Зразок роботи
ВСТУП
Актуальність дослідження. Від моменту народження дитини, однією з найважливіших умов її розвитку є опанування людського мовлення, що в подальшому посідає чільне місце як у пізнанні навколишнього середовища так і в її взаємодії з соціумом [2, c.50]. Формування зв’язного мовлення відбувається водночас з інтелектуальним та фізичним розвитком дитини.
У процесі спілкування з дорослими розвивається пізнавальна і наочна діяльність, зміцнюються її психічні процеси, які дозволяють усвідомлювати сутність явищ, розширювати свій кругозір. На думку відомого педагога К.Д.Ушинського, рідне слово − основа всебічного і гармонійного розвитку особистості і скарбниця всіх знань. Саме тому слід турбуватися про вчасне становлення розвитку мовлення дитини, звертати увагу на чистоту й правильність мовлення.
Найважливішого значення сьогодні набуває розвиток зв’язного мовлення дитини дошкільного віку, оскільки основною формою мовно-мисленнєвого розвитку дитини є саме зв’язне мовлення. Опанування зв’язного мовлення − найважливіша умова результативної підготовки дитини до школи.
Методика освоєння зв'язного мовлення дитиною дошкільного віку висвітлена у надбаннях таких сучасних вітчизняних дослідників: А. Богуш, Л.Трофименко, О.Білан, Н. Гавриш, О. Коненко, Н. Маліновська та ін.
Проблема розвитку зв'язного мовлення дітей дошкільного віку висвітлена у таких чинних програмах як: Державний стандарт дошкільної освіти [12], Базова програма розвитку дитини дошкільного віку «Я у Світі» [40], , Програма розвитку дітей старшого дошкільного віку «Впевнений старт», Програма виховання і навчання дітей від 2 до 7 років «Дитина» [31], Програма розвитку дитини дошкільного віку «Українське довкілля» [30], «Дитина в дошкільні роки», «Корекційне навчання з розвитку мовлення дітей старшого дошкільного віку із ЗНМ» Л.Трофименка.
Проте, не зважаючи на численні дослідження та праці, проблема розвитку зв’язного мовлення старших дошкільників із загальним недорозвитком мовлення вважається не вивченою досконало, зокрема недостатньо дослідженою є система методів та прийомів на базі докорінних змін сучасної дошкільної освіти ХХІ століття [1, с.45].
Відповідно, саме актуальність теми та важливість формування зв’язного мовлення у дітей старшого дошкільного віку і послугували поштовхом для вибору теми курсового проекту: «Розвиток зв’язного мовлення у дітей старшого дошкільного віку із загальним недорозвитком мовлення в процесі ігрової діяльності».
Об’єкт дослідження ‒ зв’язне мовлення дітей старшого дошкільного віку із ЗНМ.
Предмет дослідження ‒ методика розвитку зв’язного мовлення дітей із ЗНМ в процесі ігрової діяльності.
Виходячи з теми дослідження головною метою курсового проекту визначено: здійснити теоретичне та емпіричне дослідження процесу розвитку зв’язного мовлення дітей старшого дошкільного віку із ЗНМ в процесі ігрової діяльності.
Відповідно до головної мети поставлено наступні завдання дослідження:
1. Здійснити теоретичний аналіз особливостей формування зв’язного мовлення у дітей старшого дошкільного віку в нормальному онтогенезі
2. Охарактеризувати особливості формування зв’язного мовлення у дітей старшого дошкільного віку із загальним недорозвиненням мовлення.
3. Визначити сутність ігрової діяльності дитини старшого дошкільного віку із загальним недорозвиненням мовлення.
4. Експериментально дослідити особливості формування зв’язного мовлення у дітей старшого дошкільного віку із загальним недорозвитком мовлення в процесі ігрової діяльності.
Для розв’язання поставлених завдань використовувались такі методи дослідження ‒ теоретичні: аналіз психологічних та педагогічних джерел, програм, навчально-методичних посібників з метою визначення сутності, методики, особливостей розвитку зв’язного мовлення у дітей старшого дошкільного віку із ЗНМ; практичні: розробка комплексу завдань для дітей старшого дошкільного віку із ЗНМ з метою розвитку їхнього зв’язного мовлення в процесі ігрової діяльності.
Експериментальна база дослідження ‒ ………………………………….
Структура роботи: вступ, два розділи, висновки, список використаних джерел − 29 найменувань. Загальний обсяг роботи – 41 аркуш основного тексту.
РОЗДІЛ І. НАУКОВО-ТЕОРЕТИЧНІ ОСНОВИ ПРОБЛЕМИ ФОРМУВАННЯ ЗВ’ЯЗНОГО МОВЛЕННЯ У ДІТЕЙ СТАРШОГО ДОШКІЛЬНОГО ВІКУ ІЗ ЗАГАЛЬНИМ НЕДОРОЗВИНЕННЯМ МОВЛЕННЯ
1.1. Особливості формування зв’язного мовлення у дітей старшого дошкільного віку в нормальному онтогенезі
Принциповим в дошкільній педагогіці є той факт, що мовленнєвий розвиток дитини ‒ один з основних чинників становлення особистості в дошкільному дитинстві. Як зазначено в Базовому компоненті дошкільної освіти «Саме дошкільний вік є сензитивним періодом для оволодіння мовою. Мова розглядається як “канал зв’язку” для одержання інформації з немовних сфер буття, засобом пізнання світу від конкретно-чуттєвого до понятійно-абстрактного» [4, с.35].
Мовленнєва діяльність дітей ‒ це процес «активного пошуку зв’язків, закономірностей, відношень елементів мови, пошук правил», за якими вона будує своє висловлювання [22, с. 123]. Тому необхідною умовою мовленнєвого розвитку дітей є, як показують сучасні дослідження, формування елементарного усвідомлення мовних і мовленнєвих явищ (Ф. Сохін, І.Ушакова).
Аналізуючи дитяче мовлення, дослідники доходять висновку, що мовлення може бути ситуативним, тобто пов'язаним із конкретною ситуацією, але, яке не відтворює у словесних формах зв'язного смислового цілого та контекстним, зміст якого зрозумілий із самого контексту висловлювання [14, с.73].
Якщо в ситуативному мовленні мовець активно застосовує міміку, жести, вказівні займенники, вигуки, то контекстне мовлення вимагає побудування висловлювання без урахування конкретної ситуації, опорою лише на мовні засоби. Ситуативність дитячого мовлення особливо на початкових етапах пояснюється наочно-образним характером мислення дітей та домінуванням емоційного ставлення до предмета висловлювання [13, с.37].
Для нашого дослідження важливим є висвітлення питання про становлення зв’язного мовлення дітей в період старшого дошкільного віку.
На думку Л. Калмикової, усне мовлення дитини старшого дошкільного віку відбувається у трьох основних різновидах: по-перше, у формі вигуку, що не є справжнім мовленням, а тільки засобом передачі будь-якої експресії ‒ повідомлення про дію чи процес за допомогою кодів мови, вони є афективними мовленнєвими реакціями, що виникають мимовільно, ‒ як відповідь на несподіване, дивовижне (чи цікаве) явище; по-друге, як діалогічне мовлення, яке здійснюється або як відповідь на запитання, або як розмова; по-третє, у формі монологічного мовлення, що реалізується в різних функціонально-смислових структурах: розповіді (для передачі часової послідовності дій) або опису (для характеристики людей, явищ, станів, дій, що існують одночасно) ‒ відображення темпоральних зв'язків, а також міркування ‒ відображення причинно-наслідкових зв'язків [17, с.76].
Висловлювання дітей старшого дошкільного віку є достатньо поширеними й інформативними, в них присутня логіка викладання змісту. Крім того, для мовлення старшого дошкільника характерними є ситуативні мимовільні висловлювання (непідготовлене мовлення), контекстове монологічне мовлення, активно вживаються немовні форми спілкування [9, с.70]. Дошкільник цього віку ще не оперує додатковими засобами виразності: інтонацією, виділенням за допомогою голосу окремих компонентів висловлення, не використовує систему пауз (монологічні висловлення дітей, що інтонаційно нерозчленовані). Але в окремих дітей добре розвинені такі позамовні засоби, як міміка, жести виразності, що успішно доповнюють сталі коди мови, виділяючи принципово нове, важливе, розкриваючи істотні елементи смислу, тощо.
Усне монологічне мовлення дітей старшого дошкільного віку звернене до реального співрозмовника, реакція якого дозволяє дитині-мовцю коригувати свою інформацію по ходу повідомлення ‒ опускати вже відоме; доповнювати, розгортати невідоме (чи недостатньо зрозуміле). Ці особливості пов'язані з інтелектуальним розвитком дитини, в якої до старшого дошкільного віку поступово зникає потреба в опорі на об'єктивні відношення, що безпосередньо сприймалися нею. Це сприяє засвоєнню вміння в монологічній структурі мовлення заповнювати лексикою граматичну неповноту.
Висловлюванню старшого дошкільника притаманні всі етапи породження монологу: починається з мотиву й загального задуму, який проходить через стадію внутрішнього мовлення, спираючись на семантичний запис з його потенційними зв'язками (саме внутрішнє мовлення є свідченням можливості засвоєння монологу) ‒ стимулює в подальшому формування глибинно-синтаксичної структури ‒ розгортає в зовнішнє зв'язне говоріння, що матеріалізується у поверхово-синтаксичній конструкції [23, с.73].
У старшому дошкільному віці виникає критичне ставлення до мовлення. Звукова культура мовлення набуває подальшого розвитку: дитина прислухається до звуковимови, більше уваги приділяє дикції й інтонаційній виразності висловлювання. Також розвивається фонематичний слух, вдосконалюється звуковимова й літературне мовлення, удосконалюється орфоепічна літературна вимова.
Словник дітей старшого дошкільного віку також істотно збагачується передусім за рахунок засвоєння різноманітних семантичних відтінків значення слів. Дошкільники рівномірно використовують у мовленні всі частини мови, складні слова, слова з абстрактним значенням, доречно застосовують прислів'я, приказки, образні вирази, фразеологізми.
Удосконалюється граматична правильність мовлення, продовжується засвоєння суфіксів, спостерігається прагнення до точного й влучного вживання граматичних форм, що виявляється у критичному ставленні до власного мовлення і мовлення однолітків. Формуються навички корекції й самокорекції мовлення. Набуті вміння забезпечують перехід на вищий рівень розвитку зв'язного мовлення [18, с. 84].
Важливим якісним новоутворенням дітей старшого дошкільного віку є поява планувальної та регулювальної функцій мовлення. Дитина вже складає розповіді за планом, може планувати свою майбутню мовленнєву діяльність. Науковці доводять, що дітям властивий розмовний стиль мовлення; більшість послуговується діалогічним мовленням з елементами монологічного. Також дошкільники вміють складати невеликий текст з двох-трьох речень типу опису, в якому розкриваються одна-дві мікротеми, уводячи в розповідь елементи роздумів, формою яких є найпростіші умовиводи.
На думку Т.Поніманської у дітей старшого дошкільного віку зв'язне мовлення досягає досить високого рівня [28, с. 76]. У процесі спілкування діти можуть відповідати досить точно, коротко або розгорнуто, залежно від ситуації, зрозуміло для оточуючих. Старші дошкільники здатні брати активну участь у бесіді, висловлювати доречні репліки, вчасно реагувати на чужі, формулювати запитання. Характер діалогу дітей певною мірою залежить від змісту їхньої спільної діяльності.
Аналізу зв'язного монологічного мовлення присвячене дослідження А.Богуш, яка зауважує, що зв'язне висловлювання дітей старшого дошкільного віку логічне, послідовно розгорнуте [5, с. 128]. Воно в основному складається з чотирьох-п'яти або п'яти-шести речень. За характером вираження предикативності в оповіданнях переважають двоскладні повні речення, рідко спостерігаються неповні з пропущеними підметами. З односкладних речень у розповідях дітей старшого дошкільного віку частіше зустрічаються безособові, що виражають загальний стан об'єкта в умовах природного середовища або психологічний стан особи, а також такі, що виражають відсутність чого-небудь. Неозначено-особові структури зустрічаються в мовленні дітей дуже рідко. Називні речення використовуються у висловлюванні дитини зрідка, бо вони не властиві динамічному оповіданню. Діти старшого дошкільного віку з'єднують речення різноманітними лексико-граматичними засобами, зокрема використовують займенникові, дієслівні, прислівникові, сполучникові міжфразові зв'язки [3, с.76].
Інший аспект розвитку описового мовлення досліджувала Л.Порядченко, яка виявила, що більшість дітей п'яти-шестирічного віку надають перевагу описам перед іншими функціонально-смисловими типами мовлення [12, с. 143]. В описі предметів (об'єктів) користуються, як правило, однотипними синтаксичними структурами. За змістом і структурою виокремлюються три типи дитячих описів:
- описи, в яких повідомляється про зовнішній вигляд предмета в цілому, а потім описуються деталі;
- описи, в яких передається тільки загальне враження від предмета;
- описи, в яких повідомляється лише про окремі ознаки предмета (такі описи переважають).
Висловлення міркувань досліджувалися О. Марченко, яка доводить, що оцінні міркування є частотними у дітей. З погляду логічної структури, міркування збігаються (змістові зв'язки між тезою та аргументами, наявність одного-двох аргументів, відсутність висновків) [19, с. 70]. З'ясовано, що близько чверті дітей у своїх міркуваннях як аргумент висловлюють судження узагальненого характеру, а потім намагаються їх конкретизувати за допомогою іншого аргументу чи прикладу. Дослідження також свідчать про те, що у дітей, які приходять до 1-го класу, доводи, що ґрунтуються на змістових зв'язках, уже близькі до переконливішого в логічному плані.
Автор засвідчує, що пояснювальне мовлення тільки починає розвиватися в дошкільному віці, проте користується дитина ним досить рідко, та й сама часто виявляється неготовою вислуховувати пояснення, оскільки прагне швидше розпочати гру, відволікається від пояснень умов і правил гри.
У цілому ж у старшому дошкільному віці яскраво виражається процес диференціації та інтеграції мовлення у системі пізнавальних функцій [24, с.169]. Мовлення стає окремим і регулювальним інтелектуальним процесом, свідченням чого є формування самооцінної мовної діяльності, прямо не пов'язаної з практичними діями. Дитина цього віку включається у бесіду на позаситуативні теми (наприклад, широкого пізнавального змісту; щодо моральних якостей, оцінки вчинків героїв казок чи оповідань), самостійно складає оповідання, казки, віршики. Такий рівень мовлення вимагає спеціальної роботи дорослого з розвитку зв'язного мовлення [18, с. 72].
Отже, розвиток зв’язного мовлення є головною задачею навчання дошкільників рідній мові, за допомогою зв’язного мовлення діти мають можливість спілкуватися з дорослими та однолітками. Зв’язне мовлення є необхідною умовою для успішного навчання.
1.2. Проблема формування зв’язного мовлення у дітей старшого дошкільного віку із загальним недорозвиненням мовлення
Мовлення являє собою унікальну здатність, властиву лише людині, пов'язана з процесом мислення і забезпечує спілкування за допомогою тієї чи іншої мови. Мозкова організація мовленнєвих функцій стала предметом різнобічного вивчення нейропсихологів та психологів ще на початку ХІХ століття. Перші відомості про механізми мовлення з'явились в роботах Брока (1861) та Верніке (1873).
Для здійснення дослідження лексико-граматичної сторони мовлення у дітей старшого дошкільного віку із ЗНМ необхідним є розрізнення понять норми та порушення мови і мовлення.
Мова − система знаків, що є засобом здійснення людського спілкування, мислення; соціально-психологічне явище, суспільно необхідне та історично обумовлене [34].
Мовлення − функціонування мови, продукт мовленнєвої діяльності у процесі якої використовуються одиниці, категорії, форми та норми мови; послідовність мовних знаків, що організовуються відповідно до потреб інформації, яка висловлюється [19, с.23].
Як і мова так і мовлення відносяться до суспільних явищ. Мовлення виникає і розвивається під впливом потреб у спілкуванні та слугує цілям суспільного об’єднання людей. Між мовленням та мовою складні діалектичні взаємовідносини: мовлення здійснюється за правилами мови; під впливом ряду факторів (вимоги суспільної практики, розвиток науки та ін.) вона змінюється та вдосконалює мовлення; поза мовленням неможливо формування свідомості [14, c. 30-34].
Норма мовлення − загальноприйняті варіанти використання мови в процесі мовленнєвої діяльності, що забезпечується збереженими психофізіологічними механізмами мовленнєвої діяльності [36, с.55].
Порушення в мовленні визначаються як відхилення в мовленні людини, що говорить, від мовної норми, прийнятої в певному мовному оточенні, обумовлене розладом нормального функціонування психофізіологічних механізмів мовленнєвої діяльності.
Мовленнєві порушення мають такі особливості:
1) вони не відповідають віку людини;
2) не являються діалектизмами, безграмотністю мовлення та вираженням незнання мови;
3) пов’язані з відхиленнями у функціонуванні психофізіологічних механізмів мовлення;
4) здійснюють негативний вплив на подальший психічний розвиток дитини;
5) мають стійкий характер та не зникають самостійно;
6) вимагають логопедичної допомоги, в залежності від їх характеру. Оскільки, порушення мовлення являють собою розлад, відхилення від норми в процесі функціонування механізмів мовленнєвої діяльності, то під структурою мовленнєвого дефекту ми розуміємо множину мовленнєвих та не мовленнєвих симптомів даного порушення мовлення та характер їх взаємозв’язку.
В структурі мовленнєвого дефекту виділяють первинний дефект (ядро) та вторинні відхилення, що є наслідками первинного й знаходяться у причинно-наслідковому зв’язку з ним. Структура мовленєвого дефекту знаходить своє відображення у певному співвідношенні первинних та вторинних симптомів, що здебільшого визначає специфіку логопедичного впливу [39, с. 76].
Мовленнєва патологія виникає внаслідок враження периферичних і центральних відділів слухового, зорового, рухового аналізаторів.
Мовлення являє собою складну психічну діяльність, яка має різні види і форми. Виділяють експресивне та імпресивне мовлення.
Експресивне мовлення − висловлювання за допомогою мови, направлене ззовні і проходить кілька етапів : задум − внутрішнє мовлення − зовнішнє висловлювання.
Імпресивне мовлення − це процес розуміння мовлення оточуючих, який також проходить декілька етапів: сприйняття мовленнєвого матеріалу − виділення важливих моментів − формування у внутрішньому мовленні загальної смислової схеми сприйнятого повідомлення [35, с. 230].
Дітей з однорідними порушеннями мовлення об'єднати в групи. Це зручно для корекційної роботи.
Загалом виділяють групи із наступними порушеннями:
- фонетико-фонетичні порушення (ФФНМ, діти з порушенням звуковимови: з функціональною і механічною дислалією, ринолалією, легкими формами дизартрії.);
- загальне недорозвинення мови (ЗНМ, діти з порушеннями лексико-граматичної сторони мовлення, різними рівнями мовленнєвого недорозвитку: складними формами дизартрії, алалії, афазії, дизлексії та алексії, дизграфії та аграфії);
- порушення мелодико-інтонаційної (ринофонія, дизфонія, афонія) та темпо-ритмічної сторони мовлення (заїкування, полтерн, тахілалія, брадилалія) [ 6 с.104 ].
Загальне недорозвинення мовлення (ЗНМ) являє собою складні мовленнєві розлади, при яких у дітей порушено формування всіх компонентів мовленнєвої системи, що відносяться до її звукової і смислової сторони, при збереженому слухові та інтелекті.
Вперше теоретичне обґрунтування ЗНМ було здійснене Левіною в 50-60 роках ХХ століття. Відхилення в розвиткові стали розглядатись як порушення розвитку, що протікають за законами ієрархічної структури вищих психічних функцій. З позицій системного підходу було вирішене питання про структуру різних форм патології мовлення в залежності від стану компонентів мовленнєвої системи.
Проблема мовленнєвого недорозвитку у дітей грунтовно розроблялась і висвітлювалась у вітчизняній і зарубіжній літературі багатьма науковцями починаючи ще з 50-60-х років ХХ століття (Р.Левіною, 1951, 1959, 1968; В.Орфінською, 1959, 1963, 1967; В.Воробйовою, 1973; Б Гріншпун, 1975; Л.Спіровою, 1980; Є.Соботовичем, 1981, 1995, 1998; Л.Єфіменковою, 1981; К.Мастюковою, 1972, 1981, 1999; Г.Каше, 1962, 1985; Г.Чиркіною, Т.Філічевою, 1985, 1986, Л.Трофименко, 2005, М.Шевченко, 1999, В.Тарасун та ін.).
Українська термінологія наприкінці ХХ − на початку ХХІ ст. активно розвивається, хоч багато її здобутків іноді опиняється в площинах критики або контроверсійного сприйняття. Проблема уніфікованості, стійкості, коректності термінологічної системи важлива для кожної науки. Адже це − запорука точності наукового дискусу, важливий засіб для уникнення неоднозначності тлумачень тощо [25, с.5-7]. На сучасному етапі розвитку логопедії поняття недорозвиток може позначати неповноту, незавершеність і цілеспрямованої дії, і процесу розвитку дитини в онтогенезі. Саме в останньому значенні поняття недорозвиток може використовуватись на означення неповноти, незавершеності процесу мовленнєвого розвитку дитини, що позначається поняттям загальний недорозвиток мовлення.
