КЛІНІКО-ФІЗІОЛОГІЧНЕ ОБҐРУНТУВАННЯ ЗАСТОСУВАННЯ ЗАСОБІВ ФІЗИЧНОЇ ТЕРАПІЇ ПРИ ТРАВМАХ У ДІТЕЙ РАННЬОГО ВІКУ (ID:833893)

ВСТУП У дітей раннього віку спостерігаються переважно побутові травми: падіння, забої, опіки, отруєння, поранення гострими, колючими предметами, потрапляння сторонніх предметів у дихальні шляхи. Кожен з вікових періодів розвитку дитини має свої особливості, тому застосування засобів фізичної реабілітації завжди враховує вікові потреби та нюанси маленького пацієнта. Особливим для розвитку дитини є період від народження до 3 років. У цьому періоді окремо виділяється вік до року, оскільки до 12-го місяця дитині необхідно оволодіти великою кількістю рухових та інших умінь і навичок, щоб зробити великий стрибок у фізичному та психоемоційному розвитку. Застосування масажу, рефлекторних вправ, спеціальних пасивних і активних вправ допоможе оптимізувати і скорегувати розвиток дитини. За допомогою масажу можна вирішити ряд проблем як у абсолютно здорових дітей, так і у тих, у кого є певні показання до застосування засобів фізичної реабілітації. Метою дослідження є вивчення клініко-фізіологічне обґрунтування застосування засобів фізичної терапії при травмах у дітей раннього віку. Предмет дослідження: застосування засобів фізичної терапії при травмах у дітей раннього віку. Об’єкт дослідження – фізична терапія при травмах у дітей раннього віку. Завдання дослідження: 1. Проаналізувати загальну характеристику фізичної терапії. 2. Описати аналіз клініко-фізіологічний обґрунтування застосування засобів фізичної терапії при травмах у дітей раннього віку. Методи дослідження: у кваліфікаційній роботі на тему «КЛІНІКО-ФІЗІОЛОГІЧНЕ ОБҐРУНТУВАННЯ ЗАСТОСУВАННЯ ЗАСОБІВ ФІЗИЧНОЇ ТЕРАПІЇ ПРИ ТРАВМАХ У ДІТЕЙ РАННЬОГО ВІКУ» використано теоретичні та естетичні методи дослідження. 3. Практичне значення дослідження полягає в можливості застосування основних положень і результатів для подальшого вивчення застосування засобів фізичної терапії при травмах у дітей раннього віку. Структура роботи. Курсова робота складається зі вступу, двох розділів, висновків, списку використаних джерел. РОЗДІЛ 1. ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА ФІЗИЧНОЇ ТЕРАПІЇ 1.1 Концепція реабілітації. Її завдання, принципи та засоби Поштовхом для розвитку реабілітації, як науки послужили війни: Перша Світова війна та Друга Світова. У зв'язку із досягненнями медицини, санітарії, гігієни значно знизилися захворюваність та смертність від гострих інфекційних захворювань. У той же час прискорення науково-технічного прогресу, швидка індустріалізація та урбанізація, забруднення навколишнього середовища, збільшення стресових ситуацій призвели до зростання важких неінфекційних захворювань. Зростає кількість пацієнтів зі спадковою та вродженою патологією, з хронічними захворюваннями органів дихання, травлення, сечостатевої системи, алергічними захворюваннями, з травмами та отруєннями. Але, поряд з іншими категоріями населення, інваліди повинні мати фізичні, соціальні та економічні можливості, що дозволяють їм, як мінімум, вести повноцінне у соціально-економічному та творче в розумовому плані життя. Допомога соціально не повністю захищеним людям – показник культури та цивілізованості суспільства Реабілітація – це відновлення здоров'я, функціонального стану та працездатності, порушених хворобами, травмами або фізичними, хімічними та соціальними факторами. Мета реабілітації – ефективне та раннє повернення хворих та інвалідів до побутових та трудових процесів у суспільство; відновлення особистісних властивостей людини. Всесвітня організація охорони здоров'я (ВООЗ) дає дуже близьке до цього визначення реабілітації: «Реабілітація є сукупністю заходів, покликаних забезпечити особам з порушеннями функцій внаслідок хвороб, травм та вроджених дефектів пристосування до нових умов життя у суспільстві, в якому вони живуть». Термін реабілітація походить від латинського слова habilis - "здатність", rehabilis - "відновлення здібності". На думку ВООЗ, реабілітація є процесом, спрямованим на всебічну допомогу хворим та інвалідам для досягнення ними максимально можливої при цьому захворюванні фізичної, психічної, професійної, соціальної та економічної повноцінності. Таким чином, реабілітацію слід розглядати як складну, соціально – медичну проблему, яку можна поділити на кілька видів, або аспектів: медичну, фізичну, психологічну, професійну (трудову) та соціально – економічну. Перший та основний напрямок реабілітації (медичної та фізичної) – відновлення здоров'я хворого за допомогою комплексного використання різних засобів, спрямованих на максимальне відновлення порушених фізіологічних функцій організму, а у разі неможливості досягнення цього – розвиток компенсаторних та замісних пристроїв (функцій). Психологічний аспект реабілітації спрямований на корекцію психічного стану пацієнта, а також формування його стосунків до лікування, лікарських рекомендацій, виконання реабілітаційних заходів. Необхідно створити умови для психологічної адаптації хворого до життєвої ситуації, що змінилася внаслідок хвороби. Професійний аспект реабілітації торкається питань працевлаштування, професійного навчання та перенавчання, визначення працездатності хворих. Соціально – економічна реабілітація полягає у тому, щоб повернути постраждалому економічну незалежність та соціальну повноцінність. Ці завдання вирішуються як медичними установами, а й органами соцзабезпечення. З усього цього ясно, що реабілітація – багатогранний процес відновлення здоров'я людини та реінтеграції їх у трудове та соціальне життя. Природно, що види реабілітації слід розглядати у єдності та взаємозв'язку. Три види реабілітації (медична, трудова та соціальна) відповідають трьом класам наслідків хвороб: 1) медико-біологічні наслідки хвороб, які полягають у відхиленнях від нормального морфофункціонального статусу; 2) зниження працездатності чи працездатності у сенсі слова; 3) соціальна дезадаптація, тобто порушення зв'язків із сім'єю та суспільством. Звідси випливає, що одужання хворого після перенесеного захворювання та його реабілітація – зовсім не те саме, оскільки крім відновлення здоров'я пацієнта необхідно відновити ще й його працездатність (працездатність), соціальний статус, тобто повернути людину до повноцінного життя в сім'ї, суспільстві, колективі. Особливістю сучасної патології є почастішання переходу гострих форм захворювань на рецидивні та хронічні, а також наростання первинно хронічної патології внутрішніх органів. Ці захворювання є причинами зниження (обмеження) життєвих та соціальних функцій. У зв'язку з цим, організація своєчасної діагностики та проведення відновлювальних заходів стає одним із першочергових завдань медицини. Основними етапами у розвитку хвороби є 1. Порушення. Виникнення змін у організмі є реакцією організму різні причинні обставини- «етіологію». «Етіологія» дає початок змінам у структурі чи функціях організму, тобто «патології». Прояви патологічних змін визначаються як «симптоми та ознаки» Людина починає розуміти, що в його організмі щось відбувається, тобто патологічний стан проявляється конкретно, матеріалізується. Найчастіше сама людина усвідомлює прояв хвороби, що можна визначити як «клінічний стан». Таким чином, клінічний стан включає і патологічні зміни, і прояви хвороби, і реакцію пацієнта на свій стан. Тривало поточна хвороба віщує розвиток порушень, ненормальної структури тіла, зміни зовнішнього вигляду, і навіть розлади функціонування органів прокуратури та систем організму. Порушення є розладом на органному рівні. 2. Обмеження життєдіяльності. Діяльність чи поведінка людини можуть змінитися внаслідок виникнення порушень. Виникає дефіцит фізичних та соціальних дій – обмеження життєдіяльності. З погляду функціональної діяльності та активності індивіда зниження життєвих функцій є розладом на рівні людини (особистості). 3. Соціальна недостатність. Саме знання про хворобу або поведінка індивіда, що змінилася, або обмеження його діяльності, що випливають з цього знання, можуть поставити конкретну людину в невигідне становище по відношенню до оточуючих. Таким чином, хвороба набуває соціального характеру. Цей рівень розвитку хвороби відбиває реакцію суспільства на стан індивіда, вона проявляється у взаєминах індивіда із суспільством, які можуть містити і такий специфічний інструмент як законодавство. Це прояв відбиває соціальну недостатність (іншими словами – соціальну дезадаптацію). Явний зв'язок із значенням, яке надає діяльності індивіда або його стану суспільство, робить соціальну недостатність найбільш проблематичним рівнем розвитку хвороби серед її наслідків. Фізична реабілітація – складова медичної, соціальної та професійної реабілітації, система заходів щодо відновлення або компенсації фізичних можливостей та інтелектуальних здібностей, підвищення функціонального стану організму, покращення фізичних якостей, психоемоційної стійкості та адаптаційних резервів організму людини засобами та методами фізичної культури, елементів спорту та спортивної підготовки, масажу, фізіотерапії та природних факторів. Фізичну реабілітацію слід розглядати як лікувально-педагогічний та виховний процес або, правильніше сказати, освітній процес. Основним засобом фізичної реабілітації є фізичні вправи та елементи спорту, а застосування їх завжди педагогічний, освітній процес. Якість його залежить від того, наскільки методист опанував педагогічну майстерність і знання. Програма медичної реабілітації пацієнта включає:  фізичні методи реабілітації (електролікування, електростимуляція, лазеротерапія, баротерапія, бальнеотерапія та ін.)  механічні методи реабілітації (механотерапія, кінезотерапія)  масаж,  традиційні методи лікування (акупунктура, фітотерапія, мануальна терапія та інші),  працетерапія,  психотерапія,  логопедична допомога,  лікувальна фізкультура,  реконструктивна хірургія,  протезно-ортопедична допомога (протезування, ортезування, складне ортопедичне взуття),  санаторно-курортне лікування,  технічні засоби медичної реабілітації (калоприймач, сечоприймач, тренажери, пристрої для введення їжі через стому, парентерально, інші технічні засоби),  інформування та консультування з питань медичної реабілітації  інші заходи, послуги, технічні засоби.