Зразок роботи
Права людини – це складне багатовимірне явище, що має еволюційний характер. Різним етапам розвитку суспільства відповідали свої уявлення про права окремої особи, про те, що є необхідним і забороненим в її поведінці. Генезис визнання прав і свобод людини прийнято розглядати, використовуючи поняття «покоління прав людини». Кожне нове покоління прав і свобод людини розширяло реєстр прав людини і зумовлювало кардинальне переосмислення їх сутності, ролі та статусу особи, її співвідношення з державою.
До першого покоління прав людини традиційно відносять особисті та політичні права, які базуються на негативній концепції свободи. Виходячи із цієї концепції, свобода розуміється як можливість вільно діяти на власний розсуд без будь-яких обмежень чи неправомірних втручань, оскільки головним суб’єктом, здатним зазіхати на свободу індивіда, є перш за все держава, а права людини першого покоління – це права, яких насамперед спрямовано на захист людини від неправомірного втручання в її свободу з боку держави. І хоча саме на державу покладено обов’язок організації проведення виборів, виборчі права необхідно визнати правами першого покоління, оскільки цей обов’язок держава бере на себе не за своїм вільним рішенням – його покладено на державу самим характером організації публічної влади. Відмовитися від його виконання вона не може, оскільки це призведе до втрати її конститутивних ознак. Народ прямо уповноважує державу на організацію виборів (установлюючи при цьому контроль з боку громадянського суспільства за виконанням цього обов’язку). Характеристика прав першого покоління як негативних не може повністю пояснити їхню природу, оскільки будь-якому праву людини кореспондує відповідний обов’язок держави, зокрема щодо гарантування їх реалізації.
До основних політичних прав громадян належить право участі в урядуванні та веденні державних справ у своїй країні, право голосувати та бути обраними під час регулярних виборів, без ніякої дискримінації. Воля народу, висловлена через бюлетені, є основою влади демократичного уряду. Ці поняття охороняються статтею 21 Загальної декларації прав людини, статтею 25 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права та іншими міжнародними інструментами забезпечення прав людини [1]. Вони базуються на принципові, що вибори належать народові та є ключовою ознакою будь-якої справжньої демократії.
Відповідно до ст. 21 Декларації воля народу має бути основою влади уряду; ця воля має бути виявленою в періодичних і нефальсифікованих виборах, які мають відбуватися за загальним і рівним виборчим правом шляхом таємного голосування або ж в інших рівнозначних формах, що забезпечують свободу голосування. На відміну від Декларації, Міжнародний пакт про громадянські і політичні права є актом, обов’язковим для виконання всіма країнами, які до нього приєдналися. Як слушно зазначають О.М. Руднєва та Г.О. Христова, на відміну від більшості інших міжнародних договорів з прав людини, статті Міжнародного пакту про громадянські і політичні права сформульовані як перелік індивідуальних прав, а не як перелік зобов’язань держав щодо забезпечення та гарантування останніх. Це надає правам, закріпленим у Пакті, характер самовиконуваності [2, с. 6]. Це означає, що права та свободи, визнані у цьому міжнародному договорі та сформульовані «кожен має право...», не потребують додаткової імплементації і можуть безпосередньо застосовуватися в умовах тих чи інших правовідносин.
Магістр