Встановлення фашистської диктатури в Італії (ID:1215011)

1.Італія на початку ХХ століття До початку ХХ століття Італія залишалася аграрною країною і відносилася до групи держав «другого ешелону» економічного розвитку. Розвиток італійської економіки відрізнялося нерівномірністю. Відчутне просування вперед щодо промислового розвитку демонстрував Північ Італії (велика промисловість цього регіону за темпами зростання до початку ХХ століття вийшла на одне з перших місць у Європі), а от південні провінції з островами Сицилія і Сардинія представляли собою патріархальні аграрні райони. Серйозні зрушення в економічному розвитку країни відбулися з приходом до влади в Італії ліберально налаштованих кіл на чолі з Джованні Джолітті, який багаторазово очолював кабінет міністрів, у тому числі тричі – за період з 1903 р до кінця Першої світової війни. Ліберальні реформи уряду Дж. Джолітті зумовили економічний бум італійської економіки. Найбільш вражаючі успіхи були досягнуті в нових, нещодавно виникли галузях: – в автомобілебудуванні Італія вже успішно конкурувала з іншими країнами; – Виробництво електроенергії за рахунок гідроресурсів виросло за 1900-1908 рр. В сім! разів (італійські електростанції вважалися найпотужнішими і кращими в Європі). Поступальне зростання національної промисловості супроводжувався розвитком банківської справи, в тому числі і за активної участі іноземного капіталу (німецький і французький). В області фінансів ідируюче положення займали Комерційний банк, Римський банк, Обліковий банк та ін. Все це сприяло появі в країні перших монополістичних об’єднань: «ФІАТ» в автомобілебудуванні, «Едісон» в електроенергетиці, «Ільва» у чорній металургії та ін [1, с.106]. Держава в роки «ліберальної ери» активно заохочувала процес монополізації за допомогою протекціоністських тарифів, надання провідним компаніям пільгових умов видобутку сировини або вигідних урядових замовлень. Він виступав за визнання законного характеру діяльності профспілок і свободи страйків, проголосивши принцип невтручання держави в трудові конфлікти між робітниками і підприємцями. Протягом 1901-1904 рр. з ініціативи Джолітті почалося проведення реформ у соціальній сфері: – Був підвищений віковий мінімум для працюючих дітей (з 12 років в промисловості і з 14 років на шахтах); – Для жінок-робітниць був обмежений робочий день, передбачалися пільги по вагітності, а жіноча праця в шахтах заборонялася повністю; – Неділя оголошувалося вихідним днем; – Було введено обов’язкове страхування робітників на випадок виробничої травми; – Для скорочення безробіття використовувалися громадські роботи; – Заохочувалося і субсидировалось кооперативний рух; – Створювалися при уряді спеціальні органи з контролю за виробничою сферою – Бюро праці, Вища рада праці та ін. У цілому дані заходи були спрямовані на загальне зниження соціальної напруженості в суспільстві, і, насамперед, на забезпечення класового миру в промисловості, в якому були зацікавлені як працівники, так і роботодавці. Проте соціально стабілізуючі заходи уряду Джолітті, на жаль, отримували зворотний результат. Ліберальний підхід до страйків і до діяльності профспілок стимулював швидке зростання профспілкового руху, число страйків і їх учасників зросла в кілька разів порівняно з попереднім десятиліттям. У вересні 1904 року в Італії сталася загальний політичний страйк. Реакцією на неї стало посилення в суспільстві консервативних настроїв. Наприкінці першого десятиліття ХХ століття «ера лібералізму» Джолітті почала хилитися до заходу. Невдачі ліберальних соціально-економічних перетворень було вирішено компенсувати «сильною і сміливою» зовнішньою політикою.