Зразок роботи
РОЗДІЛ 1. ТЕОРЕТИКО-МЕТОДОЛОГІЧНІ ЗАСАДИ ДОСЛІДЖННЯ ЕКОНОМІЧНОЇ ТРАНСФОРМАЦІЇ
1.1. Сутність та концептуальні моделі перехідної економіки
Поняття "перехідна економіка" (transition economy) або, у ширшому сенсі, "постсоціалістична трансформація", увійшло до наукового та політичного обігу наприкінці 1980-х – на початку 1990-х років. Воно описує безпрецедентний, унікальний в світовій історії процес фундаментальних та системних змін у країнах Центрально-Східної Європи (ЦСЄ) та колишнього Радянського Союзу. Унікальність цього процесу полягала не лише в його масштабі (охопленні десятків країн та сотень мільйонів людей), але й у його суті. Це був не просто перехід від однієї економічної політики до іншої, а докорінний злам усієї суспільно-економічної формації – свідомий та прискорений перехід від командно-адміністративної (централізовано-планової) системи до ринкової економіки [4, с. 15]. Цей перехід був нерозривно пов'язаний і з глибокими політичними трансформаціями – рухом до демократії та розбудовою громадянського суспільства.
Планова система, яка десятиліттями панувала в цих країнах, характеризувалася набором специфічних рис, які й визначали глибину необхідних реформ:
• Тотальне одержавлення власності: абсолютне домінування державної (формально "загальнонародної") власності на засоби виробництва та відсутність легального інституту приватної власності на капітал.
• Жорстке директивне планування: управління економікою здійснювалося з єдиного центру (наприклад, Держплану) через систему обов'язкових до виконання натуральних та вартісних планів для кожного підприємства.
• Відсутність ринкових механізмів: ціни встановлювалися директивно і не відображали реального попиту та пропозиції чи витрат виробництва. Гроші не виконували повною мірою своїх функцій, а підприємства діяли в умовах "м'яких бюджетних обмежень" (збитки автоматично покривалися державою).
• Ліквідація конкуренції: монополізм був не винятком, а правилом системи, оскільки конкуренція вважалася "анархією ринку".
• Закритість економіки: автаркія та ізоляція від світових ринків, з орієнтацією торгівлі переважно на країни "соціалістичного табору" (в рамках РЕВ).
Відповідно, перехід до ринку вимагав одночасного "демонтажу" усіх цих старих інститутів та паралельного "будівництва" нових. Завдання ускладнювалося тим, що інститути ринкової економіки (приватна власність, верховенство права, комерційне законодавство, банківська система, фондовий ринок), які у країнах Заходу формувалися органічно протягом століть, тут потрібно було створити "з нуля" за лічені роки [15, с. 450-452].
На початку 1990-х років у світовій економічній думці та серед політиків точилися гострі дискусії щодо оптимальної стратегії та темпів цих перетворень. Зрештою, викристалізувалися дві основні ідеальні (або "чисті") моделі цього переходу:
1. "Шокова терапія" (Big Bang)
Ця концепція, що ідеологічно спиралася на ідеї "Вашингтонського консенсусу" та асоціюється з такими економістами, як Джеффрі Сакс (радник у Болівії, Польщі, Росії) та Лєшек Бальцерович (архітектор польських реформ), базувалася на необхідності швидкої (протягом 1-2 років), всеохоплюючої та одночасної реалізації трьох ключових елементів реформ, відомих як "трикутник" трансформації:
• Лібералізація: негайне звільнення більшості цін, усунення контролю над зовнішньою торгівлею та обмінним курсом.
• Макроекономічна стабілізація: жорстка монетарна (обмеження грошової маси) і фіскальна (скорочення дефіциту бюджету) політика для боротьби з інфляцією, яка неминуче виривалася назовні після лібералізації цін.
• Приватизація: швидка передача державної власності у приватні руки для створення класу власників та підвищення ефективності управління [6, с. 512].
Прихильники "шоку" стверджували, що будь-яке зволікання чи половинчастість реформ ("стратегія різати хвіст по шматочках") є вкрай небезпечними. Вони вірили, що лише швидкий демонтаж старої системи може зламати опір старої номенклатурної еліти, запобігти блокуванню змін та дати змогу якомога швидше запустити ринкові механізми саморегуляції. Класичним прикладом цієї моделі вважається Польща.
Концепція "Вашингтонського консенсусу", сформульована економістом Джоном Вільямсоном у 1989 році, включала десять ключових рекомендацій для країн, що переживали кризу. Вони стали основою для програм МВФ та Світового банку і, відповідно, для "шокової терапії". Серед них: фіскальна дисципліна (малі дефіцити бюджету), переорієнтація державних видатків (з недискримінаційних субсидій на інфраструктуру, освіту), податкова реформа, лібералізація фінансових ринків, єдиний ринковий обмінний курс, лібералізація торгівлі, заохочення прямих іноземних інвестицій, масова приватизація державних підприємств та забезпечення надійних прав власності. Логіка полягала в тому, що лише швидкий і рішучий розрив зі старими плановими механізмами міг запустити ринкові сили.
Польський "план Бальцеровича", запроваджений 1 січня 1990 року, був саме такою спробою. Він передбачав одночасну лібералізацію 90% цін, запровадження внутрішньої конвертованості злотого за різко девальвованим курсом та жорсткі обмеження на зростання зарплат. Це призвело до швидкого приборкання гіперінфляції та насичення ринку товарами, але й до глибокого спаду виробництва (т.зв. "трансформаційна рецесія") та стрімкого зростання безробіття на початковому етапі.
2. Градуалізм (поступовість)
Ця модель, навпаки, передбачала поетапне, продумане, розтягнуте в часі (5-10 років і більше) впровадження ринкових механізмів. Прихильники градуалізму (серед яких були й деякі нобелівські лауреати, як Джозеф Стігліц) наголошували на надзвичайних ризиках "шоку". Вони вказували на:
• Руйнівні соціальні наслідки: масове безробіття та збідніння населення могли підірвати політичну підтримку реформ.
• Відсутність інститутів: на їхню думку, лібералізація та приватизація в умовах "інституційного вакууму" (відсутності законів, судів, банків) призведе не до ефективного ринку, а до хаосу та "дикого капіталізму".
Тому градуалісти пропонували збереження значного державного контролю та регулювання на початкових етапах. Вони виступали за поступову приватизацію, починаючи з малих підприємств, за протекціонізм для захисту вітчизняних галузей та за активну соціальну політику для пом'якшення неминучих наслідків та надання економічним агентам (підприємствам і людям) часу для адаптації.
Найчастіше як приклад успішного градуалізму наводять Китай, який, хоч і не був постсоціалістичною країною в європейському розумінні, але розпочав свої ринкові реформи ще у 1978 році. Китайський шлях уникнув "шоку" завдяки специфічним, винайденим "на ходу" інструментам. Ключовим з них стала "система подвійних цін" (dual-track pricing). Вона дозволяла державним підприємствам продавати всю надпланову продукцію за вільними ринковими цінами, водночас вимагаючи від них виконання державних замовлень за фіксованими цінами. Це дало потужні стимули до зростання ефективності та виробництва без повного руйнування старих планових ланцюгів. Іншим потужним елементом стали Спеціальні економічні зони (СЕЗ) на узбережжі, які функціонували як "лабораторії" ринкових відносин та залучення іноземних інвестицій, перш ніж поширити цей успішний досвід на всю країну [7, с. 590-591].
Хаотичний градуалізм
Досвід України, на думку абсолютної більшості вітчизняних та закордонних дослідників [див. 4, 13], не вписується повною мірою в жодну з цих "чистих" моделей. Український шлях першого десятиліття незалежності (1990-х років) часто характеризують такими термінами, як "хаотичний", "спонтанний" або "вимушений" градуалізм.
Це означає, що замість послідовного, стратегічно продуманого плану реформ (навіть якщо б це був план поступових, але логічних кроків), економічна політика 1990-х років була переважно реактивною. Вона являла собою низку запізнілих, непослідовних та часто суперечливих відповідей на глибокі кризи, що розгорталися одна за одною: катастрофічне падіння виробництва (ВВП за 10 років впав більш ніж на 60%), руйнівна гіперінфляція (понад 10 000% у 1993 році), бюджетний колапс та криза неплатежів. Ця політика значною мірою визначалася не економічною логікою, а боротьбою різних політичних та олігархічних угруповань за контроль над державними активами та фінансовими потоками.
Цей "хаотичний" підхід був прямим наслідком глибоких політичних розбіжностей усередині виконавчої ("президентська вертикаль") та законодавчої (Верховна Рада) влади. Перші уряди незалежної України, зокрема уряд Вітольда Фокіна (1990-1992), значною мірою складалися з представників старої радянської господарської номенклатури (т.зв. "червоних директорів"). Вони інстинктивно намагалися зберегти державний контроль над економікою, підтримати неплатоспроможні промислові гіганти за рахунок емісійних кредитів та адміністративного розподілу ресурсів.
Такі часткові та непослідовні реформи (наприклад, лібералізація цін без макроекономічної стабілізації та приватизації) були достатніми, щоб зруйнувати стару командну систему управління, але абсолютно недостатніми для побудови нової, ринкової. Це призвело до втрати державою мікроекономічного контролю, з одного боку, та до формування "інституційного вакууму" – з іншого. У цьому вакуумі процвітали бартер, корупція та рентоорієнтована поведінка, що й заклало підвалини для формування олігархічної моделі економіки.
