Підтримка екологічної рівноваги в урбоекосистемах (ID:801506)

Вступ Розширення міських забудованих територій, збільшення числа автомобілів, засобів громадського транспорту та розвиток сфери споживання пов'язані з дедалі більшим тиском міст та інших населених місць на навколишнє міське середовище. Відносини між містами, селищами, сільськими населеними пунктами, міськими агломераціями та навколишнім природним середовищем характеризуються великою складністю і комплексністю. З одного боку, цілісна система природи неоднорідна: її складають і фізично різні середовища - газоподібне, рідке і тверде, і біологічно неоднакова речовина – абіотична, біотична та біокосна, та самі компоненти природи, різні за їх фізичною сутністю, хімічним складом, інтенсивністю обміну речовиною та енергією, різноманітними зв'язками, завдяки яким стала можлива еволюція природи. З іншого боку, міське середовище також дуже складне і має власні прямі та зворотні зв'язки, характерні для складної соціально-економічної багаторівневої територіальної системи. Враховуючи все сказане вище, а також подальший розвиток урбанізації та індустріалізації, найважливішим у збереженні екології міст та поселень, взаємодії екологічних факторів в урбанізованому середовищі, формуванні міського середовища, є проблема збереження екологічної рівноваги та стійкості міського середовища. 1. Поняття екологічної рівноваги Мимовільне протікання процесів в природних системах відбувається в напрямку підвищення стійкості цих систем і завершується встановленням рівноважного стану. Дійсно, при несприятливих умовах середовища щільність популяції того чи іншого виду знижується, однак при настанні оптимальних умов збільшуються її плодючість, швидкість росту, розвитку, і щільність виду підвищується до значення, відповідного ємності даної екосистеми. В ході екологічної сукцесії відбувається розвиток природної екосистеми, в результаті чого вона набуває великої стійкості, а завершальна стадія цього процесу характеризується встановленням не тільки внутрішньої рівноваги, але і рівноваги з навколишнім середовищем. Йдеться, звичайно, не про абсолютну природну рівновагу, яка могла б перетворити всю Землю на гігантський заповідник. Розвиток людського суспільства неминуче веде до зміни природного середовища. Водночас антропогенні зміни не повинні мати характеру катастроф, що ведуть до нових екологічних криз. Вони повинні бути поступовими, забезпечувати правильний розподіл та силу антропогенних навантажень та необхідні умови адаптації до них, як людини так і природного середовища. Такий стан динамічного гомеостазу в біосфері (на відміну від природної рівноваги) називається динамічною екологічною рівновагою і є головним критерієм досягнення екологічної мети регіонального розселення та районного планування. Екологічна рівновага природних екосистем відрізняється відносною стійкістю видового складу живих організмів, їх чисельності, продуктивності, розподілу в просторі, біотичного кругообігу речовин та інших біологічних процесів. В основі цього стану лежить, без сумніву, сталість біотичного кругообігу речовин, причому вирішальне значення мають співвідношення автотрофів (продуцентів) і гетеротрофів (консументів і редуцентів), а також специфічні адаптації організмів один до одного і до середовища проживання. В разі відхилення екосистеми від стану рівноваги вона здатна повернутися в нього завдяки включенню спеціальних механізмів самопідтримки і саморегуляції [5,с.78]. Абсолютної природної рівноваги на Землі не було і до появи людини. В умовах такої рівноваги була б неможлива й сама еволюція біосфери. Однак природа розвивається мільярди років і зміни, що відбуваються в ній, для людини практично непомітні. Екосистеми і біогеоценози, що знаходяться в природній рівновазі, в процесі своєї еволюції проходять цілий ряд стадій, яким властива зміна екологічних характеристик (продуктивності, породного і видового складу тощо), у тому числі і певний ступінь стійкості до зовнішніх впливів. Такі стадії, тобто послідовність рослинних та тваринних угруповань, змінюються. Протилежним цьому стану є порушення динамічного гомеостазу, яке означає заподіяння шкоди, що виходить за межі певного допустимого рівня сукупності всіх зовнішніх умов і впливів, які впливають на життя та розвиток людини, на людську поведінку і, отже, на суспільство.