Зразок роботи
ВСТУП
Актуальність теми. Кардинальна перебудова українського політико-соціального та культурного простору, яка відбулася на початку 1990-х років, наклала свій відбиток і на літературний дискурс, актуалізувавши його особливу антиколоніальну/постколоніальну направленість. В українському літературознавстві означеного періоду розвивалися наукові стратегії постколоніального характеру, які мали вагомий антиколоніальний потенціал і були зосереджені на деструкції імперських (колоніальних) елементів. Ця особлива, властива українській літературній ситуації опозиція визначила специфіку нової (пост)колоніальної змістовності, світоглядних проблем, виражених у художніх творах означеної доби.
В умовах державної незалежності Україна на початку 1990-х рр. зважаючи на історико-політичний контекст отримала можливість перебороти усталені форми репрезентації, нав’язані імперією. Літературний процес протягом усієї історії свого існування певним чином корелює особливий зв’язок між витвореним авторською уявою художнім світом та конструктами влади/ідеології, які у кожному періоді розвитку літератури певним чином впливали на вибудову літературного дискурсу, встановлюючи його домінантні вектори, основні ідеї, наскрізну проблематику. Таким чином, опозиція антиколоніалізм/ постколоніалізм є центральною для аналізу літературного процесу, а його дослідження на різних етапах розвитку літературних систем є одним з основних завдань сучасного літературознавства. Ця наукова проблема до сьогодні не була належним чином досліджена в українському літературознавстві.
Наприкінці 1980 – початку 1990-х років ХХ ст. постколоніальні студії постають як окрема науково-методологічна парадигма, яка встановлює напрямок розвитку теперішнього літературознавства, формуючи його пізнавальну перспективу та засадничі концепти. В українському літературознавстві постколоніальні студії формувалися у працях таких видатних науковців як М. Павлишин, П. Іванишин, М. Шкандрій, С. Павличко, Т. Гундорова, Н. Зборовська, Г. Сивокінь, М. Рябчук, Р. Веретельник, В. Агеєва, О. Юрчук, Я. Поліщук, Н. Шумило, Л. Масенко та ін. Українські постколоніальні студії переважно базувалися на здобутках американських та європейських дослідників постколоніальної теорії, представлених працями Е. Саїда («Культура й імперіалізм»), Гомі К. Бгабги («Нація і нарація»), Гаятрі Ч. Співак («В інших світах»), Арун П. Мукгерджі («Чий постколоніалізм та чий постмодернізм»), Б. Ашкрофта, Г. Гриффітса та Х. Тіффіна («Імперія відповідає»), Е. Томпсон («Трубадури імперії: російська література і колоніалізм»), О. Фʼюта («Зустрічі з Іншим»), А. Еткінда («Внутрішня колонізація. Імперський досвід Росії»). У річищі української гуманітаристики постколоніальні студії часто виявлялися основним інструментарієм дослідження широкого кола історико-політичних і соціокультурних феноменів, які мають міждисциплінарну основу. Зокрема, Н. Зборовська вказувала на неперехідності значення постколоніальних студій для психоісторичного аналізу української літератури. Г. Сивокінь досліджував українську літературу радянського періоду як принципово колоніальну. Т. Гундорова запропонувала термін «посттоталітарна свідомість» для визначення особливого типу мислення, властивого громадянам, які народилися та виросли у радянському союзі. Цей термін застосовується у рамках постколоніальної термінології як синонімічний до поняття «постколоніальна свідомість». Український постколоніалізм досліджує у своїх працях діаспорний літературознавець М. Павлишин (доповіді на Львівському конгресі україністів (1993), з’їзді славістів у Братиславі (1994), збірник статтей «Канон та іконостас: Літературно-критичні статті» (1997). П. Іванишин використовує інструментарій постколоніальних студій для дослідження сучасних культурних трансформацій, контамінуючи його з методологією герменевтики. Дослідник вказує на типологічний зв’язок між західноєвропейським (англосаксонським) постколоніальним дискурсом та ситуацією в українській культурі (монографія «Національно-екзистенціальна інтерпретація (основні теоретичні та прагматичні аспекти»). Розширений оʼбєкт дослідження має монографія М. Шкандрія «В обіймах імперії: Російська і українська літератури новітньої доби» (2004), у якій автор послідовно аналізує історію україно-російських взаємин з позицій постколоніальних студій. Слід зазначити, що сьогодні ми не маємо власне українського термінологічного апарату та теоретичної основи постколоніальної теорії, що певною мірою утруднює дослідження художніх текстів з історії української літератури з позицій постколоніальних студій. Сьогоднішнє українське літературознавство перебуває на стадії вироблення власної методології постколоніальних досліджень, про що, зокрема, свідчить широке коло авторських визначень понять «колоніалізм», «антиколоніалізм», «постколоніалізм», «постколоніальні студії», «постколоніальна теорія». Методологічний інструментарій постколоніальних студій в Україні, власне, так само,як і за кордоном, вирізняється плюралізмом і має чітко окреслену тенденцію до залучення різнорідних теоретичних парадигм у рамках одного дослідження. У постколоніальних студіях дослідники використовують найчастіше елементи методологічної практики феміністичної критики, психоаналізу, семіотики, постструктуралізму та деконструкції.
Отже, актуальність кваліфікаційної роботи обумовлюється необхідністю перегляду у вітчизняному літературознавстві інтерпретаційних моделей антиколоніального дискурсу текстів історії української літератури як специфічного культурного процесу, який регламентує особливості художнього мислення; недостатньою кількістю досліджень у напрямку постколоніальних студій; потребою аналізу драматургічного спадку Лесі Українки з метою встановлення особливостей антиколоніальних стратегій, виражених в образах персонажів її творів.
Мета і завдання дослідження. Метою кваліфікаційної роботи є дослідження антиколоніального дискурсу у драматургії Лесі Українки.
Мета дослідження обумовила його завдання:
– розглянути постколоніальну теорію в історико-літературній ретроспективі;
– систематизувати постколоніальні студії в українському літературознавстві;
– проаналізувати співвідносність понять «антиколоніалізм» та «постколоніалізм» на перетині теоретико-філологічних парадигм;
– розглянути чоловічу стратегію опору культурному колоніалізму у драматичній поемі «Оргія»;
– охарактеризувати жіночу стратегію опору культурному колоніалізму у драматичній поемі «Бояриня».
Об’єкт дослідження – драматичні поеми Лесі Українки «Оргія» та «Бояриня».
Предмет – антиколоніальний дискурс у драматичних поемах Лесі Українки «Оргія» та «Бояриня».
Методологія дослідження ґрунтується на засадах методологічного плюралізму та системного підходу: описовий метод використано у першому розділі кваліфікаційної роботи для з’ясування теоретичних засад дослідження антиколоніалізму; здобутки українських та закордонних дослідників постколоніальних студій застосовано у другому розділі дослідження; у роботі також використано загальнонаукові методи систематизації та узагальнення.
Теоретичне та практичне значення роботи полягає в тому, що її матеріали можуть бути використані при подальшому дослідженні складної й суперечливої проблеми антиколоніального дискурсу драматургії Лесі Українки; при підготовці лекцій, спецкурсів та спецсемінарів з історії української та зарубіжної літератур для студентів філологічних факультетів вищої школи, а також при написанні курсових та кваліфікаційних робіт.
Апробація роботи. Основні положення роботи були апробовані під час обговорення на засіданнях кафедри української та зарубіжної літератури і порівняльного літературознавства.
Структура роботи визначається її метою й завданнями. Дослідження складається зі вступу, двох розділів, висновків і списку використаних джерел, який нараховує 44 позиції. Обсяг основного тексту – 66 сторінок.
Магістр