Зразок роботи
1.1. Поняття основ системи управління інноваційним розвитком організацій
Система інноваційного управління підприємством повинна бути спрямована на формування ефективної політики нововведень, що дозволяє йому функціонувати, уникаючи кризових ситуацій, і займати позиції лідера у своїй галузі.
Важливою умовою розуміння цілей і завдань інноваційного розвитку підприємства є теоретичні знання, які допомагають зрозуміти структуру інноваційного процесу, в основі котрого лежать інноваційні цикли.
Система управління інноваційним розвитком суб’єкта господарювання є відкритою системою (див рис. 1.1).
Рис. 1.1. Система управління інноваційним розвитком підприємства
Керівництво підприємства керує процесами інноваційного розвитку, орієнтуючи на це діяльність відповідних підрозділів підприємства, застосовуючи системи економічних інструментів. За допомогою окремих інструментів зі складу системи керівники одержують інформацію, котра характеризує результативність процесу розвитку. Необхідна для управління інформація про зовнішнє середовище і сам об'єкт управління надходить через систему інформаційного забезпечення діяльності підприємства.
Наявність зворотного зв’язку між системою інформаційного забезпечення і керівництвом підприємства відбиває той факт, що управлінню властиві елементи адміністрування (вольові установки керівника). Зворотний зв’язок з цілями управління демонструє, що формування й уточнення цілей здійснюється в процесі управління. Інноваційний розвиток конкретного підприємства має вплив на стан ринку в цілому. Зворотний зв’язок між зовнішнім середовищем і підприємством показує це [5,41].
У процесі здійснення прикладних досліджень нові знання втілюються в оригінальних зразках технології і техніки або окремих елементах, які підтверджують можливість практичного застосування таких елементів.
Етап проектно-конструкторських розробок є заключним для стадії дослідження. Дослідження має завершуватися пошуком діючих форм впровадження у виробництво набутих знань, які здатні забезпечити його нові якісні зміни. Виконання цієї вимоги є можливим при допомозі нововведень, які сприяють впровадженню винаходів у виробництво.
У процесі проектно-конструкторських і дослідно-технологічних робіт формується нова перспективна науково-технічна інформація, відображена у відповідній документації. На цьому етапі часто виготовляється перший зразок (прототип) нової техніки або іншого виду нововведення, яке є формою вираження отриманої інформації, яку своєрідно ілюструє.
Основними цілями фази технологічного освоєння виробництва є підготовка виробництва до впровадження результатів зроблених розробок, а також забезпечення необхідних для цього умов. Здійснюється пряма взаємодія науки та виробництва, від чого залежать темпи освоєння підприємством прогресивних нововведень, терміни впровадження, а також початок масового виробництва нових інноваційних продуктів.
На наступній фазі здійснюється тиражування нових продуктів. Стабільне виробництво має забезпечити задоволення потреб суспільства в конкретних видах інноваційних виробів заданої якості і кількості. У цьому полягає суть даного етапу.
Остання фаза життєвого циклу продукції є стадією, коли ринок досягає насичення, а потім відбувається зниження обсягів продажів і, щоб забезпечити попит на продукцію потрібно застосувати нові технічні чи технологічні рішення з метою відновлення продукції, що випускається, і забезпечення конкурентного становища підприємства на ринку. Отже, визначаючи стратегію інноваційного процесу, потрібно враховувати, що криві зміни прибутку й обсягу продажів продукції (послуг) демонструють випадок успішного впровадження нововведень на ринок діяльності [13, 20].
Після компенсації всіх здійснених витрат, пов'язаних з НЮКР, які вимагають великих інвестицій, зростання отриманого прибутку буде значне. Але інноваційний процес завжди характеризується умовами невизначеності і постійно існує великий ризик ринкової невдачі запланованого нововведення, первісний успіх перш за все залежить від здатності розробити насправді новий продукт, який задовольняє існуючий попит ринку, тоді як наступний прибуток в основному залежить від маркетингу та рівня виробництва, який забезпечує потрібний обсяг продажів інноваційний продуктів з найменшими витратами.
Інноваційний процес як частина життєвого циклу продукції включає різні стадії – від дослідження і розробки нової технічної ідеї, технології до доведення її до промислового впровадження та одержання нового продукту і комерціалізації його.
Заключний етап інноваційного процесу, який пов’язаний з освоєнням масштабного виробництва нової інноваційної продукції, вимагає реконструкції наявних виробничих потужностей, удосконалення технології, підготовки персоналу підприємства, рекламної діяльності та ін. На фінансування робіт на цьому етапі потрібно значно більше витрат у 6-8 разів, ніж на розробки і дослідження. Величина таких витрат теж залежить від обсягів освоєння нових видів продукції (інновацій). Інвестиції продовжують носити ризиковий характер, оскільки реакція ринку на цьому етапі ще невідома, а ризики відторгнення пропонованого товару можуть бути імовірні.
Потрібно пам’ятати, що новий продукт, який створений з урахуванням усіх відомих досягнень науково-технічного прогресу, може бути незатребуваний на ринку. Дуже важливим етапом комерціалізації, на якому через маркетинг формується попит на нову інноваційну продукцію, здійснюється зворотний зв’язок зі майбутніми споживачами виготовленого нового продукту і визначається наступний хід досліджень і розробок.
Усі розглянуті етапи інноваційного процесу мають свої методи організації праці, фінансування, управління, кадрового навчання. Для зменшення можливого ризику і забезпечення належного успіху підприємство має інтегрувати різні етапи інноваційного процесу в єдиний процес, кожний етап якого виконує важливе завдання для досягнення поставленої мети – отримання нововведення, а потім нового виробу чи технології.
Тут особливу важливість здобуває поєднання етапів, що забезпечує гнучкість, безперервність і динаміку всього процесу, коли результат попереднього етапу є основою для переходу на наступний етап. Ці процеси супроводжуються прийняттям відповідних інноваційних рішень щодо пріоритетних напрямків інноваційної діяльності підприємства. Об’єктом інновації в антикризовому управлінні бувають не тільки нова продукція і нові технології, але й нові ринки, нові організаційні структури, нові методи управління і т.д.
В умовах загального прискорення науково-технічного прогресу, інтернаціоналізації та глобалізації ринку, посилення конкуренції, яка супроводжується скороченням термінів дії конкурентних переваг та необхідністю поділу ринку на сектори, ніші та мікросегменти, саме тому інноваційність стає ключовим фактором успіху, або навіть єдиним засобом виживання. Стратегічне управління нововведеннями є дуже важливим завданням антикризової політики підприємства, виконання такої політики багато в чому залежить від якості та своєчасності прийнятих інноваційних рішень, від можливості виявляти такі рішення, а це економічно й організаційно зможуть забезпечити досягнення поставленої мети із створення конкурентоспроможної продукції. При прийнятті таких управлінських рішень потрібно виходити з особливостей конкретного інноваційного процесу, враховувати ступінь новизни нововведень і його потенціал, а також ресурсні можливості підприємства [10, 36].
Управління підприємством як вид діяльності завжди носить подвійний характер. З одного боку, ця діяльність означає регулярне виконання попередньо визначених управлінських дій та операцій (планування, організація, контроль, облік,аналіз, регулювання). З другого боку, продуктом такої діяльності є інші види управлінської діяльності (інвестиційна діяльність, маркетингова діяльність, діяльність з розробки стратегії підпри¬ємства тощо). Перелічені види управлінської діяльності перебувають у конфлікті, так як одночасно претендують на загальний ресурс – час керівників підприємства.
Керівники підприємства мають одночасно виконувати не тільки поточні, регулярні управлінські дії, але й весь час займатися вдосконаленням існуючих, і створенням нових управлінських технологій. Будь-яка управлінська технологія має трифазову структуру: технологія-процедура-операції. Виконання регулярних, повсякденних дій і операцій вимагає їх стабільності та незмінності.
Стабільність і розвиток систем управління вступають у конфлікт не лише тому, що претендують на і той самий один ресурс. Розвиток систем управління часто допускає відмову від існуючих управлінських технологій на користь нових технологій і починається “боротьба нового зі старим”. Учасники управлінських технологій, якими є виконавці процедур і операцій мають змінювати стандартний образ поведінки, знову навчатися, освоювати нові форми та методи роботи. Переважно при цьому відбувається перерозподіл повноважень, порушується баланс інтересів, що склався в колективі, змінюються цінності, соціальні ролі, стимули. В колективі підприємства відбувається так звана революція і з усіма можливими наслідками.
Конфлікт між розвитком і стабільністю властивий не лише системам управління підприємства. Все живе у природі постійно прагне до досягнення двох насправді протилежних цілей: стабільності та зміни. Без стабільності немає належного збереження виду. Без змін немає розвитку і реакції на наявні умови життя, які змінюються.
Стосовно людини – це одночасне прагнення до стабільності і розвитку. Те саме стосується і різних колективів підприємства. Цілі підприємства – це, в першу чергу, цілі людей, що працюють на ньому. У кожного члена колективу є власні цілі; загальними і головними для всіх є досягнення стабільності і розвиток. Ці цілі одночасно виключають одна одну і є антагоністами, але вони змушені співіснувати, бо належать одному організму – людині або колективу. Співіснувати в постійній боротьбі одна з одною і у визначеній пропорції сил, яка існує у кожний даний момент. Ці пропорції на підприємстві змінюються постійно – під впливом управлінських зусиль або змінюються вимушено – в результаті впливу зовнішніх факторів. У пропорцій є об’єктивні межі, вихід за які призводить до загибелі підприємства. Це може бути надмірна стабільність або надмірний розвиток.
Проблеми стабільності і розвитку досліджуються багатьма філософськими ученнями. Основним положенням діалектики є те, що світ і всі види дійсності (природа, суспільство, мислення) є не сукупністю незмінних речей, а сукупністю процесів і явищ, які змінюються. Зміни в природі, мисленні, суспільстві – розвиток відповідної суті. Під розвитком у філософії вивчають рух у просторі та часі, в предмет – суть, що змінюється та стає іншим, виходячи на новий рівень [5, 19].
Отже, розвиток у суспільстві та природі відбувається через боротьбу протилежностей. Можливими є два випадки: еволюційний – у розвитку має місце поступовість і безперервність (кількісні зміни поступово накопи¬чуються); революційний – у розвитку бувають перерви поступовості (стрибки) або розриви безперервності. У цьому випадку відбувається зародження нової якості, яка означає розрив зі старим, тобто стрибок. У діалектиці цей випадок сформульований як закон переходу кількості в якість, котрий виражає якісно-кількісну своєрідність певного процесу розвитку. Кількісне накопичення властивостей досягає деякого критичного пункту, після нього перетворюється на нову якість. При цьому нове (нововведення) є продовження і розвитком старого, але виникнення нового одночасно є розривом зі старим. Кількість у діалектичній логіці – категорія, що виражає той бік дійсності, який визначає процеси і речі з боку їх величини і кількості, остання не визначає безпосереднього характеру речі. Незважаючи на зміну кількості, річ зберігає незмінною свою якість до певного моменту.
У цьому процесі особливе значення має удосконалення системи управління. Розвиток системи управління підприємства здійснюється через розробки і впровадження управлінських інновацій.
Потреба у постійних змінах в управлінні підприємством і ефективних методах ведення бізнесу обумовлена внутрішніми і зовнішніми проблемами. Внутрішні проблеми, як правило, є:
• застарілі методи управління і стиль;
• функціональні диспропорції;
• архаїчні стереотипи поведінки керівника;
• недоліки планування діяльності та обліку і т. ін.
Перехід до насиченого ринку, який постійно загострює конкурентну боротьбу, висуває як пріоритетне, першочергове завдання менеджменту забезпечення конкурентоспроможності підприємства [18, 40].
Сьогодні конкуренція все більше стає боротьбою ідей, а не боротьбою ресурсів. На ринку перемагають ті підприємства, які постійно пропонують нові необхідні інноваційні рішення. При цьому дуже важливого значення набуває швидкість практичного втілення інноваційних ідей.
Динамізм роботи підприємства, тобто його здатність до швидкого і масштабного маневру своїми ресурсами або до ефективної партнерської взаємодії на ринку діяльності, – перетворюється на вирішальний фактор конкурентоспроможності підприємства, а зміни стають способом життя. Ефективне управління організацією стає домінантою менеджменту, що зробило дуже популярною концепцію організаційного розвитку підпри¬ємства, яка заснована на змінах підприємства під тиском стратегічного бачення зовнішнього середовища.
Отже, інновації є відповіддю на виклики зовнішнього середовища. Постійні зміни в умовах і правилах ведення бізнесу, у законодавстві, посилення конкурентної боротьби, зміна поколінь працівників і менеджерів, поява нових знань у сфері організації та управління підприємством, виникнення нових ринків, прогрес у технологіях, техніці, засобах комунікації і зв’язку вимагають від підприємств дуже адаптивних можливостей. Постійне пристосування підприємства до мінливих зовнішніх умов здійснюється шляхом безперервних управлінських інновацій, а це визначає важливість інноваційної складової в системі управління сучасним підприємством.
1.2. Механізм управління інноваційним розвитком
Під інноваційним механізмом потрібно розуміти функціональну модель і сукупність методів, які регулюють інноваційну діяльність на всіх рівнях управління.
Для більшої кількості вітчизняних підприємств проблема систематичного вдосконалення організаційно-економічного механізму управління стає актуальною, необхідністю є приведення цього механізму у відповідність до перманентних змін у внутрішньому і зовнішньому середовищі.
Формування механізму управління інноваційною діяльністю спрямоване на орієнтацію діяльності підприємства на постійний пошук і реалізацію ринкових можливостей інноваційного розвитку в постійно змінних умовах зовнішнього середовища функціонування.
Основою інноваційного розвитку є постійний пошук і використання нових інноваційних способів і сфер реалізації наявного потенціалу підприємства в межах його місії і обраної мотивації діяльності. Потенціал підприємства тісно пов’язаний з модифікацією існуючих ринків збуту та формуванням нових перспективних [1, 16, 23].
Діючий механізм управління інноваційною діяльністю підприємства, має формуватися за системою принципів, наведеною на рис. 1.2.
Рис. 1.2. Принципи, на яких має формуватися механізм управління інноваційною діяльністю підприємства
Процес розробки і формування стратегії управління інноваційною діяльністю підприємства враховує можливість внесення відповідних змін в систему інструментів і критеріальну базу. Побудова механізму управління інноваційною діяльністю підприємства потребує системного підходу до його комплексного аналізу щодо внутрішнього змісту і зовнішнього середовища, на якому підприємство функціонує.
Макрорівень механізму управління інноваційною діяльністю представлений поєднанням механізмів державного та ринкового регулювання. ефективність останніх досягається наданням належної переваги ринку і ринковим відносинам щодо методів адміністративного управління і вдосконаленням процесу співпраці між державою та бізнесом.
Функціонування механізму управління інноваційною діяльністю має спиратися на:
• визнання необхідності постійного реформування державного сектору шляхом підвищення ефективності процесу управління державною часткою майна;
• відповідальність держави за розвиток наявної ринкової і промислової інфраструктури;
• розвиток системи державних гарантій, які пов’язані з кредитуванням промислових підприємств під реалізацію перспективних інноваційних проектів.
Механізм державного і регіонального регулювання, що зосереджений на макрорівні схеми, можна представити у вигляді системи економічного регулювання (податкова система, система кредитування заохочення інвестицій, заохочення розвитку науки і техніки, еколого-економічне регулювання), планування (реструктуризація економіки, планування розвитку територій формування держзамовлень); правові (система стандартів, адміністративне регулювання, правова регламентація), соціального регулювання (суспільні рухи, демократичні інститути), політичного регулювання (політичні права та гарантії) [2, 6, 27].
Магістр