Розвиток заставного права в Україні (ID:1272943)

Організаційні та облікові аспекти заставних відносин врегульовані Постановою Кабінету Міністрів від 12.01.1993 №14-93-п «Про Книгу запису застав». Вона встановлює порядок ведення реєстру заставного майна, правила обліку заставних об’єктів та контролю за їх рухом. Запровадження такого реєстру дозволило упорядкувати заставні відносини, підвищити прозорість і забезпечити юридичну визначеність щодо прав кредиторів на заставне майно (Постанова Кабінету Міністрів України, 1993) [9]. Цивільний кодекс України 2003 року (ст. 584), який набрав чинності 1 січня 2004 року, закріпив заставу як спосіб забезпечення виконання зобов’язань у цивільному праві. Він деталізував порядок укладення заставних договорів, умови реалізації заставного майна та захисту прав кредитора, а також визначив взаємозв’язок застави з іншими цивільно-правовими інститутами. Крім того, публікації у «Відомостях Верховної Ради України» (1994) сприяли поширенню інформації про зміни у законодавстві та роз’яснювали порядок застосування нових положень, що підвищувало юридичну обізнаність суб’єктів господарювання та громадян (Цивільний кодекс України, 2003; Відомості Верховної Ради України, 1994) [10]. Серйозною проблемою залишається невизначеність правового статусу окремих видів майна як предмета застави. Традиційна класифікація об’єктів не враховує появи нових форм активів, зокрема цифрових, інтелектуальних, фінансових інструментів та майнових прав складної структури. Відсутність точного розуміння юридичної природи цих активів та їхнього режиму звернення стягнення створює прогалини у правозастосуванні й підвищує ризики для кредиторів. Теоретичне опрацювання цього питання має включати розробку критеріїв ідентифікації нематеріальних активів, визначення їхньої економічної цінності й можливостей реєстрації та забезпечення юридичної прозорості зв'язку між активом і зобов’язанням. У контексті цифровізації особливо актуальною є проблема правової кваліфікації криптоактивів та програмних продуктів, а також необхідність встановлення механізмів звернення стягнення на них у разі невиконання зобов’язань. Ще однією фундаментальною проблемою є неврегульованість пріоритетів кредиторів, яка часто спричиняє конфлікти в судовій практиці. В Україні досі спостерігається неспівмірність між нормами Цивільного кодексу, законами про забезпечення вимог кредиторів та окремими спеціальними актами, що призводить до множинності тлумачень понять «старшинство застави» та «переважне задоволення вимог». У наукових дослідженнях підкреслюється необхідність гармонізації та уніфікації цих норм, а також запровадження прозорих процедур реєстрації застав і чітких правил визначення їхньої черговості. Теоретичне вдосконалення має торкатися питання співвідношення зареєстрованих і незареєстрованих обтяжень, моменту виникнення права застави та наслідків порушення реєстраційного обов’язку кредитора [14]. Окреме місце займає проблема звернення стягнення, яка поєднує правові, економічні та процедурні аспекти. Теоретично дискусійним залишається питання меж автономії сторін у визначенні способу реалізації заставленого майна та допустимості позасудових механізмів. Науковці зазначають, що попри законодавче закріплення позасудових процедур, їх застосування на практиці наштовхується на численні труднощі через нечіткість нормативних формулювань, недовіру до ринкових механізмів продажу й низький рівень прозорості. Теоретичний аналіз вимагає напрацювання критеріїв добросовісності, відкритості та пропорційності при примусовому продажу майна, а також порівняння вітчизняних підходів із моделями, що застосовуються у провідних правових системах світу.