Філософія людини П. Юркевича (ID:252351)

ВСТУП Актуальність теми. Із розпадом режиму радянської тоталітарної системи, встановлення незалежної української держави та утвердження національної самоідентичності, зростає інтерес до історико-філософських досліджень, здійснюється переосмислення культурних надбань минулих поколінь та виринають із забуття постаті вітчизняних філософів, наукові концепції яких були позбавлені дослідницької уваги та об’єктивних оцінок. У молодій незалежній Україні вчені філософи повертаються до вивчення та аналізу ідеалістичної філософії, християнської філософської традиції, з її унікальною антропологічною проблематикою. Саме даній проблематиці були присвячені праці вітчизняного мислителя середини ХІХ ст. – Памфіла Юркевича, постать якого до недавнього часу була відома лиш на сторінках діаспорної наукової літератури. Виникає потреба ґрунтовного осмислення його філософської спадщини з метою відтворення її оригінальності й значимості як для минулого, так і для сучасної духовної культури нашої країни в її моральному, соціальному та емоційному вимірах. Насамперед це стосується антропологічної та моралістичної проблематики П. Юркевича, яка і в наш час лишається актуальною – проблема добра, справедливості, любові, значення серця для морального розвитку людини, значення людського вчинку, миру з ближнім, як умови християнського співжиття тощо. Грунтовне осмислення ідейної спадщини П. Юркевича, показує оригінальність і глибокий гуманістичний зміст його філософії взагалі. П. Юркевич досить неоднозначний філософ. З одного боку, він є ідейним спадкоємцем класичної академічної філософії, з фундаментальним професійним засвоєнням і переосмисленням надбання світової філософської думки. З іншого боку П. Юркевич бачить недоліки раціоналістичної філософії, котра знайшла своє завершення в німецькій класиці. Філософ шукає свій шлях в сучасній йому спекулятивній філософії, звичайно спираючись на думки й ідеї західньо-європейської філософії. Філософія П. Юркевича трансформувала в собі найкращі традиції західньо-європейської і вітчизняної філософської думки. В наш час, коли ми знов повертаємось до джерел духовності, спадщина українського мислителя допомагає нам ясніше побачити як духовне минуле країни, так і сьогоднішні проблеми в їхньому моральному, соціальному й емоціональному вимірі. Тому теоретичний аналіз його філософсько-антропологічної концепції є одним із актуальних завдань історико-філософської науки. Об’єкт дослідження – творча спадщина П. Юркевича, а предмет дослідження – зміст філософсько-антропологічної концепції видатного мислителя. Метою даної роботи є дослідити філософію людини П. Юркевича. Виходячи з мети дослідження нами були поставлені такі завдання: - визначити ідейні витоки філософсько-антропологічного вчення П. Юркевича; - проаналізувати теоретичний образ людини у філософії П. Юркевича; - дослідити етичні погляди П. Юркевича та їх місце в українській філософії. Наукова новизна курсової роботи визначається в здійсненому комплексному дослідженні філософії людини П. Юркевича. Практичне значення отриманих результатів. Фактичний матеріал та висновки можуть бути використані в навчальному процесі при розробці та читанні лекційних курсів, а також при підготовці до практичних занять. Структура роботи визначена завданням, характером та метою дослідження. Робота складається зі вступу, трьох розділів, висновків, додатків, списку використаних джерел та літератури. РОЗДІЛ І. Ідейні витоки філософсько-антропологічного вчення П. Юркевича У ХІХ ст. ціннісно-пізнавальний контекст розвитку науки визначали події, що привели до краху революційно-романтичних ідеалів. Натомість підвищився реалістичний інтерес в усіх сферах людської діяльності. Це була епоха Просвіти з характерним на той час протиставленням знання і віри. Ряд теоретиків і практиків вважали, що вони не сумісні. П. Юркевич, український філософ-гуманіст, педагог і християнський мислитель, не поділяв ці погляди, більше того – рішуче виступив з обґрунтуванням потреби виробити адекватні засоби узгодження істини віри з науковими знаннями [28]. П. Юркевич був та залишається найславетнішим представником української філософії. Саме зараз, коли з особливою гостротою постає питання про особливості вітчизняної філософії, про її роль і місце у розвитку світової філософії взагалі, необхідно детально й уважно проаналізувати спадок, який залишила ця славетна людина. Адже саме з творчості П. Д. Юркевича пов'язаний перехід вітчизняної філософії у добу зрілості. Якщо Г.С. Сковороду можна назвати “народним” філософом, то П. Д. Юркевич, безперечно, належить до кола “академічних” філософів: широка ерудиція, глибокий розум. Обізнаність про рівень сучасного наукового знання. Тонке розуміння нюансів проблеми. Сучасникам філософа здалось, що він ніколи не залишав книги: навчав інших, будучи викладачем чи професором, та постійно вдосконалювався сам [2, c. 5]. Народився 16 (28) лютого 1826 р. в с. Ліплява (нині Золотонівський район Черкаської області). По закінченні Полтавської духовної семінарії став слухачем Київської духовної академії ( XV магістерський курс 1847–1851 рр.). У 1852 р. здобув ступінь магістра і згодом (1854 р.) був призначений помічником інспектора академії. Відмовившись від адміністративної діяльності, перейшов на викладацьку роботу. З 1858 р. – екстраординарний професор філософії Київської духовної академії. В 1861 р. переїхав до Москви, очолив кафедру філософії в московському університеті. Де читав курс історії філософії, логіки, психології, педагогіки, виконував з 1869 р. обов’язки декана історико–філологічного факультету. П. Юркевич є одним із безпосередніх учителів В. С. Соловйова, якому передав свій курс історії філософії в московському університеті [23, c. 312].