Зразок роботи
2.3. Рослинні метафори у творчості І.Драча
Солярні, сонцепоклонницькі мотиви проймають усю творчість І. Драча – від першої збірки «Соняшник» до почорнобильської «Храм сонця». Відчайдушний реформатор і новатор у сфері поетики («Художнику – немає скутих норм. Він – норма сам, він сам в своєму стилі...»), митець водночас виступає і тут продовжувачем традицій. «Протуберанці сонця» – так І. Драч називає свою збірку, ідейно-змістовим центром якої стає одноймений вірш, де перекинуто асоціативний місток від серця до сонця («Так б'ють з сердець протуберанці – Повстанці сонця...»). Ця метафора стає своєрідним наскрізним образом-символом, що передає потужну активність розумового й почуттєвого, наукового й естетичного осягнення сокровенних таємниць буття, самооновну, воскрешальну енергію Всесвіту.
Дослідниця Л.Невідомська зазначає, що метафора в творчості І.Драча – «не просто оригінальний мовно-виражальний засіб, що орнаментує художній текст. У його стилі це – метафоризація як спосіб проникливого, імпульсивного, уявно-асоціативного мислення» [40, с. 297]. Дійсно, метафори І.Драча свідчать про оригінальність поетового світобачення:
Та з карими голодними очима
Жоржини тягнуть руки по зірки
Та мруть в риданнях [23, с. 45].
У створенні художнього образу важливу роль відіграє наявність слів-домінант. Так, лексеми «очі», «руки» виступають одним із засобів персоніфікації, вказують на асоціації автора: квітки жоржини нагадують карі очі, листочки – руки, що тягнуться до зірок.
На персоніфікованій ознаці особливо часто будуються метафори при змалюванні пейзажів, інтер’єрів:
1. Небо вовняним шарфом
Кутає шию од вітру [23, с. 44].
2. Сплять хати у нічних сорочках,
Сплять повітки – стиляги в червоних [23, с. 40].
Так, небо, хати, повітки в поезії І.Драча не лише виконують дії, притаманні людині, а й потребують людського одягу: небо кутається «вовняним шарфом», тобто хмарами, а біляві українські хати, немов сплять «у нічних сорочках».
Естетична свідомість початку 60-х із неабиякою натугою сприймала поетику раннього Драча, однією з найхарактерніших особливостей якої була віддалена асоціативність, різке, ніби аж механічне поєднання предметної, чуттєвої конкретики реалістичних деталей із незвичним їх метафоричним наповненням, символізацією. У «Баладі про соняшник» автор заключними рядками ніби аж розтлумачує, що йдеться про поета й поезію, а все ж досить незвично було читати спочатку: «В соняшника були руки і ноги, Було тіло шорстке і зелене. Він бігав наввипередки з вітром...» [23, с. 48]. Призабулося, що і фольклорним баладам притаманні такі метаморфози: дівчина стає тополею, калиною, козак – явором...
Взаємопереплетене з традицією новаторство І. Драча не тільки у зовні незвичних словосполуках, сміливому введенні наукової лексики в мову вірша, а насамперед – у прагненні поєднати в цілісному образному баченні прадавнє народнопоетичне й сучасне «науково-художнє» розуміння, осягнення й переживання першооснов, джерел буття. Це породжує філософські роздуми над вічними гносеологічними питаннями, над колобігом світових перетворень, плинністю в них окремої людини та неминущістю її прозрінь, творчої роботи на благо свого краю [30 ,с. 104]. Землі, Космосу («Таємниця початку», «Балада зі знаком запитання», «Таємниця буття», «Зелена брама» та ін.). Драматично втілено й проблему духовного, морального «забезпечення» науково-технічного поступу («Балада ДНК...», «Балада про кібернетичний собор»). Майже три десятиріччя тому тут прозвучали пророчі перестороги щодо загрози використання найвищих досягнень генетики, кібернетики, ядерної енергетики, не на користь, а на погибель людству.
Магістр