Прикладка (ID:372478)

Центральним поняттям синтаксису, основною його одиницею є речення. У мовознавстві існує до тисячі визначень речення. Пізнати і визначити речення намагалися не тільки мовознавці такі як Ф. І Буслаєв, О. О Потебня, О. Шахматов, П. Фортунатов, О. Пєшковський, а й логіки, філософи, психологи, і навіть математики. Надзвичайно велика кількість визначень речення свідчить про те, що це дуже складна за своєю організацією й багатоаспектна одиниця, яку необхідно досліджувати в різних напрямах. Проблема виділення другорядних членів речення викликає чимало дискусій у сучасному мовознавстві. Одні вчені дотримуються традиційного принципу, другі заперечують такий підхід, треті уточнюють традиційну класифікацію. У вивченні другорядних членів речення виділяють класичний (традиційний) період і період сучасного мовознавства. Класичний(традиційний) період – це 20-ті рр. ХІХ – 20-ті рр. ХХ ст. (М. Греч, О. Востоков, Д. Овсянико-Куликовський, Л. Булаховський), коли було виокремлено другорядні члени речення. Період сучасного мовознавства – з 20-тих рр. ХХ ст., було дано вичерпний аналіз другорядним членам. Найбільш повно теорію другорядних членів розробив Ф. І. Буслаєв. Уточнив граматичний принцип, враховував типи зв'язків між словами: узгодження, керування, прилягання. Виділяв 3 другорядні члени: високе дерево - узгодження, значить означення, посадив дерево – керування, то додаток, швидко посадив - прилягання, то обставина. Теорія Ф.І. Буслаєва дала поштовх багатьом ученим у розвитку вчення. Терміни означення, додаток, обставина теж влаштовували не всіх. О. М. Пєшковський (за типами зв'язків) виділяв керовані, узгоджені, прилягаючі другорядні члени (1933). О. Потебня наполягав на виділенні другорядних членів речення лише за синтаксичним вживанням; він не поділяв означення на власне означення і прикладку. О. Шахматов ототожнював другорядні члени речення із словосполученнями і визначав їх більше кількістю: означення, предикативне означення, прикладка, предикативна прикладка, релятивний додаток, додатковий дієслівний член тощо. В. В. Виноградов вважав, що традиційне вчення про другорядні члени потребує докорінного перегляду. Л. А. Булаховський виступав проти шкільного визначення другорядних членів речення за запитаннями, вважаючи їх недосконалими. В українському мовознавстві другорядні члени із семантичного боку розглядав І. Р. Вихованець. Поділяв теж на прислівні другорядні члени (компоненти словосполучення) і детермінанти, яким відповідали назви діячів, адресатів, темпоральні, при чинові та інші синтаксеми (на початку речення). Як окремий тип присубстантивного означення виділяють прикладку, якій властиві особливості, синкретичні, відношення – прикладкові (апозитивні), тобто такі відношення ознаки до предмета, які мають відтінок ствердження цієї ознаки. У стверджувальній силі прикладки виявляються її предикативні властивості. Таким чином, апозитивні відношення поєднують означальне і предикативне значення з перевагою першого. Предикативний відтінок дозволив кваліфікувати апозитивні відношення як напівпредикативні. Прикладка – це другорядний член, який виражається іменником або субстантивованим словом і приєднується до головного слова паралельними з ним формами для його визначення, уточнення чи пояснення (відповідає на ті ж питання, що й означення). Відношення прикладки з означуваним словом є апозитивними, що походить від лат. apposіtіo –близький. Апозитивні відношення – це відношення смислової та граматичної рівноправності. Обидва слова позначають один об’єкт реальної дійсності.