Зразок роботи
б) Державотворча діяльність гетьмана.
Щойно вступивши на гетьманство, Іван Мазепа мусив взяти участь у війні Росії з Кримом.Навесні 1689 року почався новий похід на Крим. До 112-тисячного московського війська Голіцина долучився Мазепа з українськими козаками. Але Петро зазнав невдачі. Тому похід було повторено 1696 року. На цей раз у ньому взяв участь і 15-тисячний корпус полковника Лизогуба, якій і відіграв вирішальну роль у здобутті Азова. Наслідки російсько-турецького миру, укладеного у Стамбулі влітку 1700 року для України були не найсприятливіші: за Росією залишився здобутий козаками Азов і Приазов’я, натомість козацькі укріплення на Низу Дніпра мали бути зруйновані, що позбавляло Україну надійного доступу до Чорного моря.
Україна нічого не досягла. Навпаки, вона багато втратила: зобов’язана Коломацькою угодою брати участь в зовнішній політиці Москви, вона мусила давати людей не лише для військових справ, але й суднобудівництва, копання окопів, тощо. Головне ж було те, що Україна втрачала незалежність і втягувалась у політику Москви, як її власна територія.
Таке становище дуже шкодило Мазепі, якого сучасники вважали за прихильника Москви, не здаючи справи з тяжкої ситуації, в якій він опинився внаслідок Коломацької угоди і не розуміючи, де кінчався примус, а де починалася добра воля гетьмана.
Ще більше місце у внутрішній політиці займала опозиція різних груп старшини. Вже була мова про сильну опозицію проти антитурецької політики Москви, а разом з нею й України. Особливо сильна вона була серед старшини та купецтва південних полків; невдалі війни 1687та 1689 років розпалювали почуття незадоволення політикою гетьмана.
У внутрішній політиці Іван Мазепа спирався на старшину, низкою законів відособивши козацтво як окремий клас. Становище козацької старшини особливо зміцнилось на початку 18 ст., зросла кількість так званих бунчукових товаришів - старшинської молоді. Всі ці заходи гетьмана, як і реформи в галузі судочинства й податків, свідчили про намагання гетьмана створити в Україні національну аристократію і з її допомогою вести боротьбу за повну автономію України. Водночас Мазепа всіляко дбав і про захист інтересів народних мас, обмежував апетити старшини, встановив максимальну панщину у два дні на тиждень, дозволив селянам винокуріння на власні потреби, намагався скасувати "оренди". Загалом гетьман дбав про інтереси всього народу, всієї країни.
Осередком опозиції до політики гетьмана залишалось Запоріжжя, куди стікалися з Гетьманщини всі невдоволенні і знедолені. Посилення експлуатації низів призводило до щораз більшого розриву між старшиною і народом і зумовило кінцеву невдачу Мазепиного зриву 1708 р.
Становище Мазепи, що стояв між місцевою опозицією і вимогами Москви, погіршувало те, що серед старшини було багато свояків і приятелів Самойловича. Мазепа їх по змозі усував, призначаючи полковниками своїх родичів, людей, відданих йому.
1692 року почалося заворушення у південних полках, яке очолив Петро Іванович, або Петрик Іваненко. Петрик був канцеляристом генеральної канцелярії, досить освіченою людиною, добрим оратором і дипломатом, палким українським патріотом, який намагався визволити батьківщину від московського ярма й приєднати до Гетьманщини Правобережну Україну, Слобожанщину (про це йшлося в його договорі з Кримом 1692 року.) Попри досить значну допомогу татар, в Україні плани Петрика не зустріли широкого схвалення, до того ж проти нього виступив гетьман, який у закликах Петрика бити "чортів-панів" "дуків, що їм царі маєтності понадавали" побачив загрозу існуючому ладові. Щоправда, деякі історики висловлювали припущення, що вся справа Петрика була інспірована самим Мазепою, який за допомогою договору з татарами хотів вирватися з-під зверхності Москви, поширити впливи України на південь і утворити самостійну державу. Так чи інакше, справа Петрика свідчила про живучість самостійницької концепції серед козацької старшини.
Акція Петрика не мала успіху, бо її не підтримало Запоріжжя, з якого вийшло лише кількасот "голоти". Проти Петрика, якого обрано на гетьмана, виступило кілька полків, сам гетьман і московські війська. Петрикові союзники, татари, почали грабувати населення, виводити ясир, викликаючи обурення людності. Петрик відступив до Перекопу. Старшинська опозиція була розгромлена. Декого заслано, інших - позбавлено урядів.
Ще складнішою була справа з Правобережною Україною. Польський уряд вживав заходи, щоб залюднити Правобережну Україну, що залишалась пусткою після кровопролитних воєн та втечі населення.
Саме з початком доби Мазепи історики говорять, про кінець тривалої, затяжної епохи, що недаремно дістала в історії України зловісну назву «Руїна». Руїна була позначена не лише постійни¬ми спалахами жорстокої громадянської війни між ук¬раїнськими козаками та інтервенції сусідніх держав, але й руйнуванням самих засад ще недобудованої української державності, занепадом сільського господарства, торгів¬лі та ремесел. Парадоксально, але хоча гетьманування Мазепи теж не було мирним, спокійним періодом, саме цей час чимало дослідників вва¬жають «срібним віком» (чи то пак — «золотою осінню») Української козацької держави. Справа в тому, що геть¬манові Мазепі вдалося зміцнити державу зсередини, дещо нормалізувати загострені соціальні відносини, покращи¬ти стан економіки, не забуваючи сприяти розвиткові культури і мистецтва.
Очевидно, гетьман був знайомий із західноєвропей¬ськими досягненнями економічної теорії, зокрема — із вченням французьких вчених-меркантилістів. Він ніколи не обминав важливих економічних справ ні в своїх (чи¬малих у цей час) маєтностях, ні в державі у цілому. Є цікаві гетьманські універсали та листи до Москви, що містять інформацію про господарські питання, інструк¬ції місцевим старостам і дозорцям гетьманських маєтків. Усе це цілком логічно вкладається в образ дбайливого й пильного господаря, який серйозно займається різни¬ми справами.
Предметом особливої уваги Мазепи була зовнішня і внутрішня торгівля, що давала чималий прибуток гетьман¬ській скарбниці. Українська козацька держава традицій¬но торгувала з європейськими країнами, Росією, Кримом та землями донських козаків сільськогосподарською си-ровиною (зерном, горілкою, тютюном, поташем, пряди¬вом, шкірами, воском, салом, худобою), а також селітрою, виробами з вовни, скла тощо. Імпортувалися ж здебільшого предмети розкоші (вина, коштовні тканини, доро¬га зброя, прикраси), промислові товари тощо.
Основним торговельним маршрутом для операцій із європейськими купцями залишався шлях через Польщу, порти Данціг (Гданськ), Ригу та Кенігсберг і Балтійське море, який активно використовувався в останній третині XVII сто¬ліття, але був фактично перекритий для українських купців з початком Північної війни Росії зі Швецією, коли великі території в Польщі та Прибалтиці контро¬лювали шведські війська. Українським купцям не треба було «прорубувати вікно до Європи» — вони вже давно торгували з нею, використовуючи згаданий маршрут, і спроби Петра І (1701 рік) запровадити обов'язкове ви¬везення деяких товарів (наприклад, прядива) лише через далекий і незручний і для українців, і для більшості російських торговців Архангельськ вели тільки до еко¬номічних збитків та незадоволення в середовищі купец¬тва. Ще один, південний, маршрут використовувався для торгівлі з Молдавією, Валахією, Кримом та Туреччиною в періоди між війнами. Він став активніше використо¬вуватися українськими та російськими купцями після підписання Константинопольського миру Росії з Осман¬ською імперією в 1700 році.
Важливе місце в балансі козацької України посідала торгівля з Росією. Слід нагадати, що в цей період між двома державами, попри васальний, залежний статус Ук¬раїни, існували митні кордони, і російський уряд бачив в українських товарах небажану конкуруючу продукцію, пе-решкоджаючи реалізації якісної і недорогої української горілки і тютюну на російському ринку. Гетьмани Самойлович і Мазепа робили все, аби усунути ці перешкоди (зокрема і шляхом підкупу російських чиновників, як і польських магнатів або членів магістрату Данціга), але остаточно здійснити це їм не вдалося. Проте українська продукція все ж знаходила свої ринки збуту, зокрема і в Росії. Важливим було встановлення і зміцнення торговель¬них контактів Гетьманщини з різними українськими зем¬лями — Правобережжям, новозаселеною Слобідською Україною, Галичиною тощо.
Увага і протекція гетьмана мали чимале значення для успішного розвитку української промисловості, що актив¬но розвивається на Лівобережжі. Це піднесення кінця XVII — початку XVIII століття буде перерване воєнними діями в 1708—1709 роках у ході Північної війни.
Найпопулярнішою і найприбутковішою галуззю про¬мисловості була харчова, а саме млинарство і ґуральницт¬во. Заснування водяних млинів і ґуралень (невеликих під¬приємств із виготовлення горілки) не могло відбуватися без спеціального дозволу з боку гетьманського уряду, подібні дозволи отримувала і старшина, і звичайні козаки, міщани, селяни. Неоподатковуване виробництво горілки для власних потреб було давнім привілеєм козаків, а ось представники інших верств мали платити податок до дер¬жавної скарбниці (те ж стосується млинарства). Разом із збільшенням кількості ґуралень зростали їхні розміри, об¬сяг випущеної продукції, що значною мірою йшла на екс¬порт, зокрема до Росії та інших країн.
Важливою галуззю промисловості було селітроваріння. Виготовлена селітра йшла, перш за все, на виробництво по¬роху і вважалася важливим стратегічним товаром.
Прибуток давало й виробництво поташу. Гетьман сам активно займався будівництвом, чималі кошти від нього отримувала і держав¬на скарбниця. При цьому діяла так звана відкупна сис¬тема, коли заможний купець або промисловець одразу платив державі велику суму грошей, отримуючи право розпоряджатися всіма прибутками з підприємства про-тягом певного часу.
Особливо цікавили гетьмана Мазепу дві молоді галузі промисловості — гутництво і рудництво (ви¬добуток та обробка залізної руди), що розвинулися на півночі його держави, в районах, де були поклади бо-лотяних залізних руд та якісного піску.
Свідками зацікавленості гетьмана в розвитку паперової галузі дотепер залишаються книги, надруковані в Києво-Печерській, Чернігівській друкарнях на папері з водяним знаком у вигляді герба Івана Мазепи.
Є дані й про розвиток текстильної, цегельної про¬мисловості тощо.
Проте активний господарський розвиток Лівобережжя призводив і до негативних наслідків, інколи досить не¬сподіваних. Так, бурхливий розвиток селітроваріння спри¬яв розкопуванню давніх курганів і поховань, що ви¬кликало однозначно негативну реакцію в суспільстві.
Так само зростання кількості та розмірів промислових підприємств, а також їх специфіка шкодили екологічній ситуації в країні. Так, розвиток насамперед млинарства і ґуральництва приз¬водив до обміління та забруднення річок (цьому сприяли млинові загати з гною та ерозія ґрунту по берегах річок, викликана вирубуванням дерев), а також до швидкого зникнення українських лісів. Мазепу, як і деяких його попередників та наступників, українських та російських правителів, це не могло не турбувати. У 1694 році гетьман занепокоєно писав у своєму листі ямпільському дозорцеві Струтинському, закликаючи виявити турботу про збере¬ження лісів на Ямпільщині.
Не забував новообраний гетьман і про розвиток міст. Своїми універсалами Києву, Чернігову, Переяславу, Ніжину, Стародубу він підтвердив існування тут магдебурзького права.
Магістр