Німецькі концентраційні табори у Польщі під час Другої світової війни (ID:1215125)

РОЗДІЛ 1 ІСТОРІЯ УТВОРЕННЯ НІМЕЦЬКИХ КОНЦЕНТРАЦІЙНИХ ТАБОРІВ 1.1 Заснування німецьких концентраційних таборів Термін «концтабір» став широко відомий після Другої світової війни і нині його пов’язують переважно зі злочинами нацистської Німеччини. Хоча вперше ця назва з’явилася англійською мовою (Concentration camp) у ХІХ столітті і позначала різноманітні центри інтернування для політичних в’язнів, представників етнічних груп, ізоляція яких обґрунтовувалася міркуваннями державної безпеки, існувала потреба в експлуатації та покаранні, яка здійснювалася на підставі відповідних наказів спецпідрозділів та запровадження воєнного стану [с. 1, 12]. У масовій уяві концентраційні табори асоціюються з тоталітаризмом Адольфа Гітлера. Однак нацисти не створили нічого кардинально нового. Перші концентраційні табори були створені Британською імперією під час англо–бурської війни в Південній Африці між 1899 і 1902 роками. Концентраційні табори, відомі як «гулаги» або «трудові табори», існували в Радянській Росії з 1918 року; у 1923 році комуністи створили Соловецький табір особливого призначення ОГПУ (СЛОН), який став прототипом ГУЛАГу. До першого гітлерівського концтабору Дахау було ще десять років. Але табори Третього Рейху були найсмертоноснішими. Систематичне винищення мільйонів людей здійснювалося на конвеєрі, як на промисловому підприємстві: між 1933 і 1945 роками через концтабори СС пройшло близько 2,3 мільйона людей. Щонайменше 1,7 мільйона людей загинули. Іншими словами, 74 % тих, хто пройшов через ворота концтабору, залишилися там назавжди. Основою для організації концентраційних таборів у Третьому Рейсі став декрет «Про захист народу і держави», виданий фюрером Адольфом Гітлером 28 лютого 1933 року після підпалу Рейхстагу. Цим декретом було введено поняття «захисного ув’язнення» і дозволено безстрокове ув’язнення «ворогів держави» без рішення суду. Таким чином, політичні вороги нацистів були ліквідовані. Внаслідок цього вперше з’явилися імпровізовані концентраційні табори, які охоронялися штурмовими загонами нацистської партії [с. 10–11, 14]. Так звані судові концтабори були прототипом концентраційних таборів, які поступово перетворилися на гігантську систему знищення після приходу Гітлера до влади: Папенбург і Естервеге в Ольденбурзі були не більше ніж виправно–трудовими таборами для тих, хто був засуджений за порушення кримінального законодавства в рамках кримінального процесу. Перші нацистські концтабори були здебільшого збірними ізоляторами для «політично неблагонадійних елементів»: Ліхтенбург, Заксенбург, Гогенштайн і Вад Сульца в Саксонії та Тюрингії в 1933 році стали першими таборами, які прийняли антинацистських політичних в’язнів. Однак концентраційний табір Дахау в Баварії виділявся серед цих таборів протягом короткого періоду часу, до пам’ятного року захоплення влади Гітлером. Кількість в’язнів у цих концтаборах ніколи не перевищувала 1 000, а деякі з них налічували лише кілька сотень в’язнів. Всі вони називалися одним концентраційним табором; більшої, всеосяжної системи не існувало. Вони перебували під контролем C.A.–A. – Sturmabteilung (штурмовиків у жовтих сорочках), де садизм і нерозбірливе знищення в’язнів не були на першому плані [с. 10–11, 9]. Упродовж 1942 р. «травніки» брали участь в охороні та ліквідації гетто, супроводжували ешелони до Треблінки, Собібору, Белжеця (Олексій Говоров, Іван Курінний, Федір Рябек, Михайло Горбачов, Василь Шулер), потім забезпечували функціонування одного або кількох таборів смерті. Михайло Пахоленко, Василь Шулер, Митрофан Клец були охоронцями в таборі Белжець. Михайло Андрейченко, Терентій Гордієнко, Федір Горун – у Собіборі. А от Федір Рябек мав «солідніший» послужний список: на початку 1942 р. будував табір Белжець, брав участь у ліквідації Варшавського та Люблінського гетто, супроводжував ешелони з євреями до табору Треблінка, де перебував до березня 1943 р., потім на кілька тижнів був переведений до табору смерті Собібор. Наприкінці березня 1943 р. всі згадані «травніки» потрапили до числа 150 вахманів, яких направили до концтабору Аушвіц (уцілів офіційний список вахманів СС, яких 29 березня 1943 р. перевели із навчального табору в Травниках до концтабору Аушвіц–Біркенау; саме цей документ виявився підставою для звинувачень проти колишніх охоронців концтабору та їх арешту). Через три місяці всіх вахманів, яких не запідозрили у втечі, перевели до концтабору Бухенвальд. «Травніки» охороняли в’язнів у різних його філіалах до завершення війни, потім у хаосі евакуації та відступу німців утекли й під виглядом уже радянських військовополонених здалися американським військам. Житель м. Лубни, Федір Горун, на початку 1945 р. серед 80 «травніків», зібраних із різних таборів, потрапив до навчального табору дивізії військ СС «Галичина» на півдні Австрії. Свої враження від зустрічі із цим поповненням залишив дивізійник Володимир Гоцький, який реєстрував новоприбулих: «Сама босячня найгіршого ґатунку, без національного обличчя, під командою якогось лейтенанта фольксдойча з України, що не знав української мови. Більшість тих горлорізів – теж розмовляли лише російською мовою, а національність для них не грала ніякої ролі, аби можна було погуляти». При дивізії «Галичина» вони залишились недовго і з часом більшість із них, окрім 7 осіб, відправили до Російської визвольної армії (РBА) [c. 107, 2]. Вихідців зі Східної та Центральної України до дивізії не зарахували, 17 «східняків», зокрема й Горуна, перевели до Штутгарта, де формувалися частини РОА. У її складі він потрапив у полон до американської армії [c. 88, 16].