Зразок роботи
ВИСНОВКИ
Отже, на основі результатів проведеної роботи з дослідження проблеми Лівонської війни в радянській історіографії 1920-х – початку 1990 х рр. та новітній літературі можна констатувати, що в радянській, сучасній та зарубіжній історіографії досліджуване питання хоч і студіювалося, але не перебувало в центрі уваги. Аналіз рівня наукового опрацювання зазначеної теми засвідчує, що ступінь історіографічного опрацювання теми не відповідає ні рівню накопичення фактичного матеріалу, ні її науковій значимості. Проблема так і не стала предметом спеціального дослідження.
Джерельна база дослідження характеризується значною розпорошеністю та поліфонізмом. Проте вона в цілому є достатньо репрезентативною для того, аби вповні дослідити особливості історіографічного процесу, з’ясувати особливості конкретних історіографічних ситуацій на різних часових відтинках дослідження лівонської авантюри Івана УІ. Відібраний історіографічний джерельний пласт також дозволяє визначити особливості персонального внеску окремих науковців у розробку теми. Дослідивши сформовані радянськими вченими методи, прийоми, концепції, підходи до вивчення проблеми Лівонської війни, вважаємо за доцільне виділити такі етапи наукового опрацювання теми: 1) 1920-ті – середина 1930-х – продовження вивчення Лівонської війни в дусі дореволюційних «буржуазних концепцій» Утвердження марксистського напрямку; 2) друга половина 1930-х – початок 1950-х рр. – формування нових ідеологічних умов внаслідок партійно-державних рішень 1934–1937 рр. в історичній науці та освіті. Виникнення та панування сталінської панегіричної концепції 3) середина 1950-х – 1970-ті рр. – перехідний етап, коли, з одного боку, вироблені концепції удосконалюються, відкореговуються, вивіряються і зрештою «канонізуються», а з іншого, – з’являються нові неортодоксальні підходи, формується нове прочитання зовнішньо-політичної концепції Московської держави ХУІ ст. 4) 1980-ті рр. – початок 1990-х рр. – простежується оформлення нових методологічних підходів у стійку дослідницьку традицію, її визнання, а також перегляд колишніх схем і концепцій. 5) 1991- 2015 поява викривальних, теорій зовнішньої політики Івана ІУ, і в той же час повернення окремими представниками ,як правило російської історичної думки, до сталінської інтерпритації зовнішньополітичної концепції Московського царства.
Підводячи висновки загального огляду історіографії варто підкреслити, що саме визначення, запропоновані для характеристики основних історіографічних течій показують наскільки далекі представники різних напрямків від реальності. Міфи, створенні ще сучасниками - панегіристами Грозного, трансформовані були їх послідовниками і піддані критикою опонентами, створювали в свою чергу нові анти міфи. Тому зовнішня політика і міжнародні відносини стали одним з найбільш родючих полів для культивації такої рослини як «міф». Саме в цій сфері зіштовхнулися державні інтереси не лише минулого а і теперішнього часу.
На основі опрацьованих матеріалів засвідчуємо факт трансформації історичної науки досліджуваного періоду. Це пояснюється складною і багато в чому трагічною ситуацією в Радянському Союзі, коли тиск на науку та вчених збільшувався, що було пов’язано з прагненням влади зробити історію своїм ідеологічним інструментом. У реальній дослідницькій практиці ми бачимо залежність складності процесу виходу у світ наукової роботи від її оригінальності та наукової значимості. Під час наукових дискусій зазначеного періоду формуються не лише загальні принципи функціонування, а й дослідницьке поле радянської історичної науки, виділяються її пріоритетні теми.
Дипломне дослідження не претендує на вичерпне висвітлення зазначеної теми. Проблема Лівонської війни здавна привертала до себе увагу багатьох учених. Кожен історик прагнув додати до її вивчення нові джерела та інакше розуміння відомих і нових джерел. Так складалася неповторна мозаїка різноманіття наукових теорій, а обґрунтована наукова критика стала позитивним явищем, що породжує дискусію з метою наближення до історичної істини. Досконалих і невразливих наукових концепцій наразі не існує, тому сучасним ученим потрібно «шліфувати» слабкі ланки існуючих теорій. Безумовно, що умови життя і праці радянських істориків, взаємоконтроль, наукова ізоляція країни, без сумніву, накладали свій помітний слід. Але це ні в якому разі не дає нам право повністю нівелювати думки радянських вчених щодо такої складної контроверсійної проблеми як европейського вектору зовнішньої політики Москви. Наскільки критичним не було б ставлення сучасних дослідників до методик радянських учених, слід визнати той факт, що багато хто з відомих учених ХХ століття уміло поєднував необхідність обов’язкового «реверансу» в бік марксистських догм і власне бачення проблеми Лівонської війни.
Магістр