Зразок роботи
ВСТУП ДО І РОЗДІЛУ
Актуальність дослідження. Питання побудови найкращої та найефективнішої держави турбувало мислителів усіх часів і народів, залишаючись і в теперішній час актуальним для дослідження.
Взаємовідносини держави з особистістю та суспільством є гострою темою для дискусій у сучасній науковій думці. Саме аналіз минулого надбання людства стосовно підходів щодо формування суспільних ідеалів і намагань втілити їх у життя дасть змогу набути необхідного для українського державотворення досвіду та здобути шанс уникнення істотних помилок у майбутньому.
Проблема суспільного ідеалу та утопії тією чи іншою мірою пронизувала творчість майже всіх відомих філософів від Античності до сьогодення.
Розглянемо погляди одного з найвідоміших античних філософів – Платона – щодо розуміння ідеальної держави. Слід приділити увагу вивченню думки Платона від формування суспільного ідеалу до появи утопічних тенденцій та того філософського забарвлення в його творчості, яке в наступні століття багато в чому відкрило світоглядні орієнтири тоталітарному мисленню.
Об’єкт дослідження: Ідеї політичного трактату Платона «Держава» та проблеми побудови «ідеальної держави».
Предмет дослідження: Державотворення та ідея блага Платона.
Мета дослідження: аналіз концепції ідеальної держави Платона.
Досягнення поставленої мети передбачало розв’язання таких завдань:
визначити основні ідеї політичного трактату Платона «Держава»;
виділити основний принцип побудови і функціонування ідеальної держави Платона;
Методи дослідження: діалектичний, герменевтичний, критичний.
РОЗДІЛ І ПРОБЛЕМА ПОБУДОВИ «ІДЕАЛЬНОЇ ДЕРЖАВИ» У ПЛАТОНА
1.1. Основні ідеї «Держави» Платона
Давньогрецький філософ Платон відомий передусім як автор теорії ідей. Є. Трубецький зазначав, що для нього «світ земний, чуттєво сприйнятий, є світом примарним і неправдивим,.. істинно-сущим, вічною є лише надчутлива ідея як першообраз всього сущого» [40, с. 2]. Д. Лушников наголошує, що Платон визнавав існування особливих об’єктів пізнання, особливих сутностей. «Наші сформовані завдяки мисленню поняття – це копії цих абсолютних реальностей, особливих об’єктів істинного знання – ідей» [26, с. 169]. Платон доводив, що вони такі ж реальні, як реальними є наші знання, і без передбачення їх буття знання стає непояснюваним [24, с. 169]. Еллінський філософ вважав, що у потоці різних явищ, що виникають і зникають, перебувають вічно одні ідеї як загальні родові уявлення всього сущого. Утім, світ ідей у Платона є не лише сутністю, а й кінцевою метою всього сущого [40, с. 2].
Як відомо, вчення про ідеї у Платона не викладено послідовно, системно, воно не структуроване. Його гносеологічна частина переважно викладена в діалозі «Теетет», де насамперед розводяться відчуття і знання [24, с. 167]. Проте можна стверджувати, що в цілому вченням про ідеї пронизані всі праці Платона, а окремі пояснення стосовно окремих ідей знаходимо в різних текстах.
Центральною для політичного трактату «Держава» стає ідея держави. Але зрозуміти її і розкрити суть доступного нашому сприйняттю відповідного поняття можливо лише проаналізувавши інші, озвучені в зазначеному діалозі, ідеї, зокрема, ідеї добра, блага, доброчесності, справедливості, влади, істинного правління/правителя. Утім, є ще одна ідея, про яку в діалозі «Держава» знаходимо мало, але вона є наскрізною для розуміння системи взаємодії названих ідей і, власне, потрактування ідеї «держава». Це ідея безсмертної душі. Спробуємо визначити суть кожної з названих ідей (дати загальне поняття) та завдяки діалектичному методу, виділеному Платоном, з’ясувати зв’язок між ними.
Природа душі божественна, тому, за Платоном, вона безсмертна і ніколи не гине. Ознакою її спорідненості з божественним філософ вважає пристрасть до мудрості [31, с. 296]. Стежачи за думками Платона, можна передбачити, що душа дотична до світу існування незчисленної кількості «ейдосів», духовних досконалостей і здатна «пропускати» їх через себе, щоразу у такий спосіб збагачуючись. Саме душа, керуючись звичками попереднього життя, обирає той «жереб і зразок поведінки», які їй неминуче належить прожити [31, c. 304], тобто наступний соціальний стан і спосіб життя. Душа має допомогти новій «божій подобі» «пригадати» завдання громадянина, мусить “витягувати його з пам’яті,… впроваджувати в реальне життя» [28, с. 608] знову і знову, щоразу доводячи істинність їдеї і принципу справедливості.
Справою душі стає життя [31, c. 36]. Ніщо в людині не може виконати призначення душі, яке Сократ вбачає в здатності піклуватися, правити, радитись тощо [31, c. 35]. Гідністю душі є справедливість. Якщо позбавити душу гідності, то вона не зможе повноцінно виконати своє призначення [31, c. 36]. Душу не можна вбити, але її псують несправедливість, розбещеність, нерозважливість та невігластво [31, c. 294]. Платон говорить про чотири стани душі: найвищий – то розум, за ним – розсудливість, третій стан відведено вірі, а останній – «мислення образами» (логіка) [31, с. 194]. З властивостями душі, що домінують в людині, він пов’язує не лише характеристики людини-громадянина, але й відповідних державних устроїв: «скільки є видів державного ладу, стільки ж, можливо, існує і видів людської душі» [31, c. 128- 129]. Нарешті лише душа знає, що таке добро і здатна розпізнати благо. Свідченням того є платонівська алегорія печери і кайданників, чиї душі перестала бачити істинний шлях пізнання.
Вершину світу думки давньогрецький філософ бачить в ідеї добра. Він називає ідею добра «тим, що надає істинності пізнаваним предметам, а людину, яка пізнає, наділяє силою пізнання» [31, с. 191] і підкреслює: ідея добра – «найважливіше знання». Завдяки їй «справедливість і все інше стають тим, що потрібне і корисне».[31, c. 187]. Утім, у Платона добро – це й ідея, і цілком реальне її втілення, адже «добро корисне, воно є причиною правильного діяння» [31, c. 60]. Добро вбачається Платоном в справедливих думках і вчинках людей, коли вони турбуються не лише про власне, а й спільне благо: «Кожен має бути корисним для спільного добра» [31, c. 200]. Згідно теорії Платона громадянин може стати правителем лише по досягненні 50-ти років, «побачивши добро саме по собі» [31, c. 221-222].
Потрактуванню ідеї блага присвячена друга книга «Держави». Так, Платон виділяє 3 види блага: 1) благо – щось, що не дає нічого важливого в подальшому (наприклад, радість); 2) благо – те важливе, що ми маємо і любимо «і саме по собі, і за те, що з того щось маємо» (розум, зір); 3) благо – це справи, якими ми займаємося не за для них самих, «а лише за винагороду та інші переваги, які вони дають» [31, с. 37]. Кожен із трьох видів блага по-своєму є важливим в житті людини. Проте є такі, що за певними ознаками можна віднести і до другого, і до третього видів блага. Таким благом, виходячи з міркувань Платона, є справедливість. Він зауважує, що справедливість належить до того блага, «яке і саме по собі, і через свої наслідки повинна цінувати кожна людина, якщо вона прагне бути щасливою» [31, с. 38].
У цілому в діалозі «Держава» ідея блага постає як вищий об'єкт пізнання. Благо Платона як ідея – це «благо саме по собі». Ця «річ у собі»
(І. Кант) є одночасно і онтологічною досконалістю, і екзистенційно-ціннісним явищем в житті людини та спільноти. Тому Платон уподібнює ідею блага Сонцю, тим самим підкреслюючи його необхідність для пізнаваності істини: «що надає пізнаваним речам істинність, а людину наділяє здатністю пізнавати, це ти і вважай ідеєю блага – причиною знання і пізнаванності істини» [31].
Щодо ідеї доброчесності в діалозі-трактаті зустрічаємо: «є лише один вид доброчесності, а іпостасей порочності багато» [31, c. 128], доброчесність – це знання, пізнання ідеї добра, втіленої в принципі справедливості спільного життя.
Ідея справедливості пронизує увесь діалог «Держава», її значущість як для окремої людини, так і для держави доводить Фрасімаху Сократ. Сократ стверджує, що справедливість – це одне з найвищих благ для людини, «це доброчесність і мудрість, а несправедливість – ницість і невігластво» [31, с. 32], «сум’яття і блукання різних частин душі, їхнє свавілля і боягузливість» [31, c. 126]; результатом справедливості стають «однодушність і дружба», а несправедливості – «чвари, ненависть, міжусобиці» [31, с. 33]. Цікавими на разі видаються алегорії справедливості Фрасімаха і Сократа. У першого справедливість асоціюється з пастухом і вівцями, стосунки яких тримаються на домінуванні сильнішого, що насправді є проявом несправедливості. У другого (Сократа) суть справедливості розкривається через алегорію «керманич – моряки», де має місце царина співучасті і відповідальності кожної зі сторін перед іншою [31, с. 25]. Доречною і місткою є думка
Є. Трубецького, що справедливість для Платона – це «гармонічний
стан душевних сил, коли кожна душевна здібність робить свою справу.
Те ж стосується і сфери суспільного життя» [40, с. 150].