Павло Скоропадський: штрихи до політичного портрету (ID:143730)

РОЗДІЛ 2. ШТРИХИ ДО ПОЛІТИЧНОГО ПОРТРЕТУ ПАВЛА СКОРОПАДСЬКОГО Нетривалий, надзвичайно складний і напружений період функціонування останнього українського гетьманату, породив величезний і різножанровий пласт наукової, мемуарної, публіцистичної літератури. Левова частка її створена у міжвоєнну добу безпосередніми учасниками тих подій. Гостре ідейно-політичне і особистісне протиборство вилилося у формування двох історіографічних течій — уенерівської і прогетьманської, які не жаліли викривальних епітетів при оцінці одна іншої. На жаль, ця традиція не оминула й сучасний вітчизняний історіографічний процес, поділивши його учасників на адептів та критиків Української Держави. Для перших характерна певна ідеалізація цієї форми державності, перебільшення її здобутків, нерідко вдаючись до не властивого історичним дослідженням умовного способу. При цьому надзвичайно широко і не завжди критично використовується таке потужне, але не позбавлене природного суб’єктивізму, історичне джерело, як спогади гетьмана [1] [2] [4] [19] Другі — в якості незаперечної аргументації продовжують наводити різко таврувальні оцінки, почерпнуті з праць ідейних опонентів гетьманату, особливо часто посилаючись на В.Винниченка, П.Христюка, І.Мазепу та інших [12] [15] [23]. Авторитетний український історіограф Я.Калакура вважає, що є й третя течія — “це історики прорадянської орієнтації, частина яких залишається в полоні синдрому класових оцінок і досить вороже налаштована як до самого гетьманського перевороту, так і до політики П.Скоропадського” [8]. Я.Калакура вважає, що образ гетьманату “все ще подається в дуалістичному ключі, тобто на засадах успадкованої історіографічної традиції, сповненої класового антагонізму і протистояння політичних платформ, або на шляхах еклектики” [8]