Зразок роботи
ВСТУП
Сучасне українське суспільство знаходиться у стані постійної трансформації, яка окрім позитивних змін, несе у собі й негативні зрушення, такі як підвищення цін, обезцінювання державної валюти, погіршення стану соціальної захищеності громадян. Одночасно, правова система України, у зв’язку із прагненням нашої країни стати учасником Європейського Союзу та сформувати правове, соціальне і демократичне суспільство, інтенсивно перебудовується.
Стає очевидним те, що за таких нестійких передумов, у рази зростає число правопорушень (у тому числі й у галузі трудового права, адже останнє постійно змінюється, що суттєво ускладнює процес його правозастосування). Зважаючи на це, сучасний український найманий працівник здебільшого не спроможний коректно та у повній мірі реалізувати свої трудові правомочності, включаючи право на відпочинок.
Загальноприйнятим є факт, що однією із ключових умов конкурентоспроможності будь-якої економіки є природне відтворення робочої сили, що забезпечується за допомогою задоволення різноманітних потреб працюючих осіб й передусім тих, що забезпечують їх життєдіяльність. Зрозуміло також, що будь-яка праця повинна чергуватись із періодичним дозвіллям, що зможе відновити працездатність особи, яка здійснює трудову діяльність. У даному контексті чільне місце посідає потреба працівників у наявності вільного часу та відпочинку, що певною мірою реалізується шляхом надання різного роду відпусток, перерв тощо. Адже, забезпечити кожному працівникові оптимальну тривалість часу відпочинку й реальне його отримання – одне із основних завдань сучасного розвитку правової регламентації трудових відносин у всіх передових правових системах світу.
Попри це, існує ряд чинників, які здійснюють негативну дію на процес правової регламентації часу відпочинку. Такими варто вважати: недосконалість галузевого законодавства та незначний показник його адаптації до стандартів Європейського Союзу; відсутність діючого механізму погодження тривалості відпусток між працевлаштованою особою й роботодавцем із урахуванням бажань та компетентностей обох сторін, через привілейоване становище останнього; низький рівень відповідальності роботодавця за порушення законодавства щодо часу відпочинку; недостатня правова підкованість учасників соціального діалогу у даній сфері тощо.
У таких обставинах законотворча діяльність українського парламенту в згаданому вище напрямі повинна провадитись таким чином, аби усіма засобами, не порушуючи норм закону, гарантувати принагідну роботу інституту часу відпочинку, як складової частини галузі трудового права. Крім того, держава має забезпечити належну поведінку усіх учасників правовідносин, що виникають у процесі реалізації працівником права на відпочинок. Результатом роботи у даній сфері повинні стати комплексне оновлення законодавства про час відпочинку та відпустки й створення системи спеціалізованих взаємопов’язаних нормативно-правових актів, що відповідали б ринковим відносинам та міжнародним стандартам.
До вивчення питань правового регулювання часу відпочинку апелювало безліч науковців. Із останніх ми можемо виділити: В. Д. Авескулова, Л. П. Гаращенко, Г. С. Гончарову, О. Є. Гапон, К. І. Дмитрієву, А. Домбругову, М. І. Іншина, Н. М. Хуторян, О. І. Коваленко, Т. І. Чавикіну, С. М. Черноус, І. І. Шамшину й інших.
На сьогочасній стадії розвитку країни та її господарства питання ефективності правової регламентації часу відпочинку постає дуже гостро, чим і обґрунтовується актуальність теми роботи. У ХХІ столітті будь-яка суспільство вищого щабелю розвитку дотримується принципу «людина – найбільша соціальна коштовність». На перший план при реалізації даної засади виноситься потреба у забезпеченні прав людини, включаючи і права людини як суб’єкта трудових відносин – працівника. Розробка шляхів, що приведуть до розв’язання проблем, які виникають при використанні працівниками права на відпочинок, позитивно впливатиме на процес кодифікації трудового законодавства та ідентичному застосуванню його норм у практичній діяльності. Окрім цього, це сприятиме становленню дієвої системи охорони інтересів громадянина як носія праці, захисту його прав та забезпеченню соціальних гарантій.
Метою курсового дослідження є встановлення базових теоретичних та практичних засад правового регулювання часу відпочинку та огляд діючого українського законодавства у вищезгаданій сфері.
Із ціллю досягнення поставленої мети потрібно виділити завдання даної роботи. Серед них можна визначити наступні:
запропонувати дефініцію права працівника на відпочинок та визначити його державні гарантії;
окреслити сукупність актів, що формують нормативно-правову базу із питань права працевлаштованої особи на відпочинок;
визначити поняття часу відпочинку і його види;
класифікувати та охарактеризувати усі різновиди відпусток у системі трудових правовідносин, встановити їх тривалість;
дослідити питання порядку надання, поділу, подовження, перенесення відпусток та відкликання із останніх, а також заміни відпусток грошовою винагородою;
провести аналіз судової практики у галузі реалізації права працівника на відпочинок.
Об’єктом роботи є суспільні відносини, що складаються у процесі виникнення та реалізації права працівника на відпочинок в Україні.
Предметом дослідження є дефініція права працівника на відпочинок та його державні гарантії; сукупність актів, що формують нормативно-правову базу із питань права працевлаштованої особи на відпочинок; поняття часу відпочинку та його різновиди; види відпусток у системі трудових правовідносин та їх тривалість; порядок надання, поділу, подовження, перенесення відпусток та відкликання із них, а також заміни відпустки грошовою компенсацією; судова практика у сфері реалізації права працівника на відпочинок.
Під час роботи ми застосовували як загальнонаукові, так й спеціальні методи дослідження правових явищ: аналізу й вивчення літературних джерел, узагальнення і систематизації, системно-структурний, діалектичний, історичний, логіко-правовий та інші. Так, вищевказані методи було застосовано беручи до уваги взаємозв’язок між ними, що забезпечило цілісні, усесторонні та істинні результати роботи.
Підсумки, висновки та рекомендації, що були отримані у процесі роботи, можуть використовуватися для удосконалення та поліпшення трудового законодавства, що регламентує право працівника на відпочинок. Більше того, роботу можна застосувати під час провадження викладацької діяльності, а також як підґрунтя для майбутніх наукових вишукувань у даній сфері. У цьому полягає її практичне значення.
У відповідності до мети та завдань роботи структура курсового дослідження складається з вступу, п’яти розділів, висновку та списку використаних джерел. Список використаних джерел включає 45 найменувань.
