Зразок роботи
1. Об’єктивні та суб’єктивні ознаки залишення в небезпеці
За змістом статті 135 КК поставлення в небезпеку виступає як підстава до спеціального обов’язку надати допомогу особі, яка поставлена винним у небезпечний стан.
Об`єктивна сторона залишення в небезпеці характеризується двома видами злочинної бездіяльності:
1) бездіяльність, що полягає у невиконанні особою обов`язку щодо надання необхідної допомоги потерпілому, який перебуває у небезпечному для життя стані й позбавлений можливості вжити заходів для самозбереження, коли небезпека виникла незалежно від суб`єкта цього злочину;
2) бездіяльність щодо надання допомоги потерпілому особою, яка сама поставила його в небезпечний для життя стан.
Бездіяльність - це пасивна форма поведінки особи, що полягає у невчиненні нею конкретної дії (дій), яку вона повинна була і могла вчинити в даних конкретних умовах.
Кримінальна відповідальність за злочинну бездіяльність настає лише за таких умов:
а) на особу було покладено спеціальний обов`язок вчинити активні дії, якими було б відвернене настання суспільно небезпечного наслідку;
б) у особи була реальна можливість у даній конкретній ситуації вчинити відповідні активні дії і запобігти настанню суспільно небезпечних наслідків.
Обов`язок вчинити певні дії (діяти певним чином) може випливати з різних підстав: із закону або з іншого нормативного акта; із професійних або службових функцій особи; із договору; із родинних відносин; із попередньої поведінки особи, якщо вона своїми діями створює небезпеку для іншої особи і внаслідок цього зобов`язана надати їй допомогу.
Суб`єктивна сторона злочину, передбаченого частиною 3 статті 135 КК, визначається психічним ставленням особи до наслідків діяння у формі необережності (злочинної недбалості чи злочинної самовпевненості).
Серед описаних у диспозиції ч. 1 ст. 135 КК України ознак залишення в небезпеці до суб’єктивних належить термін «завідомо». В сучасній, як і в радянській науці кримінального права, існують різні погляди щодо змісту суб’єктивної сторони цього злочину. Найпоширенішою є така точка зору – залишення в небезпеці може бути вчинене лише із прямим умислом.
Висновки про суб’єктивну сторону залишення в небезпеці лише у формі прямого умислу ґрунтуються на тому, що в ст. 135 КК вказано на завідо мість при вчиненні вказаного злочину, а ч.ч. 1, 2 цієї статті передбачають злочини з формальним складом, які можуть вчинятися лише з прямим умислом [5].
Інтелектуальна ознака включає лише усвідомлення особою суспільно небезпечного характеру свого діяння. Вольова ж ознака характеризується бажанням не надати допомогу безпорадній особі, яка знаходиться в небезпечному для життя стані. Отже, злочини, передбачені ч.ч. 1, 2 ст. 135 КК, можуть бути вчинені лише з умислом (прямим та непрямим).
Частина 3 ст. 135 КК має матеріальний склад злочину. При юридичному аналізі цієї норми необхідно з’ясувати психічне ставлення особи не тільки до вчиненого нею діяння, а й до його наслідку. Якщо стосовно самого діяння наявний прямий умисел, інтелектуальні ознаки його полягають в усвідомленні суспільно небезпечного характеру цього діяння, тобто не тільки розумінні фактичної сторони того, що вчиняється, а й розумінні його соціальної шкідливості. Суттєва особливість передбачення наслідків в даному випадку полягає у тому, що воля особи не спрямована на досягнення суспільно небезпечного наслідку, але припускає можливість його настання. Незважаючи на передбачення можливості настання суспільно небезпечних наслідків у вигляді смерті чи іншої небезпеки, особа не бажає їх настання, вони не потрібні їй ні як основний, ні як проміжний наслідок. Особа, не спрямовуючи свою волю на досягнення наслідку, все ж таки свідомо допускає можливість його настання, при цьому її ставлення до нього виявляється в байдужості і відсутності розрахунку на його відвернення. Тобто, при залишенні особи в небезпечному для життя стані у суб’єкта злочину відсутня цілеспрямованість діяння на досягнення певного суспільно небезпечного результату. За відсутності цієї умови, тобто при бажанні досягти такого результату, це діяння слід було б кваліфікувати не за ст. 135 КК, а за тією статтею, зміст диспозиції якої охоплює це злочинне діяння. Наприклад, при умислі на позбавлення життя – як щодо діяння, так і щодо наслідків – його необхідно кваліфікувати за ч. 1 ст. 115 КК або за п. 2 ч. 2 ст. 115 КК, залежно від суб’єкта злочину та від потерпілого.
Магістр