Зміст
Україна пройшла довгий і складний шлях свого історичного розвитку.Яскравою сторінкою культурного розвитку Київської Русі виступає архітектурне будівництво. В її самобутній архітектурі, що сягає своїм корінням в дохристиянську добу, багату спадщину Київської Русі (Х — ХIII ст.ст.), барокову культуру (ХVII-ХVIII ст.ст.), період розвитку архітектури «нового часу» та активних пошуків її національних особливостей ніколи не переривався зв'язок часів, — зберігалась історико-культурна спадкоємність багатовікових національних традицій, що знайшла своє відображення в кращих творчих здобутках сучасних українських архітекторів. При спорудженні житла й оборонних будівель слов’яни споконвіку використовували місцеві матеріали та спирались на традиції, що сягали сивої давнини. Відповідно до умов лісу або степу для будівництва їм слугували дерево й глина. До прийняття християнства кам’яні будівлі у східнослов’янських землях майже не зводились. Виняток становили хіба що кам’яні язичницькі святилища Прикарпаття, які зводилися аж до кінця XII ст.У плині віків і тисячоліть творення української архітектури, в її дорогоцінних історико-архітектурних скарбах знайшли своє відображення споконвічні архітектурно-будівельні традиції, які у часових та просторових випробуваннях постійно змінювалися, вдосконалювалися й оновлювалися, народжуючи нові традиції. Як показує аналіз, особливо яскравий вияв це знаходило у героїчні часи суспільно-політичного, соціально-економічного, культурного та духовного піднесення, в часи самовизначення етносу, утвердження та розбудови своєї держави.
В процесі розвитку нашаровувався історико-культурний досвід, архітектурно-будівельні традиції попередніх часів, що ставали своєрідним перегуком віків, безперервним зв'язком часів і поколінь у поступальному розвитку української архітектури, починаючи з ранніх етапів життєдіяльності дохристиянської Русі і, особливо у християнську епоху, що стала вершиною розквіту архітектури Київської Русі.
Глибокі народні традиції, багата духовна спадщина, героїчні часи національно-визвольного руху українського народу в 1648—1654 рр. під проводом Б. Хмельницького надихали зодчих в часи розквіту барокової культури на створення яскравих образів в архітектурі, позначених національною самобутністю. Особливого піднесення набуває українське бароко в період гетьманства І. Мазепи (1687-1709 рр.) — будуються значні споруди як церковної, так і світської архітектури: храми, палаци, бурси, колегіуми.
Наприкінці ХІХ ст. та в першій половині ХХ ст., надзвичайно цікавими є пошуки національної своєрідності та формування українського архітектурного стилю в творчості В.Кричевського, П.Альошина, А.Максимова, Д.Дяченка, О.Вербицького, їхніх однодумців та послідовників. Так, В.Кричевський і його послідовники активно розвивали стилістичні риси своєрідності українського модерну, а П.Альошин, Д.Дяченко та інші вбачали витоки національного стилю в традиціях українського бароко. О. Вербицький активно розробляв раціоналістичні тенденції в українській архітектурі.
Архітектура, або зодчество, формує просторове середовище для життя і діяльності людей. Мистецтво архітектури - воістину громадське мистецтво. Навіть у наші дні вона складно взаємодіє з історією і безпосередньо включається в культуру свого часу. Окремі будинки та їх ансамблі, площі та проспекти, парки і стадіони, селища і цілі міста - їх краса здатна викликати у глядачів певні почуття і настрої. Саме це робить архітектуру Мистецтвом - мистецтвом створення будівель і споруд за законами краси.
Перебуваючи в складі візантійської православної співдружності, Русь намагалась не лише бути схожою на Візантію, а й перевершити її. Від часу введення християнства Київ посідав місце духовного і навіть сакрального центру. Для давніх русичів, хоч би де вони проживали, Київ означав те саме, що для греків Константинополь, а для європейських народів – Рим.
Естетичні засади київської мистецько-архітектурної та літературної шкіл відчутно вплинули на культурний розвиток усіх давньоруських земель. Монголо-татарська навала перервала яскравий період культурного розвитку, на деякий час загальмувала духовний розвиток країни. Були знищені витвори давньоруських зодчих і художників, літописців, у вогні пожеж загинули величезні матеріальні та духовні цінності нашого народу. Культурна спадщина IX – XIII ст. стала тією плідною основою, на якій склалася національна культурна традиція в добу пізнього Середньовіччя.
Магістр