0 800 330 485
Працюємо без вихідних!
Гаряча лінія
Графік роботи
Пн - Пт 08:30 - 20:00
Сб - Нд 10:00 - 17:00
Пишіть в чат:
Для отримання інформації щодо існуючого замовлення - прохання використовувати наш внутрішній чат.

Щоб скористатися внутрішнім чатом:

  1. Авторизуйтеся у кабінеті клієнта
  2. Відкрийте Ваше замовлення
  3. Можете писати та надсилати файли Вашому менеджеру

«Управління інноваційним потенціалом національної економіки» (ID:599413)

Тип роботи: курсова
Дисципліна:Економіка
Сторінок: 52
Рік виконання: 2019
Вартість: 120
Купити цю роботу
Зміст
ВСТУП………………………………………………………………… 3 РОЗДІЛ 1. ТЕОРЕТИЧНІ ЗАСАДИ ПРОЦЕСУ УПРАВЛІННЯ ІННОВАЦІЙНИМ ПОТЕНЦІАЛОМ НАЦІОНАЛЬНОЇ ЕКОНОМІКИ 5 1.1. Розвиток інноваційного потенціалу національної економіки у контексті інтелектуальної складової……………………………………….. 5 1.2. Проблеми розвитку інноваційного потенціалу економіки ре-гіону…………………………………………………………………………... 11 РОЗДІЛ 2. ДІАГНОСТИКА ПРОЦЕСУ УПРАВЛІННЯ ІННОВАЦІЙНИМ ПОТЕНЦІАЛОМ НАЦІОНАЛЬНОЇ ЕКОНОМІКИ…………... 20 2.1. Оцінка інноваційного потенціалу як інструмент управління інноваційним розвитком регіону…………………………………………… 20 2.2. Аналіз інноваційного потенціалу регіонів України…………. 27 РОЗДІЛ 3. ТЕНДЕНЦІЇ ВДОСКОНАЛЕННЯ ПРОЦЕСУ УПРАВ-ЛІННЯ ІННОВАЦІЙНИМ ПОТЕНЦІАЛОМ НА ПРИКЛАДІ ЗАРУ-БІЖНИХ КРАЇН……………………………………………………………... 35 3.1. Фактори покращення інноваційного розвитку та конкуренто-спроможності національної економіки України………………………… 35 3.2. Зарубіжний досвід управління інноваційним потенціалом економіки та можливості його використання в Україні………………….. 42 ВИСНОВКИ…………………………………………………………... 47 СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ…………………………….. 49 ДОДАКИ………………………………………………………………. 52
Не підійшла ця робота?
Ви можете замовити написання нової роботи "під ключ" із гарантією
Замовити нову
Зразок роботи
РОЗДІЛ 1. ТЕОРЕТИЧНІ ЗАСАДИ ПРОЦЕСУ УПРАВЛІННЯ ІННОВАЦІЙНИМ ПОТЕНЦІАЛОМ НАЦІОНАЛЬНОЇ ЕКОНОМІКИ 1.1. Розвиток інноваційного потенціалу національної економіки у контексті інтелектуальної складової В сучасних умовах економічне зростання України визначальною мірою детермінується інтелектуалізацією основних факторів виробництва та формуванням потужного інноваційного - інтелектуального потенціалу. Вичерпаність резервів зростання національної економіки неінновацій-ної природи активізує використання інтелектуально-інноваційних факторів, що обумовлюються невичерпними творчими здібностями людини. Нові знання, технології, освіта, інноваційний менеджмент і культура виробництва трансформуються у відповідний потенціал, зростання інноваційної активності підприємства. Постійне оновлення ідей, новацій і просування на ринок інноваційного продукту стає найактуальнішою проблемою функціонування національної економіки. У зв’язку з цим, усе більша увага приділяється підвищенню якості інтелектуальної складової як визначального напряму формування і розвиту інноваційного потенціалу національної економіки. Збільшення нематеріальних активів національної економіки підвищують рівень його інноваційного потенціалу в цілому. Виходячи з важливості цих питань, слід зазначити, що головна увага має приділятися оцінці інноваційного потенціалу та управлінню його розвитком саме в контексті інтелектуальної складової. Важливим моментом розвитку інноваційно-інтелектуального потен-ціалу країни є система освіти. Жодна країна, яка піклується про розвиток на-ціональної освіти, не задоволена її ефективністю принаймні з трьох причин. По - перше, через недостатню оперативність впровадження нових знань у навчальний процес, тобто низький рівень інтеграції таких окремих і взаємо-пов’язаних систем, як наука і освіта. По - друге, через недотримання принципів соціальної справедливості, згідно з якими кожна молода людина, що прагне знань, повинна мати умови, аби їх здобути. По - третє, ринок освіти недостатньо відгукується на потреби часу, практики тощо. Отже, Україні потрібна стратегія випереджального інтелектуально - інноваційного розвитку. Саме він може забезпечити справедливі та рівні можливості для всіх народів (народностей) у плані генерування нових технологій, знань, нової інформації як першоідеї будь - якого розвитку - світового, національного чи регіонального. Від рівня освіти, науки, їх ефективної інтеграції залежать нині всі атрибути інформаційного суспільства, а також компоненти інформаційної економіки. До перших належать якісно нові системи навчання, організації та управління виробництвом, зміст праці і структура зайнятості, де домінує розумова праця, перевага сфери послуг, у тому числі зв’язку, над матеріальним сектором, високий рівень екологічного забезпечення тощо. Другі - це інформаційно - телекомунікаційні технології, розробка програмного забезпечення, виробництво ЕОМ, насиченість послугами комп’ютерної мережі Інтернет, онлайновий бізнес тощо. Для України розбудова економіки, де інформація буде предметом і результатом творчої, високоінтелектуальної праці, має стати стратегічним напрямом 4, с. 418-419. Як зазначив на Інтелектуальному форумі України президент НАН України академік Б. Є. Патон: «Сучасна науково - технічна революція, фор-мування інформаційного суспільства, процеси глобалізації перетворили ро-зум на головну рушійну силу суспільного поступу. Нині інтелектуальний ка-пітал - це найважливіший, я б навіть сказав, єдиний ресурс нації, здатний за-безпечити її майбутнє. І зрозуміло, що розбудова економічного потенціалу нашої держави, формування в Україні громадянського суспільства, духовне зростання залежать передусім від об’єднання зусиль інтелектуальної еліти». Проте інтелектуальний капітал нації - це не просто сума здобутків яск-равих особистостей - політичних і державних діячів, учених, освітян, митців, промисловців. Це складний, багаторівневий феномен. Він потребує постійної підтримки з боку суспільства і держави, дієвого піклування про стан науки, освіти, соціально-культурної сфери. Спільними зусиллями ми повинні подбати про його збереження і розвиток, а головне, - про ефективне використання, широке впровадження інтелектуальних здобутків у практик економічного, суспільно - політичного, духовно - культурного життя. І необхідною умовою для цього є розвиток безпосередніх зв’язків інтелектуальних осередків - науково - технічних, культурно - освітніх - з владними структурами і громадсько-політичними організаціями. У розв’язанні зазначеного комплексу проблем визначальна роль належить інституту вищої освіти, від розвиненості та ефективності функціонування якого в країні залежить характер та якість розвитку національної економіки, що значною мірою зумовлено діяльністю висококваліфікованих кадрів, професійно підготовлених у сфері вищої освіти. Про значущість цього інституту в суспільному виробництві свідчить влучна теза американського економіста Е. Хансена: «100 доларів вкладених у справу освіти спричинять більш високе зростання продуктивності праці, ніж 100 доларів вкладених у виробничі споруди, машини та обладнання». Розбудова економіки, що базується на знаннях - «економіка знань» - в усьому світі визнається основним шляхом підвищення конкурентоспромож-ності країн. І це стосується не тільки розвинених країн, а й країн із перехід-ною економікою, до яких належить і Україна. Здатність країни продукувати знання, зокрема наукові, їх впровадження та ефективне використання для розвитку стають у такій економіці основними факторами сталого економіч-ного зростання поряд із традиційними джерелами - інвестиціями та трудовими ресурсами. Запровадження інноваційної моделі має стати для України не лише за-вданням економічної політики. Мова йде про нову якість життя. Тільки за умови поєднання політичних, гуманітарних, соціальних, психологічних, макро і мікроекономічних чинників та інституційних передумов може відбутися така якісна трансформація всього національного суспільства 19, с. 88-89. Загальні питання реструктуризації знань, імперативи перебудови на-вчання в умовах глобалізації та науково-технічного прогресу, характеристики державного управління впровадженням інновацій в освіту, основні напрями розвиту сфери освітніх послуг у розвинених країнах світу і зв’язок освітнього потенціалу з економічним зростанням у країні, а також методологічні проблеми визначення потреби у кваліфікованих кадрах досліджено у низці наукових публікацій. Також визначається, що сучасна інформаційна революція стала можливою лише завдяки збігові кількох факторів:  появі цифрових способів обробки інформації; бурхливому розвитку електроніки;  опануванню людиною космосу і створенню супутникових техно-логій зв’язку;  розробці інформаційних мережевих технологій і створенню Ін-тернету. Це дозволило нагромаджувати й передавати у будь - які куточки світу величезні обсяги інформації з колосальними, непомітними для людини швидкостями та з дуже низькими затратами. Знання перетворилися у найважливіший фактор суспільного розвиту. Для групи розвинених країн, які входять до організації економічного співробітництва і розвиту (ОЕСР), темпи базового довгострокового зростання економіки залежать від підтримки і розширення глобальної бази знань, що стало можливим в умовах інформаційного суспільства. Сьогодні ці країни розбудовують свої економіки, які ґрунтуються на знаннях, створюючи мільйони робочих місць, пов’язаних з використанням новітніх знань по групах несподівано відкритих нових напрямів і дисциплін. Процес глобалізації прискорює ці тенденції. Порівняльні переваги на-ціональних економік уже меншою мірою визначаються багатством природ-них ресурсів або дешевою робочою силою і дедалі більше - конкурентним застосуванням знань та науковими інноваціями. Суспільний прогрес сьогодні визначається насамперед процесом накопичення знань, що в результаті забезпечує нагромадження капіталу. В країнах ОЕСР обсяги капіталовкладень у нематеріальні активи, що формують національні бази знань, зокрема в професійну підготовку кадрів, наукові дослідження, патентування та ліцензування, програмне забезпечення для обчислювальних систем, маркетинг, дорівнюють, а інколи й перевищують капіталовкладення в основні фонди. На жаль, країни, що розвиваються, і країни з перехідною економікою, до яких належить і Україна, ще не повною мірою використовують усі переваги й потенційні вигоди, які надає інформаційне суспільство. Генерування і використання знань, інвестиції в науку та освіту задля забезпечення сталого розвиту і підвищення рівня життя в різних країнах істотно різняться. За даними Світового банку, 85% сукупних світових інвестицій в науку здійснюють країни - члени ОЕСР, 11% - Індія, Китай і Бразилія та нові промислово розвинені країни Східної Азії, і лише 4% - решта країн світу, до яких належить і Україна. Тому країни з передовою економікою створили для себе благодатне замкнене коло, коли результати наукових досліджень і якісної підготовки кадрів забезпечують створення нових багатств, які є основою для подальшого розвитку. Отже, сьогодні здатність до генерації, використання та розповсюджен-ня нових знань стає основою національної конкурентоспроможності та базовою передумовою прискореного інтенсивного соціально - економічного зростання. Економіка знань є підґрунтям і головною складовою «інноваційної економіки». Її фундаментальна основа - це продуктивні знання та якісна змістовна освіта, які обумовлюють спроможність до втілення гуманітарно-інтелектуального капіталу у результати виробничої діяльності. Одним з важливих етапів формування й розвиту інноваційно-інтелек-туального потенціалу підприємств є оптимізація структури джерел фінансу-вання зазначених процесів. Тобто розглядаються різні джерела інвестиційних ресурсів з урахуванням специфіки діяльності суб’єктів господарювання. Необхідність такої оптимізації обумовлена тим, що співвідношення зовнішніх і внутрішніх джерел фінансування інвестиційних ресурсів може не відповідати вимогам загальної фінансової стратегії підприємств та істотно знижувати рівень їх фінансової стійкості. Необхідність раціонального використання власних фінансових ресурсів та активного залучення оптимального обсягу додаткових фінансових коштів для формування й розвиту інноваційно-інтелектуального потенціалу підприємств вимагає застосування підприємством ефективних інструментів фінансового забезпечення. На нашу думку, фінансове забезпечення формування й розвиту іннова-ційно-інтелектуального потенціалу підприємств являє собою систему джерел і форм фінансування зазначених процесів. Джерела фінансового забезпечення, у загальному розумінні, є власними та позиковими й реалізуються через існуючі форми фінансового забезпечення 21, с. 213-214.