Зразок роботи
Незважаючи на здавалося б абсолютно антагоністичні і різні світоглядні позиції, ідеї Реформації мають багато спільного із світоглядними позиціями Відродження. Сьогодні історіографія розглядає Реформацію і її ідейний зміст як типово ренесансний феномен [2, с. 90]. Так лютеранський монізм у своєму запереченні автономії людської істоти свободи збігається з натуралістичним монізмом пізнього Відродження, який так само заперечує автономію людського єства. Представники філософської думки Відродження і Реформації мали спільну мету – реформування й модернізацію католицького віровчення та зміну інституціональної структури католицької церкви. Хоча й робили це кожна на своїх ідейних постулатах. Кожна із течій мала антифеодальну спрямованість, але засоби подолання феодальних громадських відносин у них різні. Ренесанс виступав за перетворення суспільства шляхом розширення й поглиблення світської освіти. Натомість Реформація залишалася в рамках середньовічного світогляду людини і пропонувала не виходячи за ці межі оновити зміст віри, зосередитися на особистій вірі як засобу спасіння душі та закликала повалити статус церкви як посередника між вірянами і Богом [2, с. 90]. В цьому, на наш погляд, проявляється така спільна риса Ренесансу і Реформації як індивідуалізм. Проте зауважимо, що індивідуалізм Відродженя й Реформації має різне коріння і зміст. Перший звертається до еліністичної традиції, віри в кращі якості людини, її чесноти і таланти. Натомість Реформаційні мислителі розглядали індивідуальність людини крізь призму віруючого християнина, який має зберігати особисту віру в Бога, щоденно трудитися на славу Божу, несе індивідуальну відповідальність перед Богом за власний порятунок (без залучення церкви та духовенства), має своє «окреме, унікальне» місце в людській спільноті, але це місце визначене Богом [20, с. 53]. Таким чином, зберігаючи індивідуалізм філософська думка Реформації відрізняється від Ренесансної орієнтацією на релігію.
Авторитетний вчений Алістер Мак-Грант стверджує, що гуманістичні ідеї були каталізатором Реформації. Він називає діячів філософської думки Реформації “біблійними гуманістами” [9, с. 86].
Передвісниками Реформації з яких діячі реформаційного руху черпали свої думки, розвивали та надавали авторського забарвлення були й видні філософи Середньовіччя.
Чи ненайбільший вплив на ідейні засади і на теоретичному і практичному планах спричинили роботи Бернарда Клервоського, який як і реформатори XVI ст., прагнув відновити ідеали ранньої, апостольської церкви (Еcclesia Primitiva) і девізом діяльності якого було «ad fontes». Бернард Клервоський як і в подальшому реформатори прагнув повернення до первісних чернечих ідеалів і подолання «багатства, корумпованості та атмосфери розкоші і ненажерства» в церкві. Американській дослідник Ф. Поссет писав: «Ретельне вивчення писань Бернарда і праць Лютера виявляє разючу конгеніальність цих двох гігантів в історії християнського світу, спорідненість такою мірою, що попередні покоління лютеранських учених розглядають Бернарда як попередника протестантизму» [19, с. 22]. Аналогічну думку висловив і В. Стенфорд Рейд: «Французький геній Женеви, який значною мірою сформував сучасний протестантизм, можливо, написав свої найбільші твори, відчуваючи присутність французького генія Клервоського, який заглядає йому через плече. Чи потрібно дивуватися, що через богословські та церковні погляди святого Бернарда Лютер і Кальвін вважали його предтечею їх власного руху?» [19, с. 22].
Магістр