Зразок роботи
ВСТУП
Актуальність теми. Україна — це є наша країна, це держава, визнана міжнародним співтовариством. В Акті проголошення Незалежності 24 серпня
1991 р. говорилося про «тисячолітню традицію державотворення». І це — небезпідставно, бо тут мешкає древній народ, і в його історії вже були незалежні держави. Одна з них, наприклад, — давня київська держава династії Рюриковичів — Русь. Це була «українська держава». Історики і політики разом із звичайними громадянами сперечаються… Потім була Козацька держава, але вона не ох оплювала усю територію сучасної України.
Сьогодні історія стала полем битви інформаційних державних відомств, телеканалів, кабельних мереж, інтернет-ботів, газет для пенсіонерів і звичайних пліток та чуток. Це — не уперше, і тому на чимало питань історичною наукою напрацьовані відповіді, які не страждають радикалізмом чи політичною кон’юнктурою, а зосереджуються навколо звичних для істориків відомих і доведених фактів.
Нашу увагу привертає така особливість: невідповідна для позначення національної території форма „на Україні“, „на Україну“, замість форми „в Україні“, „в Україну“.
Про державу як цінність, що, домінуючи над долямилюдей, становить головний зміст історичного розвитку, віддали данину в своїх синтетичних нарисах історії України багато вчених: Михайло Грушевський, В'ячеслав Липинськмй, Степан Томашівський, Дмитро Дорошенко, Наталя Полонська-Василенко та ін.
До зарубіжних праць з української історії та літератури ХVІІ-ХVІІІ ст., написаних в останні десятиліття можно віднести книги Джорджа Гаєцького, Френка Сисина, Зенона Когута, Ореста Субтельного.
Новітній зарубіжній україніці належить пріоритет і в розробці на українському матеріалі ще однієї з фундаментальних проблем історіографії ХХ ст. – історії ідей та світоглядних стереотипів, що визначали поведінку людей минулого: книги та статті Степана Величенка, Анджея Камінського, Зенона Когута, Омеляна Пріцака, Френка Сисина, Терези Хинчевської-Геннель, Ігоря Шевченка та ін.
Мета дослідження - простежити історичну основу граматичних форм «на Україні» та «в Україні».
Реалізація поставленої мети зумовила потребу у розв’язанні таких завдань дослідження:
• розглянути історичні назви і самоназви української території;
• вивчити що означала назва «Україна» за часів давньої Русі та Козацька Україна;
• провести історико-філологічні дослідження вживання граматичних форм «на Україні» і «в Україні» (19 століття);
• проаналізувати граматичні форми «на Україні» та «в Україні»;
• розглянути сучасні погляди відомих людей на вживання форм «в Україні» та «на Україні»».
Об’єктом дослідження є граматичні форми «на Україні» та «в Україні».
Предметом дослідження є теоретичні аспекти виникнення назви «Україна» .
В процесі написання роботи було використано сукупність загальноприйнятих методів і прийомів наукового пізнання.
Обсяг курсової роботи складається з 39 сторінок, в тому числі 5 рисунків та 37 опрацьованих джерела.
РОЗДІЛ 1. ПОХОДЖЕННЯ НАЗВИ «УКРАЇНА»
1.1. Історичні назви і самоназви української території
Назва «Україна», яка сьогодні є звичною як назва держави Україна й відповідної території обширом у 600 тисяч кв.км, протягом попередніх століть мала дуже мінливе застосування. У різний час люди називали «Україною» різні землі та краї, і далеко не завжди в межах сучасної України [4].
Дуже довго ця назва не мала етнічного забарвлення (тобто до певного часу не була пов’язаною з цілою територією певного народу). Назва «Україна» з’явилася задовго до появи етноніму (назви народу) «українці».
Поширення назв «Україна» та «українці» — це різні історичні процеси, які в певний час збіглися один з одним і почали існувати разом.
Протягом століть «Україна» вживалася у різних контекстах і мала інколи різну локалізацію навіть для сучасників. Часом вона була навіть «позатериторіальною», автоматично розширюючись або скорочуючись одночасно із поширенням або скороченням впливу козацтва та Війська Запорозького. Спочатку вона згадується у давньоруських літописах ХІІ-ХІІІ ст., а потім — за часів Великого князівства Литовського та Речі Посполитої. У першій половині XVII ст. вона була на карті шматочком Правобережжя Дніпра, де розміщувалися реєстрові козацькі полки, або служила синонімом безкраїх степів Дикого Поля, а згодом, у середині того ж століття, розширювалася до усієї Наддніпрянщини та Поділля по мірі експансії козацтва, сягаючи й сучасної Західної України.
Щодо походження самого слова «Україна» існують дві версії [4]:
1) окраїна, по-рубіжжя;
2) край, країна.
У першому сенсі слово «украйна», «оукраина» безперечно вживалося у найдавніші часи його відомого з джерел існування (ХІІ-ХVІ ст.). Згадки цього слова у другому сенсі — пізніші та надто епізодичні, і т
Магістр