Зразок роботи
РОЗДІЛ 1. ТЕОРЕТИЧНІ ЗАСАДИ ВИЧЕННЯ ПРОБЛЕМИ ЗМІНИ КЛІМАТУ В КОНТЕКСТІ МІЖНАРОДНОЇ ЕКОЛОГО-ЕКОНО-МІЧНОЇ ПОЛІТИКИ
1.1. Формування міжнародної еколого-економічної політики щодо зміни клімату
Проб¬лема зміни клімату започаткувала новий міжнародний напрям - кліматичну дипломатію, яка сягає своїх вито¬ків з другої половини ХХ ст. У 1967 р. на міжнародній конференції Шапперхольмі (Швеція) було розроблено основи програми дослідження глобальних атмосферних процесів. У 1974 р. розроблено програму дослідження глобальних атмосферних процесів - клімат. З цього ча¬су закладено основи для широкого міжнародного спів-робітництва та стимулювання необхідних досліджень у сфері зміни клімату. У 1977 р. в Найробі (Кенія) відбу¬лася конференція ООН з питань опустелювання, на якій прийнято одноголосну резолюцію щодо необхідності детального вивчення зміни клімату. У 1979 р. в Женеві прийнято декларацію про недопущення потенційної ан¬тропогенної зміни клімату, яка може бути небезпечною для життя людини. У 1988 р. Гене¬ральна Асамблея ООН прийняла спеціальну резолюцію "Збереження глобального клімату для теперішньої та майбутньої діяльності людини", а у 1992 р. на конфе¬ренції ООН з навколишнього середовища в Ріо-де-Жа¬нейро (Бразилія) 155 держав, зокрема й Україна, підпи¬сали Рамкову конвенцію ООН про зміну клімату. Мета Рамкової конвенції ООН про зміну клімату полягає у тому, щоб досягти стабілізації концентрацій парнико¬вих газів в атмосфері на такому рівні, який не допускав би небезпечного антропогенного впливу на кліматичну систему. Наступним важливим документом, прийнятим для виконання Рамкової конвенції ООН про зміну клі¬мату, став Кіотський протокол, підписаний у 1997 р. У Кіотському протоколі визначено кількісні зобов'язання держав зі скорочення викидів парникових газів. Треба зазначити, що кількісні зо-бов'язання держав зі скоро¬чення викидів, відповідно до Кіотського протоколу, ма¬ли лише розвинені країни та країни з перехідною еко¬номікою, які відповідальні лише за 15 % загальносвіто¬вих викидів. Жодні зобов'язання зі скорочення викидів у Кіотському протоколі не передбачались для країн, що розвиваються.
Між державами-учасницями тривали напружені міжнародні переговори, спрямовані на підготовку нової міжнародної угоди, яка повинна регулювати питання скорочення викидів парникових газів після закінчення терміну дії Кіотського протоколу. Зокрема, у 2007 р. на 13-й Конференції Сторін Рамкової конвенції ООН про зміну клімату у Балі (Індонезія) було узгоджено Балійський план дій, який передбачав ключові питання, з яких необхідно було домовитися у 2009 р. 15-та Конфе¬ренція Сторін Рамкової конвенції ООН про зміну кліма¬ту, яка відбулася у Копенгагені (Данія) у 2009 р., закін¬чилася політичною угодою "Копенгагенська домовле¬ність", яка не містила кількісних зобов'язань держав зі скорочення викидів парникових газів. У 2010 р. в Кан-куні (Мексика) на 16-й Конференції Сторін Рамкової конвенції ООН про зміну клімату вкотре обговорювали питання кількісних зобов'язань зі скорочення викидів парникових газів державами і стало відомо, що заявлені зобов'язання держав є недостатніми для утримання рос¬ту глобальної температури на рівні 2°С. У грудні 2011 р. (у місті Дурбан, Південно-Африканська Респуб¬ліка) на 17-й Конференції Сторін Рамкової конвенції ООН про зміну клімату було прийнято рішення про продовження терміну дії Кіотського протоколу. Досяг-нуті домовленості на міжнародних переговорах у Дурбані були кроком вперед, але оголошені зобов'язання держав зі зниження викидів парникових газів були не¬достатніми для запобігання зростанню температури на планеті.
На 21-й конференції ООН з питань зміни клімату, що відбулася у Парижі у 2015 р., був узгоджений текст Паризької угоди, яка замінить Кіотський протокол піс¬ля 2020 р. Відповідно до цього міжнародно-правового документа держави узгодили питання щодо необхіднос¬ті утримання зростання середньої глобальної темпера¬тури на рівні нижче 2°С, збільшення здатності адапта¬ції до негативного впливу зміни клімату, гармонізації фінансових потоків для розв'язання глобальних проб¬лем зі зміни клімату та ін. Окрім цього, країни намагатимуться досягти "світового піку викидів парникових газів якомога швидше". Однією з вимог Паризької угоди є теоретико-методоло-гічна роз-робка та практична реалізація стратегії низьковуглеце¬вого розвитку до 2050 р. Відпо¬відно до Паризької угоди, кожна держава визначає для себе обсяги скорочення викидів (очікуваний національ¬но визначений внесок щодо скорочення викидів парни¬кових газів), які переглядаються кожні 5 років і повинні бути більш амбітними порівняно з попереднім пері¬одом 4, с. 188-190.
Прогресивними є ініціативи ЄС у сфері розроблення політики з питань запобігання зміні клімату. 20 липня 2015 р. Рада ЄС зробила висновки щодо кліматичної дипломатії, які, серед іншого, вказу¬ють, що:
Зміна клімату, як підтверджують останні наукові дані, є головною глобальною проблемою, яку потрібно невід¬кладно вирішувати, в іншому разі вона загрожує не тіль¬ки навколишньому середовищу, а й світовому економіч-ному добробуту, перешкоджає зменшенню бідності, ста¬лому розвитку та, в широкому розумінні, миру, стабіль¬ності та безпеці. Глобальний перехід до безпечного, стійкого та незагрозливого для клімату шляху низько¬вуглецевого розвитку є передумовою для безпечного та стабільного майбутнього.
Необхідність подолання загрози зміни клімату, включа¬ючи потенційні конфлікти та нестабільність, пов'язані з належним доступом до продуктів харчування, води та енергії, необхідні ефективні зовнішньополітичні ініці-ативи та відповідні дії на глобальному та рівні ЄС.
Паризька угода повинна сприяти вирішенню проблем пом'якшення нас-лідків, адаптації, фінансування, техно¬логій, розбудови спроможності, прозо-рості дій, а також підтримувати та відображати глобальні геополітичні та економічні реалії і проблеми, що виникають у світі.
Рада ЄС відзначає повільний прогрес у процесі міжна¬родних перего-ворів і закликає всі Сторони, зокрема кра¬їни з розвиненими економіками, якнайшвидше виступи¬ти з амбіційними цілями щодо скорочення викидів пар-никових газів.
Рада ЄС наголошує на необхідності подальшого поси¬лення спільних зусиль у сфері кліматичної дипломатії в ЄС. Для того, щоб Союз сприяв подальшому прогресу у переговорах, Рада наполягає на справедливості, досто¬вірності та амбіційності своєї спільної позиції.
В ЄС визначено три основні напрями (засади), на яких потрібно будувати кліматичну дипломатію:
1. Продовження просування напряму зміни клімату як стратегічного пріоритету у дипломатичних діалогах та зовнішньополітичних інструментах.
2. Сприяння впровадженню Паризької угоди в контексті стійкого не шкідливого для клімату розвитку.
3. Докладення зусиль, спрямованих на вирішення питань взаємозв’язку клімату з природними ресурсами, процві¬танням, стабільністю та міграцією.
Практичні механізми реалізації цих засад передбача¬ють конкретні дії для кожного з напрямів, серед яких:
використання майбутніх двосторонніх зустрічей та бага¬тосторонніх форумів, щоб забезпечити прогрес у кліматич¬ній політиці;
проведення спільної інформаційної кампанії на високому рівні через представництва ЄС та посольства держав-членів, спрямованої на ключових осіб, що приймають рі¬шення, та агентів змін, включаючи уряди, парламен-тарі¬їв, неурядові організації, промисловості та громадянське суспільство в широкому розумінні;
робота разом для винайдення інноваційних механіз¬мів для мобілізації додаткового кліматичного фінансу¬вання від приватних інвесторів.
участь у дебатах з питань клімату та політики в га¬лузі безпеки на між-народних форумах, зокрема Раді Без¬пеки ООН, на Конференції з планетарної безпеки та ін¬ших відповідних конференціях/ініціативах, організова¬них країнами-членами;
продовження роботи за спільними проектами щодо клі¬мату та безпеки, які стосуються дестабілізаційних нас¬лідків зміни клімату та ін.
Детальний план дій за цими заходами повинні роз¬робити ЄС та країни-члени.
В ЄС також діють документи з питань енергетики та запобігання зміні клімату. Зокрема, йдеться про страте¬гію "Енергетика 2020: Стратегія конкурентної, еколо¬гічно чистої та безпечної енергетики". Ця стратегія посилює інтеграцію європейських енергетичних ринків зі встановленими стандартами та цілями щодо зменшення викидів парникових газів, під¬вищення енергоефективності, а також збільшення час¬тки відновлюваних джерел енергії у структурі енергос¬поживання. У 2014 р. Рада ЄС схвалила нову Кліматич¬ну та енергетичну політику до 2030 р., яка представила нові амбітні цілі щодо зменшення викидів, підвищення енергоефективності та використання відновлюваних видів енергії. Проте, на відміну від плану 2020 р., нові цілі не було схвалено на національному рівні, а тільки на рівні ЄС 14, с. 24-26.
Щодо розроблення політики з питань зміни клімату в Україні, то варто зазначити, що Україна бере активну участь в міжнародному переговорному процесі з питань зміни клімату та ратифікувала основні міжнародні уго¬ди у цій сфері (Рамкову конвенцію ООН про зміну клі¬мату, Кіотський протокол, Паризьку угоду).
Зобов'язання щодо скорочення викидів парникових газів, які подала Україна у 2015 р. у секретаріат Рамко¬вої конвенції ООН про зміну клімату, відповідно до Па¬ризької угоди, свідчать про те, що Україна планує не перевищити до 2030 р. 60 % викидів парникових газів від рівня викидів у базовому 1990 р. Вар¬то зазначити, що сьогодні викиди в Україні є набагато нижчими, ніж викиди 1990 р., тому фактично Україна залишає за собою право підвищувати викиди порівняно із сьогоднішнім рівнем. Така позиція України є не¬обгрунтованою, оскільки не ґрунтується на висновках наукових експертів щодо зв'язку економічного розвитку людства та зміни клімату й необхідності утримання глобального росту температури шляхом скорочення ви¬кидів парникових газів; заявлена мета України щодо скорочення викидів парникових газів не передбачає ре¬ального скорочення викидів порівняно із сьогоднішнім рівнем, незважаючи на те, що економіка України є од¬нією із найбільш енергозатратних у світі і має значний потенціал енергозбереження та скорочення викидів парникових газів; доведено, що економічний розвиток та скорочення викидів може відбуватися одночасно за умови застосування принципів сталого розвитку.
Загалом, крім відсутності амбіцій України щодо взяття добровільних зобов'язань з фактичного скоро¬чення викидів парникових газів, основні питання, які відстоював Уряд України на міжнародному рівні, теж не спрямовані на вирішення проблеми зміни клімату. Зокрема, Уряд відстоює:
необхідність укладення нової угоди в рамках Кіотського протоколу, яка передбачала б збереження проектних ме¬ханізмів як джерела фінансування модернізації економі¬ки України та скорочення викидів парникових газів;
доцільність збереження 1990 р. як базового року для розрахунку зобов'язань щодо скорочення викидів парни¬кових газів, оскільки це дозволило б Україні зберегти статус "продавця" надлишкових квот;
важливість збереження преференцій для України і стату¬су країни з "перехідною економікою";
лобіювання вилучення країн з перехідною економікою зі списку країн-донорів з питань передачі технологій кра¬їнам, що розвиваються, та фінансу-вання їх діяльності з обмеження викидів парникових газів, адаптації до зміни клімату тощо;
доцільність врахування обсягу поглинання парникових газів лісами України, оскільки це дасть змогу додатково отримати квоти на викиди парникових газів.
На національному рівні жоден із чинних норматив¬них документів, які стосуються охорони довкілля, пря¬мо не регулює механізму контролю за викидами парни¬кових газів в Україні та запобігання зміні клімату. До¬недавна розроблення національного законодавства у сфері зміни клімату в Україні було пов'язано в основно¬му з функціонуванням гнучких економічних меха-нізмів Кіотського протоколу зі спільного впровадження та міжнародної тор-гівлі квотами, ведення кадастру антро¬погенних викидів із джерел та абсорбції парникових га¬зів, функціонування Реєстру антропогенних викидів та абсорбції парникових газів. Рівень виконання програм¬них документів щодо зміни клімату, які прийнято в Україні, є досить низьким, оскільки питання контролю та відповідальності в них не врегульовані, а наявні повноваження з контролю наглядових інстанцій на практиці в цій сфері не реалізують. Це пов'язано з низьким рівнем інституційної спроможності, відсутніс¬тю коштів на розроблення та імплементацію відповід¬ної політики і відсутністю політичної волі на виконання відповідних зобов'язань та ефективних механізмів кон-тролю за їх виконанням 21, с. 62-63.
У грудні 2016 р. Уряд України схвалив Концепцію державної політики у сфері зміни клімату на період до 2030 р. Основними напрямами реалізації Концепції є: зміцнення інституційної спроможності що¬до формування і забезпечення реалізації державної по¬літики у сфері зміни клімату; запобігання зміні клімату через скорочення антропогенних викидів і збільшення абсорбції парникових газів та забезпечення поступово¬го переходу до низьковуглецевого розвитку держави; адаптація до зміни клімату, підвищення опірності та зниження ризиків, пов'язаних із зміною клімату.
Безпе¬речно, визначення цих напрямів є позитивним кроком, але наступним кроком мало б бути розроблення скоор¬динованих заходів для досягнення поставлених цілей. У 2017 р. розроблено проект Плану заходів з реалізації Концепції державної політики у сфері зміни клімату на період до 2030 р. Варто зазначити, що цей документ знову містить недоліки, які можуть приз¬вести до невиконання чергового програмного докумен¬та у сфері зміни клімату в Україні. Зокрема, вкотре виз¬начено загальні та недостатньо конкретизовані цілі, але не сформовано індикатори виконання конкретних захо¬дів; у низці заходів визначено кілька органів, відпові¬дальних за його виконання, але не визначено, який ор¬ган відповідає за реалізацію того чи іншого завдання та координуватиме його виконання; істотним недоліком цього плану заходів також є відсутність передбаченого фінансування на реалізацію запланованих заходів.
Магістр