Національно - культурна політика радянської влади у 60-80-х роках ХХст (ID:1134810)

ВСТУП Незалежна Україна отримала в спадок складну мовну (як і політичну) ситуацію, яка і сьогодні остаточно не розв’язана. Найбільш вагомими, на наш погляд, для створення негативної щодо української мови ситуації є історико-політичні процеси 70-80-х років минулого століття, свідками й учасниками яких є нинішнє покоління. Тому метою пропонованої статті є аналіз заходів радянської і партійної влади на теренах мовного планування у 70-80-х роках ХХ століття. Після т.зв. "хрущовської відлиги" 60-х років, ініційованої і здійснюваної переважно громадськими організаціями без особливої допомоги з боку радянсько-партійного керівництва, в Україні знову почалася хвиля антиукраїнського наступу. Офіційним початком цього можна вважати доповідь Л.Брежнєва на ХХІV з’їзді КПРС (1971 р.), де він оприлюднив тезу про необхідність формування нової історичної спільноти − радянського народу. Як зазначає Я.Грицак, "проведення в життя цієї формули передбачало усунення перешкод, що стояли на шляху формування цієї нової історичної спільноти, насамперед буржуазно-націоналістичних пережитків. Одним з головних напрямків роботи стало російщення усіх народів СРСР". Реалізація рішень ХХІV з’їзду здійснювалась як у площині кадрово-адміністративних реорганізацій, так і на теренах національно-мовної політики. Так, чистка на початку 1972 року керівних кадрів КПУ вивела на ключові посади антиукраїнські настроєних функціонерів. Першим секретарем ЦК КПУ стає В.Щербицький, секретарем ЦК КПУ з ідеологічних питань призначено В.Маланчука, усунуто з посади міністра освіти Ю.Даденкова. Ці та інші кадрові перестановки стали початком т.зв. великого погрому 1970-х років в Україні, який характеризував оголошену кампанію проти дисидентства та самвидаву, а насправді був лише першою хвилею в справі нищення всього українського: мови, культури, історії.