Зразок роботи
В С Т У П
Актуальність теми. Завданнями кримінального судочинства є захист особи, суспільства та держави від кримінальних правопорушень, охорона прав та законних інтересів учасників кримінального провадження, а також забезпечення швидкого, повного та неупередженого розслідування з тим, щоб кожний, хто вчинив кримінальне правопорушення, був притягнутий до відповідальності в міру своєї вини, жоден невинуватий не був обвинувачений або засуджений і жодна особа не була піддана необґрунтованому процесуальному примусу.[4, с.5]
Однією з найважливіших гарантій дотримання принципу законності під час кримінального провадження, прийняття справедливого судового рішення, а також забезпечення прав і законних інтересів особи відіграє закріплене у ч. 3 ст. 62 Конституції України положення про те, що обвинувачення не може ґрунтуватися на доказах, одержаних незаконним шляхом, та на припущеннях, а всі сумніви щодо доведеності вини особи тлумачаться на її користь. Ці конституційні положення у цілому виражають правову природу допустимості доказів, а також частково стосуються процесуального порядку визнання їх недопустимими.
Для успішного вирішення завдань кримінального судочинства слідчий, прокурор, слідчий суддя і суд зобов’язані встановити, чи мала місце подія кримінального правопорушення, яке саме кримінальне правопорушення було вчинено, хто винуватий у його вчиненні, та інші обставини, що мають значення для законного та обґрунтованого вирішення кримінального провадження, захисту прав і законних інтересів учасників процесу. Кримінальне правопорушення для осіб, на яких законом покладено обов’язок розслідування, завжди є подією минулого, яку вони повинні пізнати. Тому слідчий, прокурор, слідчий суддя і суд при здійсненні відповідно розслідування або судового провадження повинні пізнавати факти, що відносяться до минулого, лише за допомогою тих слідів, які ця подія залишила. На підставі найрізноманітніших даних, фрагментарних уривчастих свідчень вони відновлюють цілісну картину події, що відбулася, тобто встановлюють обставини вчиненого кримінального правопорушення та осіб, які його вчинили. [2, с.65]
В основі процесу пізнання у кримінальному провадженні лежать загальні гносеологічні, соціальні, психологічні закономірності, притаманні процесу пізнання у будь-якій соціальній сфері згідно із законами матеріалістичної теорії відображення. Метою кримінально-процесуального пізнання є одержання знання про факти, що підлягають встановленню у кримінальному провадженні.
Специфіка пізнавальної діяльності в кримінальному процесі, що відбувається у формі доказування, виявляється в тому, що вона має дві сторони: пізнавальну та посвідчуючу. Остання означає, що фактичні дані, пізнані та одержані уповноваженими особами у ході кримінального провадження, повинні бути зафіксовані у такій передбаченій законом процесуальній формі, яка гарантує їх достовірність, а також дозволяє будь-якому суб'єкту кримінально-процесуальної діяльності користуватися ними у незмінному (цілісному) вигляді незалежно від часу та місця їх формування.
Визначення недопустимості доказів у кримінальному провадженні має вирішальне значення, оскільки від визнання доказів допустимими або недопустимими залежить результат розслідування і судового розгляду. Тому тема роботи є актуальною і важливою як для теорії так і для практики кримінального процесу.
Мета і завдання роботи. Метою роботи є розроблення концептуальних проблем, які стосуються недопустимості доказів у кримінальному провадженні, формулювання пропозицій щодо вдосконалення теорії і практики кримінального судочинства.
Для досягнення зазначеної мети передбачається вирішення таких завдань:
визначити сучасний стан наукової розробки проблеми;
розкрити сучасний зміст проблеми;
сформулювати конкретні пропозиції та рекомендації щодо вдосконалення теорії і практики кримінального процесу.
Об’єкт роботи – кримінально-процесуальні відносини, які виникають у зв’язку з визначенням допустимості і недопустимості доказів у кримінальному провадженні.
Предмет роботи – визнання доказів недопустими у кримінальному провадженні.
Магістр