Зразок роботи
Становлення інституту примусового лікування відбувалося впродовж значного відтинку часу довжиною в десятки століть, починаючи з часів Київської Русі. Розгляд історії формування та розвитку даного інституту допоможе краще зрозуміти його правову природу. При дослідженні цього інституту доцільно звернути увагу на формування кримінального законодавства загалом та психіатрії як науки, яка тісно пов’язана з цим інститутом. Це допоможе прослідкувати здобутки психіатрії і те, як вони законодавчо закріплювалися на різних історичних етапах. Також можна побачити те, якою була реакція державних органів на вчинення злочинів психічно хворими особами [31, с. 14].
Рушійним етапом в еволюції інституту примусового лікування стало кримінальне законодавство УРСР радянського періоду. Керівні засади Кримінального кодексу РРФСР 1919 р., а потім кримінальних кодексів 1922 і 1927 рр. також, як і законодавство царської Росії, виключали можливість притягнення до кримінальної відповідальності осіб, які вчинили суспільно небезпечні діяння в стані неосудності, та передбачали можливість їх примусового медичного лікування. Але разом з цим паралельно існували норми, що регламентували ізоляцію осіб, що детермінують прийнятне суспільству оточення: здебільшого тоді це пов’язували з моральними чи розумовими дефектами особистості. Тобто акцент на цьому етапі розвитку був зосереджений не на фізичному аспекті, як нині, а на душевно-ментальному стані особи, що вкотре говорить про суміжність примусового лікування із медичними заходами примусового характеру. Зокрема, керівні засади КК РРФСР 1919 р. передбачали можливість застосування до психічно хворих, які скоїли протиправне діяння, «примусових заходів медичного характеру», а КК УРСР 1922 р. — поміщення в заклад для розумово чи морально дефективних і примусове лікування.
Уперше повноцінно застосування примусового лікування у вітчизняному кримінальному законодавстві було деталізовано й закріплено у Кримінальному кодексу УРСР 1960 року, де було визначено такі види лікування: примусове лікування у психіатричній лікарні загального типу, примусове лікування у психіатричній лікарні спеціального типу та передача хворого на піклування органів охорони здоров’я, родичам чи опікунам при обов’язковому лікарському нагляді.
У ч. 2 ст. 14 КК УРСР 1960 року вказувалося, що суд незалежно від призначеного кримінального покарання, міг направити на примусове лікування особу, засуджену за злочин, вчинений на ґрунті алкоголізму чи наркоманії [12, с. 23]. До слова, раніше законодавець чітко вказував на види захворювань, які дають підстави застосувати до особи заходи примусового лікування — алкоголізм та наркоманія, то у чинному ККУ ці підстави об’єднуються у межах законодавчо невизначеного поняття “хвороба, що становить небезпеку для здоров’я інших осіб» [33, с. 14].
Міністерство охорони здоров’я СРСР у 1967 р. затвердило Інструкцію про порядок застосування примусового лікування й інших заходів медичного характеру щодо психічно хворих, що вчинили суспільно небезпечні діяння. Нею визначалася процедура призначення, проведення та припинення примусового лікування та інших заходів медичного характеру, а також здійснення контролю за проведенням цих заходів [34, с. 127].
У 1988 році ч. 1 ст. 13 цього Кодексу було видозмінено та передбачено інші види примусового лікування: поміщення у психіатричну лікарню зі звичайним наглядом, посиленим наглядом, суворим наглядом. Суд призначав вид примусового лікування залежно від психічного стану або захворювання особи, характеру й ступеня суспільної небезпечності вчиненого нею діяння [32, с. 129-130]. Таким чином, на цьому етапі розвитку інституту примусового лікування він ототожнювався за сутністю й призначенням із примусовими заходами медичного характеру.
Магістр