СЕРБІЯ ПІД ВЛАДОЮ ГАБСБУРГІВ У XVIII СТ. (ID:142392)

РОЗДІЛ І. ПЕРЕСЕЛЕННЯ СЕРБІВ У КІНЦІ XVII - ПОЧ. XVIII СТ. Розпочате у 1690 р. повернення турків до Сербії супроводжувалося нечуваною за жорстокістю розправою над місцевим населенням. Хвиля османського терору змусила тисячі сербських сімей залишити свої рідні місця і рятуватися втечею. Слідом за відступаючою австрійською армією величезні натовпи біженців рушили на північ до Белграду, а потім почали переправлятися через Дунай і Саву. Так почалося Велике переселення сербів 1690 р. Найчастіше переселення зображувалося як організований і направлений рух народу, здійснений під егідою православної церкви на чолі з її главою. Переселення почалося і протікало як стихійна втеча народу, єдиним мотивом якого було бажання врятувати життя. В умовах же загальної паніки приклад патріарха міг виявитися заразливим і сприяв розширенню масштабів втечі. Тим більше, що разом з патріархом пересувалася численна свита, в дорозі до нього приєднувалися інші священики і ченці, а в обозі Черноєвича перевозилися мощі князя Лазаря та інші сербські святині. Втеча патріарха надавала переселенню особливий сенс, робила його якимось загальним, особливо якщо враховувати провідне місце, яке займав глава церкви у житті тодішнього сербського суспільства [2]. У Белграді Арсеній III (дод. А) вперше виступив у ролі ватажка біженців. Будучи обізнаним краще за багатьох своїх співвітчизників, він добре розумів, що Белград - це ще не кінець шляху, що сербам доведеться йти далі до тих пір, поки від турків їх не буде відокремлювати межа (про те, де вона пройде, тоді не міг знати ніхто). Патріарх усвідомлював, що йому самому і церкві, главою якої він був, доведеться жити в іншій країні і в інших умовах. Вищий клір був стурбований забезпеченням своїх прав і привілеїв на майбутнє у християнській, але католицькій державі. Ось чому патріарх постарався представити себе перед Віднем єдиним і законним предводителем народу, для чого потрібно було, принаймні, створити видимість, що церква управляє масою біженців. З цією метою Арсеній скликав у Белграді 18 (28) червня 1690 р. "духовний і світський збір", на якому були присутні по 14 представників мирян і духовенства [6, c.478-479]. Безпосереднім приводом для скликання "збору" стало не стільки прагнення патріарха "дізнатися настрої і бажання народу", скільки необхідність відреагувати на отримані Арсенієм напередодні особисті листи Леопольда I (дод. Б) і його Маніфест балканським народам від 6 квітня 1690 р. У Маніфесті містилася обіцянка "захисту і заступництва", а також збереження прав і привілеїв, у тому числі свободи віросповідання, всіх, хто буде сприяти успіху в боротьбі з турками. Цей заклик уже не міг переламати ходу війни, але давав патріарху можливість вступити з австрійською владою в переговори з приводу майбутнього сербського народу і церкви. Якого роду заступництва домагався Арсеній III, видно з складеної на зборах 18 червня петиції Леопольду з шести пунктів. Весь список сербських побажань обмежувався виключно наданням прав і привілеїв духовенству: свободи діяльності православної церкви, невтручання світської влади в церковне життя, звільнення сербського духівництва від податків і повинностей, права вільного вибору патріарха і призначення ними єпископів та священиків, права церковного суду і т. п. Причому ці права повинні бути гарантовані на всій території Габсбурзької монархії. У Відень був направлений єпископ Ісайя Джакович для вручення петиції і особистого послання патріарха, в якому Леопольд урочисто іменувався "угорським та сербським королем". Для більшої переконливості посла забезпечили спеціальним мандатом з печатками та підписами всіх учасників зібрання, щоб у австрійських властей не залишалося сумнівів у тому, що патріарх діє від імені і в злагоді з усім народом[23, c. 324-326] . Поки йшли переговори у Відні і Ісайя Джакович збирався повертатися, турки продовжували наступати в Сербії. 6 вересня був узятий Ніш, а наприкінці вересня...