Зразок роботи
Розділ ІІ.
ДІЯЛЬНІСТЬ ГЕТЬМАНАТУ У ГАЛУЗІ КУЛЬТУРНОЇ РОЗБУДОВИ
Процес національного державотворення і політичного відродження нації, який почав домінувати в Україні після розвалу російського самодержавства, природним чином стимулював розвиток української культури . Політика української держави щодо освіти, науки і культури зокрема, яку проводило Міністерство народної освіти і мистецтв, очолюване М.Василенком, суттєво змінила акценти порівняно із політикою УНР. Цей уряд Української держави розв’язав цілий ряд завдань культурного будівництва, які об’єктивно відповідали інтересам становлення незалежної країни. Саме на цьому грунті з гетьманським режимом співпрацювали досить широкі кола української інтелігенції . Представники української культури та наукова інтелігенція доклали багато зусиль до створення культурно-просвітницьких закладів для поширення знань, висвітлення славетної історії українського народу, його звичаїв, побуту. Ще у 1913р. різні громадські товариства висвітлювали думку про створення в Києві національного музею. Особливо цим питанням займалася Рада Київського сільськогосподарського товариства. І лише у квітні 1918р. відбулася реєстрація товариства під назвою «Український народний музей у м. Києві»
Гетьманський уряд виявив глибоке розуміння необхідності збереження історичної спадщини. Щоб уніфікувати справу збирання, реставрації та історичних документів, здійснювалася архівна реформа. Її стрижнем стала централізація архівної справи, запровадження державної власності на документи, концентрація їх у державних архівосховищах, створення Національного й губернського архівів та Археологічної комісії .
За найкоротший термін було налагоджено чітку організацію поточного діловодства на вищому рівні державного управління. Архівно-книжно-бібліотечний відділ очолив видатний український історик, архівіст В. Л. Модзалевський (квітень 1918 – січень 1919). Відділ зосередив зусилля на практичному здійсненні архівної реформи. Готуючи її відділ співпрацював у справі створення Національного архіву з археологічним інститутом . Із перших кроків української державності збільшився попит на суто національну, українську кінопродукцію. За Гетьманату 20-21 червня 1918 року, у Києві відбулась «Українська кінематографічна виставка» - фактично перший кінофестиваль українських документальних фільмів. А на початку липня здійснилася визначна подія – було засновано «Товариство на паях «Українфільму» ». По суті це була перша в Україні кіновиробнича фірма за участю держави. Вже після падіння Гетьманату, навесні-влітку 1919 року, у Києві знімалися складні художні кінопостановки «Хазяїн життя», «Червоний Кобзар» та ін.. За доби Гетьманату існували сприятливі умови для розвитку української преси та книгодрукування . ЧАСТИНУ ТЕКСТУ ВИЛУЧЕНО Та недооцінювати діяльність Гетьманату у цій сфері культури також не можна. У 1918 році діяло 104 видавництва, тоді як у 1917 – 78. Кількість періодичних видань збільшилася зі 106 у 1917 до 212 у 1918 .
З початку свого існування гетьманська адміністрація зайняла послідовну і конкретну позицію на ниві розбудови театрального життя країни, процес розвитку якого знаходився у віданні театрального відділу (підголовуванням М.Старицької) Головного управління у справах мистецтв та національної культури. 1918 рік був роком піднесення театрального життя й формування нового українського театру. Яскравим свідченням опіки держави справами національного театру стала урядова Постанова «Про допомогу українським театрам», що була опублікована в офіційному «Державному Віснику» 22 червня 1918 р.
У сезоні 1918–1919 рр. у Києві існував Український Національний театр, який за Гетьманату отримав державного статусу і містився у Троїцькому Народному Домі. Керівництво театром здійснював метр національного мистецтва М.Саксаганський, а серед його акторів були знамениті М. Заньковецька та Л.Ліницька. Відповідно до вищевказаної постанови на потреби Українського Національного театру урядом з фондів Державної скарбниці було виділено 165 тис. крб. «на поповнення дефіциту та на провадження діяльности» . Не дивно, що театр П.Саксаганського вів насичену творчу діяльність і мав виразно національний характер. В його репертуарі чільне місце зайняли твори М.Кропивницького, І.Карпенка-Карого, М.Старицького, Л.Черняхівської, а сузір’я таких акторів, як М.Заньковецька, М.Садовська, Л.Ліницька, Якубовська, П.Саксаганський, Б.Романицький, Шевченко, Остерський, Сосницький і Зининко гарантували йому успіх у глядачів .
У процесі становлення українського національного театру склалося чимало талановитих художніх колективів. ЧАСТИНУ ТЕКСТУ ВИЛУЧЕНО
За Гетьманату 1918 р. у Києві було засновано й Державний Драматичний театр на чолі з режисерами Б. Кривеньким та О. Загаровим. Колектив було укомплектовано найкращими тогочасними українським акторами, серед яких були Г.Борисоглібська, І.Замичковський, Ф.Левицький та ін. Актори отримали статус державних службовців і були зараховані на державне утримання, а театрові було надано право одержувати з-за кордону без мита книги, всі необхідні матеріали та інвентар. Крім того, на допомогу Державному Драматичному театрові урядовою постановою було надано 327 тис. 400 крб.
Крім столиці театральне життя відроджувалося й у провінції, причому не лише на рівні професійних колективів, але й самодіяльних колективів як у містечках так і селах. Вихованню національної свідомості та зростанню культури мешканців села допомагали аматорські театри, організовані із сільської інтелігенції із залученням самих селян, популярні по всій Україні ранки й вечірки з різноманітною програмою, які влаштовували школи, гімназії, народні університети,освітні та культурні установи . Тогочасні театральні критики на сторінках періодичних видань регулярно висвітлювали перебіг театрального життя в країні (як театрів професійних, так і аматорських). Примітно, що у газетах містилася не лише констатація окремих фактів, приміром, розвитку театральної справи в провінції, а й зауваження, пропозиції щодо покращання якості та змісту репертуару театрів.
Так, наприклад, поряд із схвальними відгуками на вистави полтавського Українського театру «Просвіта» можна побачити й критику на виступи Харківського Національного театру. В арсеналі Українського театру «Просвіта» з Полтави були історичні, західноєвропейські, побутово-сучасні, а також вистави спеціально для учнів. Схвальні відгуки критиків отримали спектаклі за п’єсами М.Гоголя «Тарас Бульба» і В.Винниченка «Повстання Мари». Разом з тим низка колективів отримувала й несхвальну пресу. Зокрема, критичний відгук було надано на гастролі у м.Богодухові Харківського Національного театру, в якому зазначалося, що «громадянство сподівалося побачити вперше на місцевій сцені щось нове і гарне з рідного театрального мистецтва, а воно, на жаль, весь час п’єси йдуть старі, безідейні, в яких домінуючу роль відіграють танці і співи, йдуть п’єси, які в добрих трупах викинуті зовсім з репертуару («Жидівка-вихристка», «Хмари», «Нещасне кохання» і т.и.)» .
Створення ряду художніх колективів, зростання творчої активності нової генерації українських митців і масштабний розквітом таланту діячів старшого покоління припадає на період Визвольних змагань. Уряд Української Держави зайняв послідовну позицію на ниві культурної розбудови, зокрема й у сфері музичного мистецтва, про що свідчить Постанова Ради міністрів про мобілізацію літературних, наукових, артистичних і технічних сил України. Зокрема указом Павла Скоропадського 1918 року було засновано Державной симфонічний оркестр України імені Миколи Лисенка, на який уряд асигнував 66 тис.карбованців. Оркестр працював під керівництвом О. Горєлова, диригували - Р. Глієр, Ф. Блуменфельд та Ф. Бортьє. Значним здобутком Гетьманату стало заснування Української державної капели, Першого і Другого Національних хорів. Київська опера була названа Українським театром драми та опери, значну кількість всесвітньовідомих опер було перекладено українською мовою. У травні 1918 року Василем Ємцем було оголошено про проведення набору музикантів для створення Кобзарського хору . Думка про створення такого виду колективу виникла у нього в 1911 році після концерту кобзарського квартету в Охтирці, де грала група слобожанських кобзарів під керівництва кобзаря І. Кучеренка. На задум В. Ємця вплинуло й існування кобзарського колективу в Москві, де він навчався в 1913-1914 роках, а також певні спроби та експерименти, які він провів на Кубані в 1913 році. Спеціальні замітки набір музик були надруковані в газетах «Відродження», «Робітничій газеті» і «Народній волі». Вже в червні вісімнадцять чоловік відповіли на цей заклик. Кожен мав свою техніку гри та конструкцію бандури. Багато хто не читав музики. Але з восьми найбільш завзятих музикантів був створений перший колектив Кобзарського хору. Серед учасників колективу були урядовці, робітники та фахові музиканти. В ступили до капели й двоє кубанських козаків М.Теліга та Ф.Діброва - учні Кобзарської школи на Кубані . Репетиції колективу почалися в серпні того ж року. Пізніше хор існував під назвою Державної капели бандуристів. Перший концерт відбувся 3 листопада 1918 року в другому за величиною залі міста Києві в у Театрі «Берґонє» (нині Національний академічний театр російської драми імені Лесі Українки) . Гроші на сплату за оренду залу прийшли від гетьмана П. П. Скоропадського. . Уряд планував всіляко підтримувати діяльність хору і сприяти його подальшому розвитку. Згадуючи це В.Ємець писав: «Музичний відділ Головного управління мистецтва і культури, що був автономною частиною нашого Міністерства Народної освіти, наказав мені написати законопроект із кошторисом по справі: 1) утримання Капели кобзарів; 2) відкриття при ній школи гри на бандурі, 3) заснування притулку для старих і слабих сліпих кобзарів, 4)заснування майстерні, де вироблювалися би кобзи, ліри та ін. 5) заснування кобзарського музею». Проте зміна політичної ситуації в Україні не сприяла втіленню цих проектів у життя .
Також у цей час досить плідно працювали Київська, Одеська і Харківська консерваторії. У 1918 р. активно творили М. Вериківський, Г. Верьовка, Б. Лятошинський, Л. Ревуцький, П. Демуцький та інші діячі музичного мистецтва .
Революційні події значно активізували діяльність художньої інтелігенції. Як стверджують наявні архівні документи, матеріали преси, епістолярні джерела вже в 1917 р. саме столиця України стала потужним культурно-мистецьким, освітнім центром, осередком консолідації патріотичних сил, визначних митців. Цьому сприяли урядова політика УНР та Української держави, що проявилася в організації Української Академії мистецтв (грудень 1917р.), ряду мистецьких закладів та інших заходах щодо розвою національної культури.
Показником роботи художників, потужним засобом організації, спрямування їх діяльності, популяризації результатів творчості виступали мистецькі з'їзди, виставки творів образотворчого мистецтва.
Особливу активність у даній справі проявили Київський союз художників, місцеве художнє училище, спілка художників-індивідуалістів, члени інших об'єднань, спілок, котрі організовували означені заходи, що здебільшого, проходили у приміщеннях Київського міського музею старовини та мистецтва .
У часи гетьманату П. Скоропадського національно-патріотична інтелігенція мистецької орієнтації зуміла провести загальнодержавний форум художників - мистецький з'їзд, - що пройшов у м. Києві впродовж 9-16 червня 1918 р . Матеріали періодичної преси («Нова Рада» та ін.) сповіщають про те, що «В Присутності гетьмана України, старшини його штабу, міністра освіти Василенка, ісповідань Зіньковського та декотрих членів Центральної Ради відбулось у неділю, 9 ц. м. о 12 год. дня урочистевідкриття Всеукраїнського з'їзду діячів пластичного мистецтва. Гетьман України у привітальній промові висловив надію, що з'їзд допомагатиме розвиткові українського мистецтва»Важливою складовою даного зібрання стала презентація художніх творів, ініційована членами «Товариства діячів Українського пластичного мистецтва». Організована ними виставка функціонувала впродовж червня-липня 1918 р. в одній із зал Української Академії мистецтв (вул. Підвальна, 38, приміщення школи ім. Терещенка). Вона репрезентувала 317 творів 31 митця .Таким чином, вищезазначені матеріали дають можливість стверджувати про те, що в період гетьманату П.Скоропадського в столиці України відбувалися заходи мистецької орієнтації, які мали актуальний важливий загальнодержавний характер.
Як бачимо українська культура в період правління гетьманського уряду переживала період розквіту. Вона всебічно фінансувалася державним бюджетом, діячі культурної ниви всяко заохочувалися до роботи у даній сфері. За період 1918 року було створено Державний драматичний театр під керівництвом П.Саксаганського, Перший національний хор у Києві, Державну капелу бандуристів Г.Хоткевича, Державний симфонічний оркестр ім. М.Лисенка. Уряд дбав про заснування національної преси, відкриття друкарень, бібліотек, музеїв, слідкував за становленням кіномистецтва. Отже, політика Гетьманату була цілком звернена до проблем культурно-мистецького процесу, зумовлювала піднесення творчих сил, сприяла збагаченню духовного потенціалу народу й держави.
Магістр