Зразок роботи
Функціонування й розвиток економічних організацій спрямовані на збереження та зміцнення їхніх ринкових позицій. За умов жорсткої конкуренції це вдається лише тим із них, які орієнтуються на високі стандарти діяльності й постійно дбають про забезпечення своїх конкурентних переваг через залучення різноманітних інновацій. Ринкова динаміка потребує посиленої уваги вищого управлінського персоналу до інноваційних процесів, виокремлення серед великої кількості новацій тих, які можуть принести істотну користь організації.
Серед чинників зовнішнього оточення, які найбільше стимулюють організації до залучення інновацій, можна назвати такі:
зменшення рівня стабільності вхідного потоку матеріальних і сировинних ресурсів, які використовуються для забезпечення виробничої діяльності;
збільшення різноманітності продуктів, що претендують на те саме місце на ринку;
зміна потреб і бажань клієнтів;
економічні цикли, потрясіння і непевності, які впливають на ринок;
технологічні зрушення, що приводять до заміни сформованих ідеологій виробництва.
Тому основним завданням інноваційного менеджменту, як складової стратегічного управління організацією, є визначення основних напрямів її науково-технічної і виробничої діяльності в таких сферах: розробка й запровадження нової продукції; вдосконалення й модифікація продукції, яка виготовляється, надання їй більшої оригінальності; зняття з виробництва застарілої продукції; залучення до виробничої діяльності нових ресурсів і нових технологій; освоєння нових методів організації виробництва та праці тощо. Для реалізації цих завдань інноваційний менеджмент передбачає:
розробку планів і програм інноваційної діяльності;
обгрунтування проектів створення нових продуктів;
формування і проведення єдиної інноваційної політики в усіх підрозділах організації;
ресурсне забезпечення інноваційних програм і проектів;
створення організаційних форм управління реалізацією інноваційних проектів.
Звичайна практика впровадження системних нововведень, коли спершу розробляється стратегія перетворень, потім здійснюються самі перетворення і аж насамкінець персонал навчають новим методам роботи, є досить неефективною, тому що вона апріорно передбачає розуміння доцільності змін усіма членами організації. Насправді ж ситуація далека від досконалості. Значна кількість менеджерів і рядових працівників вбачають у новаціях лише додаткові клопоти для себе й розраховувати на їхню добровільну допомогу й активну участь є, меншою мірою, необачно для вищих керівників. Саме тому виникає необхідність цілеспрямованого управління інноваційною діяльністю підприємства, яке передбачало б не лише організацію впровадження нової ідеї під тиском вищого керівництва, але й зміщення акцентів у системі стимулів персоналу в бік заохочення ініціативи, участі в перетвореннях, обговоренні проблем, що виникають у процесі впровадження новації тощо.
До першочергових завдань українських менеджерів, які відповідають за інновації, належать:
— забезпечення життєздатності свого підприємства в умовах внутрішньої і зовнішньої конкуренцій;
— уміння ризикувати у розумних межах і здатність зменшувати вплив ризикових ситуацій на фінансовий стан підприємства;
— розробка і послідовна реалізація програм розвитку персоналу з урахуванням соціальних проблем свого підприємства і суспільства загалом.
Спеціалістів і керівників, на яких покладено функцію управління інноваційною діяльністю па підприємстві, можна назвати інноваційними менеджерами. Управління інноваційною діяльністю конкретного підприємства передбачає:
— аналіз зовнішнього середовища з урахуванням невизначеності та ризику;
— аналіз інноваційного потенціалу фірми;
— розроблення інноваційних цілей розвитку;
— створення системи інноваційних стратегій;
— пошук інноваційних ідей, ліцензій, ноу-хау;
— прогноз ситуації па ринку;
— формування інноваційного та інвестиційного портфелів, розроблення проектів;
— планування та організацію наукових розробок, їх упровадження у виробництво;
— удосконалення організаційних структур управління;
— управління персоналом;
— оцінку ефективності інноваційної діяльності;
— вивчення ринкової кон'юнктури, інноваційної діяльності конкурентів;
— дослідження ринку для нових продуктів і технологій (ємність рийку, умови й еластичність попиту тощо);
— прогнозування діяльності, характеру та стадій життєвого циклу нової продукції (на цій підставі ухвалюють рішення про розміри виробничих потужностей, обсяги капіталовкладень);
— дослідження ресурсів, необхідних для проведення інноваційних процесів;
— аналіз ризиків інновацій, визначення методів їх мінімізації;
— розробку варіантів кооперації в науково-дослідній сфері з конкурентом;
— вибір організаційної форми створення, освоєння й розміщення на рийку нових товарів (моніторинг інноваційного проекту, внутрішній або зовнішній венчури);
— оцінку ефективності інвестиційного проекту;
— дослідження доцільності та планування най адекватнішої форми передавання технології в процесі створення, освоєння, розміщення на ринку (ліцензії, трансфери, науково-технічна співпраця).
До менеджерів інноваційної сфери належать:
— керівники творчих груп виконавців;
— керівники лабораторій, відділів і функціональних служб, виробничих підрозділів;
— менеджери різного рівня, які координують діяльність підрозділів інноваційної діяльності та зовнішніх партнерів;
— керівники інноваційних підприємств.
Загалом посадові обов'язки менеджера залежать від сфери діяльності підприємства, ієрархічного рівня, діапазону управління. Інноваційні менеджери вищого рівня відповідають за:
— створення та стимулювання інноваційних умов на підприємстві;
— розвиток творчого мислення, творчої активності розробників інновацій;
— створення гнучких організаційних структур;
— підготовку вибраних сегментів ринку до інноваційного продукту;
— забезпечення ефективності й економічності інноваційних процесів;
— підготовку виробництва та просування на ринки інноваційного продукту;
— організацію обміну інформацією між відповідними підрозділами НДДКР для тісніших контактів і взаєморозуміння під час розроблення інновацій.
Специфіка інноваційних процесів, які охоплюють багато учасників і зацікавлених організацій та які є об'єктом управління, визначають особливий характер праці менеджерів у цій сфері й окреслюють виконання певних ролей і відповідні їм вимоги.
Основними вимогами до професіональної компетенції інноваційних менеджерів є:
— володіння знаннями з теорії та практики у сфері управління, що передбачає наявність у менеджерів спеціальної підготовки в галузі теорії управління, знань основ сучасної макро- і мікроекономіки, загальної теорії ухвалення управлінських рішень, уміння застосовувати економіко-математичні методи та моделі для оптимізації інноваційних рішень;
— комунікабельність і вміння працювати з людьми, що потребує від толерантної співпраці менеджера з колегами, підлеглими, вищим керівництвом з метою досягнення цілей інноваційної діяльності, а також об'єктивної оцінки ефективності роботи коленого суб'єкта та колективу загалом;
— компетентність у галузі інноваційної спеціалізації підприємства, що передбачає наявність знань з питань технології інноваційних процесів, теоретичних і практичних аспектів здійснюваних інновацій, їхнього впливу па етап розвитку як підприємства, так і особливостей регіону.
Характер діяльності конкретного менеджера визначається складом делегованих йому повноважень для ухвалення управлінських рішень. Склад цих повноважень визначається системою розподілу праці та спеціалізації управлінських кадрів згідно з горизонтальним і вертикальним поділом праці.
Інноваційні менеджери належать до креативних працівників, тобто менеджерів дослідницького типу, характерною рисою яких є науково-пошуковий підхід до вирішення проблем за допомогою різних методів неординарного мислення. Інноваційний менеджмент спрямований на забезпечення ефективного функціонування інноваційного процесу в рамках підприємства з мстою створений можливості підвищення його конкурентоспроможності .
Відповідно до цілей формуються такі найважливіші функції інноваційних менеджерів:
— вивчення й оцінка світових тенденцій науково-технічного розвитку;
— вироблення стратегічної інноваційної політики і механізмів її реалізації;
— формування стратегічних, довго- і короткострокових цілей інноваційної діяльності;
— розроблення планів, програм, проектів та їх виконання;
— створення організаційно-виробничої структури і структури управління інноваційною діяльністю;
— планування організації процесів розроблення інновацій (інноваційного процесу);
— моніторинг і контроль за виконанням етапів, стадій інноваційного процесу в часі та синхронізації всіх видів діяльності;
— управління персоналом підрозділів, які займаються інноваційними розробками і проектами;
— оперативне управління, календарне планування роботи і контроль її виконання.
У практиці управління інноваційними процесами широко застосовують методи системного аналізу проблем, що виникають, теорію ймовірності, моделювання процесів ухвалення рішень, ситуаційний підхід, який дає можливість творчого використання адекватної ситуації, наукових прийомів управління.
Основними правилами організації інноваційного менеджменту на підприємстві є:
— дослідницький стиль ухвалення рішень;
— творчий підхід до прогнозу та аналізу непередбачених ситуацій;
— підвищення оперативності управління інноваційним розвитком;
— принцип центральної ситуації;
— оптимальна кількість рівнів в управлінській структурі з мстою оперативного ухвалення рішень у системі дослідження — виробництво — збут.
Перше правило реалізується, коли власні дослідження і внутрішня експертиза поєднуються з залученням фахівців наукових організацій, вищих навчальних закладів, консультаційних центрів. Творчий підхід реалізується у використанні системного аналізу проблем, що виникають, економіко-математичного моделювання процесів ухвалення рішень у кожній з функцій управління інноваціями. Для інноваційного менеджера важливою є творча атмосфера, що стимулює пошук і освоєння нових ідей. Принципу підвищення оперативності управління інноваційним розвитком необхідно дотримуватися, оскільки у зовнішньому середовищі відбувається швидке оновлення товарів, технологій. Принцип центральної ситуації полягає у визначенні та пріоритетному значенні ключових факторів управління розвитком підсистем підприємства згідно зі стратегічними цілями. З метою оперативного ухвалення рішень у ланцюгу дослідження — виробництво — збут необхідно обґрунтувати кількість рівнів та ланок структури менеджменту.
У світовій практиці використовуються наступні види податкових пільг, що стимулюють інноваційну діяльність:
надання дослідницького й інвестиційного податкового кредиту, тобто відстрочка податкових платежів у частині витрат з прибутку на інноваційні цілі;
зменшення податку на приріст інноваційних витрат;
«податкові канікули» протягом декількох років на прибуток, отриманий від реалізації інноваційних проектів;
пільгове оподатковування дивідендів юридичних і фізичних осіб, отриманих по акціях інноваційних організацій;
зниження ставок податку на прибуток, спрямований на замовлені й спільні НДР;
зв'язок надання пільг з урахуванням пріоритетності виконуваних проектів;
пільгове оподаткування прибутку, отриманого в результаті використання патентів, ліцензій, ноу-хау та ін. нематеріальних активів, що входять до складу інтелектуальної власності;
зменшення оподатковуваного прибутку на суму вартості приладів і устаткування, зраджуваних вузам, НДІ та іншим інноваційним організаціям;
відрахування з оподатковуваного прибутку внесків у благодійні фонди, діяльність яких пов'язана з фінансуванням інновацій;
зарахування частини прибутку інноваційної організації на спеціальні рахунки з наступним пільговим оподатковуванням у випадку використання на інноваційні цілі.
За сучасних умов розбудови соціально орієнтованої економіки стає можливим і необхідним принципово новий підхід до визначення ефективності технічних новин і нововведень. Його суть полягає у визнанні безумовної пріоритетності критеріїв соціальної ефективності й екологічної безпеки об'єктів технічних новин і нововведень щодо критерію економічної ефективності. Процедурний механізм порівняння і вибору найліпшого з можливих варіантів технічних новин (нововведень) здійснюється у певній послідовності.
По-перше, проводиться ранжирування цілей розробки, виробництва й використання об'єктів технічних новин; до вищого рангу відносять соціальні цілі та вимоги екологічної безпеки, до нижчого — максимізацію економічної ефективності.
По-друге, можливі варіанти технічних новин однакового функціонального призначення проходять перевірку на відповідність соціальним цілям і вимогам екологічної безпеки, що їх зафіксовано в державних і міжнародних стандартах, а також у цільових нормативах соціального характеру, — якщо новини не відповідають таким цілям і вимогам, то вони мають бути відхилені незалежно від рівня їхньої економічної ефективності.
По-третє, на кінцевій стадії процесу порівняння і вибору треба розглядати тільки соціальні й екологічно допустимі (і в цьому розумінні — ефективні) варіанти технічних новин чи нововведень; найкращий з них визначається вже за економічним критерієм.
Особливості оцінки ефективності організаційних нововведень. З огляду на особливості оцінки ефективності всю сукупність нових організаційних рішень можна умовно розподілити на дві групи: першу — організаційні нововведення, здійснення яких потребує певних (нерідко істотних) додаткових одночасних витрат (капітальних вкладень), другу — ті з них, що не потребують додаткових інвестицій.
Визначення й оцінка економічної ефективності організаційних нововведень, що належать до першої групи (наприклад, організа¬ція нових спеціалізованих або комбінованих виробництв; концентрація виробництва на діючому підприємстві, що веде до необхідності його розширення, реконструкції або технічного переозброєння), здійснюються так само, як і нових технічних рішень. Водночас слід ураховувати дуже важливу обставину — до складу поточних витрат треба включати додатково транспортні витрати, а також втрати сировини (матеріалів) і готової продукції в процесі їхнього транспортування і зберігання.
Ефективність безвтратних нових організаційних рішень (зокрема запровадження бригадної або іншої прогресивної форми організації та оплати праці; удосконалення окремих елементів господарського механізму — організаційних структур управління, систем планування й фінансування тощо; створення нових ринкових структур) визначають здебільшого на підставі обчислення економії поточних витрат, зумовленої здійсненням таких нововведень. У кожному конкретному випадку треба точно окреслювати коло показників для оцінки ефективності тієї чи тієї групи безвитратних організаційних рішень.
Магістр