згідно Литовських статутів та Магдебурзького права захисником у суді може бути людина, яка добре обізнана у писаному праві. Тобто захисником міг бути лише професійний юрист.
У XVIII ст. у судах з’являється новий тип професійного юриста – «прокурор» або «речник». До адвокатів пред’являлися дуже високі вимоги, в яких, зокрема, йшлося про фізичний та розумовий стан чоловіка, який займав посаду адвоката.
У період Гетьманщини адвокатура вже була визнана як окремий стан, але не була об’єднана в професійну спілку.
Після проведення судової реформи, згідно «Судових статутів», прийнятих Олександром II, адвокатура була визнана самостійним правовим інститутом. Новим етапом у становленні адвокатури були 20-ті роки XX ст., який пов’язаний із створенням юридичних консультацій [3].
Формування світогляду українських правників відбувалося у сімейному середовищі, згодом у гімназіях та університетах, в українських таємних організаціях та народовецьких молодіжних гуртках, які мали виразний національний характер.
Магістр