“Історія молодої та хороброї дівчини, яка рятується від голоду та смерті в Північній Кореї у 1990-х роках” (Хванг Сок Йонг “Принцеса Барі”, 2007р.) (ID:1041848)

우리 식구들이 뿔뿔이 흩어지던 때에 나는 겨우 열두살이었다. 어려서는 청진에 살았다. 우리는 바다가 내려다 보이는 언덕바지의 단독주택에 살았다. 봄이면 마을 빈터의 마른 잡초들 사이에서 한 무리의 진달래들이 이 묶음 저 묶음 다투어 피어나 아침저녁 노을에 더욱 붉게 타오르고 드높은 동편 하늘가에 아직도 눈을 하얗게 얹은 관모산이 아랫도리를 안개 속에 감추고 떠 있었다. 언덕에서 내려다보면 크고 둔해 보이는 철선들이 정박해 있었고 그 주위로 작은 고깃배가 아련하게 통탕대는 발동 소리를 내면서 느릿느릿 헤엄쳐다녔다. 그리고 갈매기 들이 생선 비늘처럼 반짝이는 바다 물결 위의 햇빛을 사방으로 흐트러뜨리며 역광 속으로 힘차게 날아갔다. 나는 항구의 사무실에서 돌아올 아버지를 기다리거나 장에 간 어머니를 기다렸다. 길을 벗어나 제법 가파른 언덕의 끝까지 나아가 쪼그려 앉아 있던 것은 두 사람을 기다릴 겸하여 그냥 바다를 내다보는 게 좋았기 때문이다. Мені було лише дванадцять коли моя родина розпалася. Коли я була молодшою, я жила у Чонджіні. Ми жили у приватному будинку на пагорбі з видом на море. Навесні з-поміж сухих бур’янів сільської галявини пучечками розцвітало багато азалії, горячи яскравіше у сяйві ранкового та вечірнього сонця, і на східній стороні з білим снігом на вершині, гора Гванмо все ще покрита снігом і вкрита хмарами донизу, що пливли на тлі широкого східного неба. Дивлячись вниз з пагорба, пришвартувалися крихітні і сталеві кораблі, які стояли на якорі у воді, а навколо них повільно плававали невелі рибальські човни, які злегка пробиралися навколо них, і брязкіт їхніх двигунів доходив до моїх вух. Чайки розбили відображення сонячного світла на поверхні води, яка блищала, як риб’яча луска, перш ніж вилетіти на саме сонце. Раніше я чекала там, коли батько повернеться додому з роботи в портовій конторі, або поки мама повернеться з ринку. Я би залишила дорогу, піднімаючися на крутий схил і присідаючи на краю скелі, тому що це було гарне місце, щоб стежити за ними, але мені також подобалося дивитися вниз на море.