Урбанонімія м. Кропивницького в контексті декомунізації (ID:1077747)

РОЗДІЛ 1 УРБАНОНІМІЯ В КОНТЕКСТІ ДЕКОМУНІЗАЦІЇ Топоніми є об’єктом вивчення одночасно кількох наук – передовсім лінгвістики, а через історичну географію – також історії й географії та суміжних з ними галузей, зокрема етнографії й археології; окрім того, називництво використовується в соціологічних студіях. Вивчення будь-якої топонімічної системи становить особливий інтерес для лінгвістики, оскільки ґрунтовне дослідження системи неможливе без вивчення характерних для неї топонімічних структур. 1.1. Поняття урбаноніми як різновид тононімів Місто – живий організм, який постійно змінюється. У сучасному добре розвиненому місті головними є вулиці. У минулому в центрі уваги були будинки і їх жителі, вулиць у сучасному розумінні не було. Назви внутріміських об’єктів в українській ономастиці є ровесниками самих міст. Із 700 українських топонімів ХІ – ХІV століття, поданих в «Етимологічному словнику літописних географічних назв Південної Русі», близько 100 одиниць становлять урбаноніми [13, с. 313]. Власні назви географічних об’єктів є цінним матеріалом для кожного народу. Зберігаючи духовну спадщину минулих поколінь, вони становлять матеріальну оболонку традицій, вірувань, історичних подій. Це спосіб реалізації просторових уявлень місцевого населення з його етнолінгвістичними та соціокультурними особливостями. Мешканці кожного населеного пункту для ідентифікації певного географічного об’єкта традиційно здійснюють номінацію, що насамперед проявляється у найменуваннях вулиць, і це засвідчується у всіх поселеннях: від хутора до великого міста. Вивчення таких пропріальних одиниць у цілому закріплене за топонімікою зокрема – за урбанонімікою. На думку М. С. Долинської «урбаноніміка охоплює всі власні назви, які виникли на площі конкретної урбаністичної одиниці, що має характер міста» [5, с. 76], тобто урбаноніми – це внутрішньоміські назви. Коментуючи місце урбанонімів в ономастичному просторі, А. А. Титаренко стверджує, що підсистемою топонімічної системи є також урбанонімічна. На думку цієї дослідниці, «урбаноніми наділені універсальними для всіх класів топонімів характеристиками, але мають і сім особливих (високий ступінь змінюваності; загалом низький ступінь популярності; переважна одномовність; слабкий зв’язок з діалектом; семантична мотивованість більшості назв; перевага штучної номінації над природною; писемна закріпленість)» [24, с. 172]. Дослідниця А. А. Титаренко подає уточнення лінгвістичного статусу урбанонімів – це «власні назви внутрушньоміських обʼєктів, які відображають семантичний образ міста, зафіксовують історію розвитку урбанонімних структур, їх соціальну та етнокультурну функцію. Урбанонімний простір – сукупність урбанонімних одиниць, які підпорядковуються лінгвістичним та соціокультурним й етнокультурним законам. Систематизація різних підходів дає змогу уніфікувати розрізнені думки щодо термінології та визначити місце урбанонімів у загальній класифікації топонімів у такій послідовності: онімний простір → топонімний простір → урбанонімний простір. Урбанонімний простір – частина загального онімного простру, сформованого на засадах цілісності та відносної стабільності в розвитку [24, с. 173]. Дослідники М. М. Торчинський та О. В. Суперанська подають розширену класифікацію урбанонімів. Для власних назв шляхів сполучення поза населеними пунктами М. М. Торчинський пропонує термін віонім (від лат. via – „дорога, шлях, вулиця” [25, с. 163]. Вулицю як різновид дороги О. В. Суперанська пропонує ідентифікувати за допомогою терміна дромонім – „власна назва будь-якого шляху сполучення: наземного, водного, підземного, повітряного” (від грец. δρόμος – „шлях”): Володимирський тракт, Волго – Дон, авіалінія Москва – Прага [22, с. 57]. Згідно з Н. В. Подольською, урбаноніми є підкласом топонімів і поділяються на годоніми (назви вулиць), аґороніми (площі, майдани), хороніми (парки, цвинтарі і т. п.), назви споруд. Однак дослідниця зауважує, що однак «більш доцільно для номінації міських об’єктів використовувати термінопозначення урбанонім (від лат. urbanus – „міський”) у значенні „власна назва будь-якого міського топографічного об’єкта, зокрема агоронім, годонім, хоронім міський, еклезіонім, ойкодомонім”: провулок Чистий, площа Театральна, Тріумфальна арка, Кам’яний міст [20, с. 139]. Отже, топоніміка – це розділ мовознавства, який вивчає місцеві назви, одними з яких є назви вулиць. Урбаноніми – це власні назви внутрішньоміських обʼєктів, які відображають семантичний образ міста, зафіксовують історію розвитку урбанонімних структур, їх соціальну та етнокультурну функцію. Для урбанонімів характерні такі особливі характеристики: високий ступінь змінюваності; загалом низький ступінь популярності; переважна одномовність; слабкий зв’язок з діалектом; семантична мотивованість більшості назв; перевага штучної номінації над природною; писемна закріпленість). Різновиди класифікацій топонімів у лінгвістиці Класифікація топонімів у лінгвістиці більш-менш розвинена і ґрунтується на двох засадах – морфологічній і семантичній. Морфологічний підхід передбачає поділ на прості та складні форми, на складні і складові, на основні й похідні; на підставі лексичного структурного аналізу також виокремлюють кількісно-лексемні типи (одно-, дво-, три- та чотирилексемні, антропонімійно-апелятивні) [4]. Семантичний поділ виходить від денотата (імена людей, назви етносів, племен, народів, націй, географічних і космічних об’єктів, клички тварин і т. п.) [4]. У другій чверті ХΙХ століття у основу перших спроб класифікацій назв населених пунктів на регіональному рівні, як зазначає А. А. Титаренко, «були покладені три основні принципи систематизації топонімного матеріалу, ґрунтовані передусім на лінгвістичних засадах: 1) лексико-семантичний; 2) морфолого-словотвірний; 3) бінарний (лексико-семантичний і словотвірний) [24, с. 175]. За таким підходом місцеві назви диференціювалися на дві основні групи: 1) назви, утворені від імен власників поселень; 2) назви, що є показником топографічного положення. Однак основним недоліком такої класифікації онімів є неможливість охопити всього розмаїття урбанонімів та враховати тематично-семантичного аспекту у вивченні та структуруванні онімного простору загалом й урбанонімного зокрема. Варто зазначити, що у класифікаціях кінця ХІХ ст. місце урбанонімів ще не визначено, оскільки процеси урбанонімізації – розширення міських просторів – ще не були такими активним. Український дослідник Ю. О. Карпенко у своїй класифікації поєднує тематичний та структурно-лінгвістичний принципи та виділяє чотири «провідних класи топонімів: 1) топоніми, які виникли від загальних географічних назв або ознак відповідних об’єктів, а також власне географічні назви; 2) топоніми, сформовані від антропонімів, етнічних назв та інших загальних назв людей; 3) топоніми, утворені від назв предметів та явищ культури; 4) топоніми, походження яких важко з’ясувати [8]. На основі морфологічного принципу була сформована лінгвістична класифікація топонімів російського мовознавці О. В. Суперанської. Дослідниця зосереджує увагу на сучасній морфології географічних назв, уникаючи історичного розрізу й етимології та виокремлює: «1) топоніми іменники: а) суфіксальні назви, б) безсуфіксальні назви; 2) складні топоніми; 3) вигадані слова; 4) двоскладні слова; 5) топоніми-словосполучення; 6) топоніми-прикметники: а) безпрефіксальні, б) префіксальні назви» [21]. Номінативні одиниці поділяються також за структурною будовою. На основі досліджень про географічні назви, О. В. Суперанська, поділяє корпус аналізованих лексем на одно- та багатослівні. У першій групі вона виділяє прості (непохідні та похідні) і складні назви. Багатослівні найменування представлені словосполученнями, компоненти яких пов'язані сурядним, підрядним або предикативним типом синтаксичного зв'язку [22, с. 41–108]. В. Д. Бєлєнька пропонує поділяти топоніми за структурними особливостями на прості (одноосновні), складні (композити) та складені [1, с. 7]. Дослідниця урбанонімів А. А. Титаренко вважає, що засадничими положеннями класифікації урбанонімів є «такі принципи, як тематична та структурно-семантична диференціація внутрішньоміських обʼєктів. Відповідно, перший принцип визнає та характеризує роль урбанонімів у міському соціально-культурному просторі, а також їх географічно-економічне функціонування» [24, с. 176]. За цим принципом мовознавець виокремлює «в урбанонімному просторі: 1) урбаноніми, у яких відображені імена видатних історичних постатей; 2) урбаноніми, які виникли від назв внутрішньоміських обʼєктів, розташованих поруч; 3) урбаноніми, які відображають географічні чи будь-які інші особливості того чи того внутрішньоміського обʼєкта (історичні, етнічні, соціальні та інші); 4) урбаноніми, які фіксують соціальні чи економічні особливості в розвитку міста; 5) урбаноніми, у походженні яких простежується географічний принцип номінації; 6) урбаноніми, які мають іншомовний генезис [24, с. 177]. Другий принцип класифікації (структурно-семантичний), як зазначає А. А. Титаренко, «відображає особливості мотивації під час називання внутрішньоміських обʼєктів. Відповідності до цього принципа можна виокремити урбаноніми мотивовані: 1) антропонімами, 2) топонімами, 3) гідронімами, 4) ойконімами, 5) іншомовними одиницями [24, с. 178]. Отже, у мовознавстві існує низка класифікацій топонімів, в основі яких лежать різні принципи. У роботі ми використовуватимемо класифікації А. А. Титаренко, в основі яких лежать принципи тематичної та структурно-семантичної диференціації внутрішньоміських обʼєктів.