КОНСТИТУЦІЇ ЗАРУБІЖНИХ КРАЇН (ID:681866)

РОЗДІЛ I. ПОНЯТТЯ ТА ОСОБЛИВОСТІ КОНСТИТУЦІЙ ЗАРУБІЖНИХ КРАЇН Термін "конституція" (від лат. Constitutio — встановлення, улаштування) використовувався протягом тривалого часу і без перебільшення належить до групи найдавніших юридичних термінів, відомих сьогодні правознавству. Йому понад дві тисячі років. Вперше термін "конституція" почали використовувати в Стародавньому Римі, де конституціями називали ті найбільш важливі декрети римського імператора, які мали силу закону (constitutiones principis) [1, c. 8]. В Середні віки конституціями визнавалися статути чернечих орденів, акти, що визначають структуру управління міст-держав, і деякі інші різновиди нормативних актів. Ці акти нерідко приймалися у вигляді договорів. Проте це не були документи, які хоча б віддалено нагадували сучасні конституції, які відрізняються від інших юридичних актів за формою, змістом, мають певні юридичні властивості. Перші в сучасному значенні конституційні акти як явища демократичного порядку, які приймались народом (або за його участі) і обмежували інститути влади, були прийняті в кінці XVIII ст. (Конституція США 1787 р., Франції — 1791р.). Саме від епохи буржуазних революцій, від реальних спроб проголошення та забезпечення прав людини в державі, фактичного проведення розподілу державної влади на окремі гілки з первинною метою недопущення узурпації всієї державної влади однією людиною чи групою людей, а також від настання інших демократичних перетворень бере свій початок епоха конституції, конституційної держави, а з ними і конституціоналізму як доктринального вчення [2, c. 75]. Представники різних політичних і правових шкіл неоднаково характеризують сутність конституції. Наприклад, послідовники школи природного права бачать в ній свого роду суспільний договір; нормативісти — вищу, основну норму, що очолює піраміду правової системи держави; прихильники марксизму-ленінізму — продукт класової боротьби і закріплення її результатів [3, c. 95]. Ще Дж. Лок розглядав конституцію як свого роду договір про правила співіснування та публічну владу. В цьому контексті слушним є висловлювання Томаса Пейна: "Конституція не є документом уряду, а документом людей, які входять до уряду. А уряд без конституції — це влада без права на неї" [4, c. 2]. Згідно із Жан-Жаком Руссо в основі суспільного договору лежить ідея наділення владними повноваженнями органів влади з метою забезпечення безпеки за рахунок обмеження прав людини на засадах народного суверенітету. Основні права і свободи визначають організаційні та процедурні основи функціонування публічної влади [1, c. 32]. Одним із найвідоміших дослідників сутності конституції є німецький соціаліст Фердинанд Лассаль. У своїй праці «Про сутність конституції» він вважав, що Конституція за своєю природою є письмовим документом в якому відбивається фактичне співвідношення сил в суспільстві [5, c. 30]. Згодом, аналізуючи вищенаведену роботу Ф. Лассаля, до подібних висновків прийде Георгій Плеханов (1856 — 1918), а з часом і Володимир Ленін (Ульянов, 1870 — 1924) . Звідси цілком зрозумілим був зміст офіційного підходу до цієї проблеми в колишньому СРСР, так само як і причини наявності подібних думок у наш час на теренах пострадянських республік, у тому числі в Україні. Сьогодні сутність конституції як політико-правового документа більшість дослідників і політиків визначають як відображення балансу основних соціальних інтересів, представлених в суспільстві [3, c. 95]. На думку сучасних спеціалістів, конституція повинна проявлятися не в реєстрації результатів політичної боротьби — перемозі однієї частини населення над іншою, а в юридичному закріпленні узгоджених інтересів та волі всіх тих соціальних груп, включаючи етнічні, які в силу історичних умов стали єдиним народом спільної для них держави.