Розвиток неоязичництва в Україні у XX столітті (ID:254356)

ВИСНОВКИ Феномен неоязичництва в Україні не можна вважати «відродженням» автентичного дохристиянського світогляду та вірувань, а радше їхнім сучасним і штучним конструюванням. Для сучасної людини неможливо відродити справжнє сприйняття навколишнього світу та уявлення про надприродне нашими предками. Їхні релігійні почуття базувалися на тому досвіді та тих знаннях, які їм були доступні на той час. Спроба «відродити» їх сьогодні є не чим іншим, як фактичним запереченням живої духовно-культурної дійсності, що розвивалася в Україні понад тисячоліття. Існує і ряд інших проблем, які виникають при детальнішому ознайомленні із цією тематикою. Так, представники неоязичницьких рухів прагнуть визнання своєї релігії основною вірою українського народу, мотивуючи це тим, що неоязичництво – це етнорелігія української нації, яку потрібно відродити для блага народу, його добробуту та визнання іншими державами. Такі погляди неоязичників конфронтують із головними засадами сучасного суспільного ладу та людських взаємин, відповідно до яких питання віри є особистою справою, а не надбанням нації чи монополією держави. Все це свідчить про відірваність апологетів «рідної віри» від сучасного життя українця, про незнання (або свідоме ігнорування) його духовних потреб та сучасних політичних і культурних тенденцій в загальному. Відбувається перенесення таких понять як любов до свого народу, до Батьківщини в площину релігійних почуттів людини та спробу замінити ними екзистенційні питання, що турбують людину. Тому не можна вважати неоязичництво релігією в чистому вигляді. Цікаво, що ультра-патріотичні ідеї, висловлені творцями неоязичництва, не ведуть за собою якоїсь органічної діяльності, їх реалізації на практиці. Їхній патріотизм зводиться лише до критики інших, до засудження християнства, як «нищівної релігії» для українського народу, але вони не подають цьому позитивної альтернативи. Під час даного наукового дослідження ми зіткнулися з наступними проблемами. Найперше, це проблема літератури, якісного матеріалу: як джерел, так аналітичних праць, на які можна було б спертися під час написання роботи. Більшість зауваг щодо першоджерел стосуються саме якості їх змісту. Відсутність чіткої подачі матеріалу, систематизації вчення, чіткості та лаконічності викладу змушувала витрачати надмір часу лише для ознайомлення із головними постулатами. Максимальної фільтрації потребували роботи, написані членами неоязичницьких угрупувань, що іноді навіть не вписувалися в рамки публіцистичного стилю. Аналогічна ситуація і з Інтернет-ресурсами. Третьою проблемою щодо літератури була майже повна відсутність аналітичних робіт по даній тематиці, серед яких позитивно вирізняються праці В. Шнірельмана та А. Колодного. Особисто для мене як автора даного наукового дослідження важливим було відкинення будь-яких упереджень щодо більшості використаних матеріалів і подання цього із точки зору незаангажованої людини. Після завершення роботи можна окреслити можливі напрями подальших досліджень у даній тематиці – це детальніше вивчення не лише вчення як рідновірів і рунвірів, але й дрібніших організацій. Також варто дослідити їхню значущість та роль не тільки на ідеологічному рівні, але звернути увагу на їхній вплив на маси, провести соціологічні опитування серед тих, хто був членом організацій неоязичників, але покинули їх, з’ясувати причини, зробити аналіз впливу на свідомість людини, визначити, чим ці релігії приваблюють чи відштовхують людей. На мою думку, ці питання мали б більше цікавити представників християнських конфесій, щоб враховувати їх у своїй пастирській праці.