Зразок роботи
1.2. Поняття саморегуляції у вітчизняній психології
В даний час проблема саморегуляції особистості знаходиться в центрі уваги психологічної науки, накопившей достатній обсяг знань при її вивченні. Правомірно, що особистісну саморегуляцію вивчають як специфічну активність суб'єкта, спрямовану на перетворення свого стану, тобто як дію і включають її в структуру діяльності, орієнтовану на відновлення сил організму і активізацію працездатності, а так само як перетворювальну діяльність, в якій об'єктом є організація функцій самого суб'єкта [11].
У психологічній науці та практиці поняття саморегуляції використовується досить широко. В силу апріорної складності та через застосування категорії саморегуляції в різних областях наукового знання існує цілий ряд трактувань її семантики. Зазвичай, під саморегуляцією розуміється процес, що забезпечує стабільність системи, її відносну стійкість і рівновагу, а так само цілеспрямована зміна індивідом механізмів різних психофізіологічних функцій, що стосуються формування особливих засобів контролю за діяльністю [4]. Але також, можна виділити наступні основні значення, що вкладаються в термін «саморегуляція».
1) саморегуляція за визначенням Ганзен В.А., 1984 – це одна з головних функцій свідомості, яку класики вітчизняної психологічної науки виділяють поряд з відображенням; взаємозв'язок цих функцій забезпечує цілісність психіки в нормі, єдність усіх психічних явищ, інтеграцію різних психічних процесів [14].
2) саморегуляція є особливий психічний механізм оптимізації стану людини. Таке розуміння, в порівнянні з першим, більшою мірою характерно для прикладних галузей психології і передбачає наявність спеціальних прийомів і технік самовоздействия. [14].
Особливість людського способу саморегуляції, за І.С. Коном, полягає в тому, що вона не просто «пристосовує» людину, а й містить вироблення ефективної життєвої орієнтації, включаючи почуття своєї онтологічної прийнятності, цілісності, самоповаги, і це вже не просто механізм управління.
3) саморегуляція може розумітися більш широко, коли в цей процес включається не тільки приведення власного стану до оптимального рівня, але і всі окремі процеси управління на рівні власної особистості, її цілей, смислів, життєвого шляху (самодетермінація, самореалізація), на рівні різних видів активності суб'єкта: управління пізнавальною активністю (регулювання властивостей пам'яті, уваги, мислення), поведінкою, діяльністю, спілкуванням (самоорганізація).
Відповідно до точки зору Моросанова В.І., Конопкіна О.А. і Осницького А.К., саморегуляція представляє собою процеси ініціації і висунення суб'єктом цілей активності, а також управління досягненням цих цілей. Процеси саморегуляції розглядаються цими авторами як внутрішня цілеспрямована активність людини, яка реалізується за рахунок системного участі самих різних процесів, явищ і рівнів психіки. Предметом психології саморегуляції є інтегративні психічні явища і процеси, що забезпечують самоорганізацію різних видів психічної активності людини, цілісність її індивідуальності й особистості. Аналіз механізмів саморегуляції проводиться в рамках проблематики індивідуальних стилів регуляції, реалізації різних форм довільної активності і діяльності (навчальної, трудової), регуляції психічних станів, вікових аспектів її становлення [39].
Миколаєва В.В. зазначає, що різні автори виділяють різні рівні саморегуляції:
Рівень психологічної саморегуляції, який сприяє підтримці оптимальної психічної активності, необхідної для успішного виконання діяльності. Цей рівень виділяє дослідник К.А. Абульханова-Славська.
Операціонально-технічний рівень регуляції відповідає за організацію та корекцію дій суб'єкта. (Конопкін О.А.) Особистісно-мотиваційний рівень саморегуляції, що дозволяє усвідомлювати мотиви своєї діяльності і управляти мотиваційно-потребностной сферою. (Братусь Б.С., Василюк Ф.Е., Зейгарник Б.В.) Б.В. Зейгарник розглядає саморегуляцію як свідомий процес, який спрямований на управління своєю поведінкою. Нею виділяється два рівні саморегуляції: операціонально-технічний, пов'язаний зі свідомою організацією дії за допомогою засобів оптимізації та мотиваційний, на якому організовується загальна спрямованість діяльності за допомогою управлінні мотиваційно-потребностной сферою. В рамках мотиваційного рівня саморегуляції можна виділити дві її форми: саморегуляція як вольова поведінка, що протікає в умовах мотиваційного конфлікту і саморегуляція, спрямована на гармонізацію мотиваційної сфери, усунення внутрішніх конфліктів і протиріч на основі свідомої перебудови і породження нових смислів [19]. Друга форма саморегуляції ефективна в критичних ситуаціях, коли досягнення цілей та здійснення життєво важливих для особистості цілей і мотивів в силу об'єктивних причин стає неможливим, і є складовою діяльності переживання. Процес переживання – особлива внутрішня діяльність по смислопорожденія, актуалізується в критичних ситуаціях [14]. Основними механізмами особистісно-мотиваційного рівня саморегуляції, ефективної у критичній ситуації, є рефлексія і смислове зв'язування. Рефлексія дозволяє людині поглянути на себе об'єктивно, проаналізувати і зіставити різні події власного життя, спрямована на усвідомлення сенсу свого життя, оскільки вона фіксує процес діяльності, відчужує і об'єктивує його, робить можливим усвідомлене вплив на цей процес. Завдяки рефлексії можливо подивитися на себе «зі сторони», змінити ставлення до чого-небудь, перебудувати свій внутрішній світ, пристосуватися до мінливої дійсності. На відміну від неусвідомлюваних
Магістр