Зразок роботи
Ст. 3 Конституції України проголошує, що людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканість і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Конституція також зауважує, що всі люди є вільні і рівні у своїй гідності та правах; права і свободи людини є невідчужуваними та непорушними (ст. 21). Особливо підкреслюється, що ці невід’ємні права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов’язком держави. У зв’язку з цим одним з найважливіших завдань кримінального закону є всебічний захист кримінально-правовими заходами саме прав і свобод людини і громадянина від злочинних посягань.
Згідно з новим (2001 р.) Кримінальним кодексом України розділам, де розміщені злочини проти людини, відведено друге, третє і четверте місце в Особливій частині вказаного кодексу, що підкреслює те виключне значення, яке посідає особа, її життя, здоров’я, свобода, гідність в ієрархії пріоритетів тих об’єктів, які захищаються кримінальним законодавством. Звичайно суб’єктом будь-яких суспільних відносин, у тому числі і тих, які захищаються кримінальним законом, є насамперед людина, оскільки саме її інтереси потерпають від будь-яких злочинних проявів. Але більше ніде інтересам, правам і свободам людини не заподіюється така очевидна, така безпосередня шкода, як у посяганнях на особу, де саме їй як суб’єкту суспільних відносин завдаються збитки, інколи невідновні. Саме ці злочини, від яких потерпає особа і як біологічна істота, і як учасник суспільних відносин, тобто істота соціальна, складають зміст розд. 2, 3 і 4 Особливої частини КК, які мають назву «Злочини проти життя і здоров’я особи», «Злочини проти свободи, честі і гідності особи» і «Злочини проти статевої свободи і статевої недоторканості особи». Тому родовим об’єктом цих злочинів і виступає особа як суб’єкт суспільних відносин. Безпосереднім об’єктом окремих злочинів проти особи виступають певні невідчужувані та непорушні права і свободи людини, якими є життя, здоров’я, статева недоторканість і статева свобода особи, її честь і гідність.
Венеричні хвороби – одна із серйозних соціальних і психологічних проблем сьогодення. Рівень захворюваності на сифіліс за останні 10 років зріс у десятки разів. Значного поширення набули захворювання, що передаються статевим шляхом другого покоління: хламідіоз, мікоплазмоз, трихомоніаз, цитомегаловірусна інфекція. Поширення венеричних хвороб має безпосередній криміногенний характер, що зумовлює використання у боротьбі з цими хворобами не лише медико-профілактичних, а й правових, у тому числі кримінально-правових заходів протидії. Зокрема, Кримінальний кодекс України передбачає відповідальність за зараження венеричною хворобою (ст. 133).
Стаття 133 містить 3 склади злочину: основний склад зараження венеричною хворобою (частина 1), кваліфікований склад з альтернативними ознаками: спеціальним суб'єктом злочину або спеціальним потерпілим (частина 2) і особливо кваліфікований склад, що передбачає тяжкі наслідки (частина 3).
Проблема боротьби з венеричними захворюваннями є не лише медичною, це проблема суспільства в цілому. Окрім небезпечних наслідків для здоров’я, проблема поширення венеричних хвороб тісно пов’язана з питаннями шлюбу та сім’ї, материнства, моралі та виховання молоді, демографічної ситуації та збереження генофонду нації.
Соціальне значення венеричних захворювань визначається їх розповсюдженістю, тяжкістю наслідків для здоров’я хворого, впливом на нащадків. Негативна демографічна ситуація значною мірою зумовлена високим рівнем захворювань, що передаються статевим шляхом.
Україна посідає 1-ше місце в Європі та Центральній Азії за поширенням ВІЛ серед дорослого населення. Щорічні показники захворюваності на ВІЛ в Україні зросли з 2001 по 2010 рік більш ніж удвічі та 1-ше в Європі за поширеністю ВІЛ серед вагітних жінок. У 2010 р. цей показник становив 0,55 %. Як ми бачимо, проблема венеричних захво- рювань є досить нагальною і потребує правової регламентації та швидкого вирішення.
Теоретична база дослідження. Дослідженням кримінальної відповідальності за зараження венеричною хворобою займалися такі вчені:
Мета курсового дослідження: визначити теоретичні засади кримінальної відповідальності за зараження венеричними хворобами.
Реалізація поставленої мети передбачає вирішення таких завдань:
• загальна характеристика поняття кримінальна відповідальність;
• загальна характеристика поняття венеричної хвороби
• визначення об'єкту та суб'єкту злочину;
• загальна характеристика ознак та складу злочину;
Об’єктом дослідження виступає характеристика поняття венеричної хвороби.
Предметом дослідження є кримінальна відповідальність за зараження венеричною хворобою.
Методи дослідження. Під час дослідження були використанні такі методи, як :
• метод аналізу;
• метод порівняння і співставлення;
• метод узагальнення.
Структура дослідження. Курсова робота складається зі вступу, чотирьох розділів, висновку та списку використаної літератури. Загальний обсяг курсової роботи становить 30 сторінок.
1. Поняття та підстави кримінальної відповідальності
Кримінальна відповідальність – це основне поняття кримінального права. Саме кримінальна відповідальність є основною формою застосування кримінального закону. Слово «відповідальність» в українській мові визначається як «покладений на когось або взятий на себе обов’язок відповідати за певну ділянку роботи, справи, за чиїсь дії, вчинки, слова» [22, с. 317].
Кримінальна відповідальність має наскрізний характер, «пронизує» майже всі інститути як Загальної, так і Особливої частини Кримінального кодексу України, або тісно пов'язана з ними і тому є універсальною категорією кримінального права. Невипадково розділ II Загальної частини Кримінального кодексу України (КК України), що має установче і відправне значення для кримінального законодавства України, носить назву «Закон про кримінальну відповідальність», в його розділі IX містяться норми, що регулюють питання звільнення від кримінальної відповідальності. У розділах «Покарання та його види» (X), «Призначення покарання» (XI), «Звільнення від покарання та його відбування» (XII), «Судимість» (XIII) та інших фактично містяться норми, що передбачають різні форми, види й етапи реалізації кримінальної відповідальності. Нарешті, норми Особливої частини КК України, закріплені у відповідних її статтях, встановлюють кримінальну відповідальність за конкретні види злочинів [26, с. 249].
За своїм характером відповідальність може бути різних видів: моральна, суспільна, юридична. Право визначає підстави, умови і форми юридичної відповідальності.
Кримінальна відповідальність є найбільш суворим видом юридичної відповідальності та передбачається законом за скоєння найбільш небезпечних правопорушень – злочинів. А. А. Піонтковський писав: «Кримінальна відповідальність це правова відповідальність, яка визначається в своїй основі нормами матеріального кримінального права» [19, с. 7].
Визначення поняття кримінальної відповідальності, моменту її настання в законі немає. Це дає підстави для багатьох тривалих дискусій з цього приводу.
Очевидно, треба погодитися з викладеними в літературі положеннями (М. І. Бажанов) про те, що [5, с. 53]:
• по-перше, кримінальна відповідальність є одним із видів юридичної відповідальності. Вона пов’язана із вчиненням злочину, що тягне, у свою чергу, виникнення кримінально-правових відносин;
• по-друге, кримінальна відповідальність не тотожна покаранню, яке є найпоширенішою формою її реалізації; можливі й інші форми [5, с. 54]:
а) визнання особи винною, що відбивається в обвинувальному вироку суду, без призначення їй будь-якого кримінального покарання. Саме так вирішується питання в ч. 4 ст. 74 КК:
Особа, яка вчинила злочин невеликої або середньої тяжкості, може бути за вироком суду звільнена від покарання, якщо буде визнано, що з урахуванням бездоганної поведінки і сумлінного ставлення до праці цю особу на час розгляду справи в суді не можна вважати суспільно-небезпечною;
б) визнання особи винною із зазначенням в обвинувальному вироку конкретного виду та строку покарання, але з одночасним звільненням від його реального відбування з випробуванням (тобто з встановленням іспитового строку з покладенням на засудженого певних обов’язків).
в) визнання особи винною із зазначенням в обвинувальному вироку конкретного виду та строку покарання, яке має бути реально відбуте;
• по-третє, кримінальна відповідальність настає з моменту набрання законної сили обвинувальним вироком суду (рішення Конституційного Суду України від 27 жовтня 1999 року) і закінчується моментом припинення відбування покарання, яке здійснено на законній підставі (у випадку, передбаченому ч. 4 ст. 74 КК (п. а), закінчується моментом вступу вироку у законну силу, ч. 1 ст. 75, 79 КК (п. б.), – моментом закінчення іспитового строку);
Магістр