ЗАХІДНОУКРАЇНСЬКА ФОРТИФІКАЦІЙНА ТРАДИЦІЯ В АРХІТЕКТУРІ УКРАЇНИ ХIV – XVI СТОЛІТЬ (ID:168615)

ВСТУП Актуальність теми бакалаврської роботи зумовлена тим, що у багатій історико-архітектурній спадщині України памʼяткам оборонної архітектури – фортецям, міським укріпленням, замкам, храмам, пристосованим для виконання оборонних функцій (їх називають в літературі «оборонні храми») приділяють мало уваги. Разом з тим упродовж багатьох століть, до кінця XVIІІ ст. включно, роль оборонних споруд була провідною в системі планування міст і містечок. Втім і сьогодні, як показують події в зоні АТО, оборонна складова в будівництві не втратила свого значення. Споруди оборонного значення (памʼятки оборонного чи фортифікаційного будівництва) зводили для захисту від ворожих нападів, для оборони магнатів і великих феодалів від нападів сусідів чи обурення підданих. Метою бакалаврської роботи є зʼясування основних рис західноукраїнської фортифікаційної традиції в архітектурі України ХIV-XVI ст. Відповідно до мети поставлені наступні завдання: - здійснити історіографічний аналіз рівня розробки досліджуваної теми та охарактеризувати інформаційний потенціал джерел; - визначити відповідний методологічний інструментарій дослідження; - встановити особливості будівництва фортець в Західній Україні у ХIV-XVI ст. - подати характеристику замкового будівництва на західноукраїнських теренах; - встановити фортифікаційні елементи сакрального будівництва; - подати узагальнюючу характеристику західноукраїнської фортифікаційної традиції в архітектурі ХIV-XVI ст. Обʼєктом дослідження є історія фортифікаційної складової в архітектурі України ХIV-XVI ст., а предметом дослідження – зміст і ознаки західноукраїнської оборонної традиції в архітектурі ХIV-XVI ст. Хронологічні межі обумовлені обʼєктивними закономірностями еволюції оборонної архітектури. Так, якщо у часи Київської Русі панували деревʼяно-земляні укріплення, то з ХІІІ ст. на заміну дереву як основному будівельному матеріалу поступово прийшов камінь та обпалена цегла. Перші цегляні замки були збудовані на галицьких і волинських землях. У цей час багато монастирів також було огороджено цегляними стінами. Водночас спорудження замків, фортець, церков і т. п. з дерева тривало до XVI ст. Вдосконалення вогнепальної зброї та поява нової тактики збройної боротьби, зокрема осади, зумовили поступовий перехід до будівництва переважно камʼяних споруд. Стіни (деревʼяні, камʼяні й комбіновані) фортець набули геометрично правильних форм, товщина і висота оборонних стін значно збільшилася. Але у XVIІ ст. фортифікаційне мистецтво пішло новими шляхами – тоді почали знов будувати земляні укріплення як захист проти удосконаленої артилерії, а замки і фортеці вже не потребували високого положення і могли зводитися на рівному місті – Збараж, Старе Село коло Львова [32, с. 157]. Замки ХIV-XVI ст., як основний тип оборонних споруд, суттєво відрізнялися від фортифікаційних споруд попереднього і наступного часів в багатьох типологічних рисах [41, с. 740-741]. До того ж в історії української культури ХIV-XVI ст. розглядаються як окрему епоху наростання творчої енергії, епоху відродження та реформації. В узагальнюючих працях з історії України також виділяють цей окремий період переходу від середньовіччя до ранньомодерного часу. В даному випадку зауважимо, що в цивілізаційному вимірі середньовіччя закінчується ХІІІ ст., а період ХIV-XVI ст. є, за висловом Ж. Ле Гоффа, «мутацією і трансформацією» [33, с.6]. Символом цього стало встановлення на рубежі ХІІІ-ХIV ст. на баштах соборів і міських ратушах механічних годинників. Настає новий час – час купця на противагу часу церкви. В XVIІ ст., на думку школи «Анналів», народжується нова, класична Європа [51]. Зауважимо, що епоха будівництва і використання замків закінчується саме в XVI ст. [40, с. 84]. Поступово цивілізаційний підхід утверджується і у вітчизняній історіографії. Так, більшість історичних шкіл умовно приймають за верхню межу середніх віків відкриття Колумбом Америки, завершенням Реконкісти (це 1492 р.) та переходом більшості європейських країн до станових і абсолютних монархій [18, с. 543]. Ця межа в цілому відповідає й українським реаліям. Водночас з середини XVI ст. в Україні починається модернізація, імпульси якої із Західної Європи дісталися українських земель у складі Корони Польської і Великого князівства Литовського [20, с. 19]. Все вище зазначене дозволяє виділити XІV- XVI ст. як особливий період в історії оборонної архітектури України, що й визначає хронологічні межі роботи. Причому найнаочніше риси часу в оборонному будівництві проявились в Західній Україні, де фортифікаційне будівництво, передусім замків, поширилось з кінця XІV ст., коли українські землі увійшли до вище названих держав. Територіальні межі обмежуються Західною Україною, що обумовлено наявністю специфічних рис архітектури, в т. ч. оборонної, на цій території. Слід зазначити, що під Західною Україною в різні часи української історії розуміли певну сукупність українських земель, а також ЗУНР. Скажімо, більшість українських істориків ХІХ – початку ХХ ст. до Західної України зараховували Галичину, Поділля, Волинь і Побужжя [12, с. 549]. Сьогодні термін «Західна Україна» вживається на означення семи західних областей України – Львівської, Івано-Франківської, Тернопільської, волинської, Рівненської, Чернівецької та Закарпатської [11, с. 291]. Саме з такого розуміння виходять територіальні межі бакалаврської роботи. Практичне значення одержаних результатів полягає в тому, що основні положення та висновки бакалаврської роботи можуть бути використані при викладанні курсів «Історія України», «Історія української культури», «Історія українського війська» у вищих та середніх загальноосвітніх закладах освіти. Безпосередньо матеріали роботи можуть бути використані у військово-патріотичному вихованні молоді, в організації історико-краєзнавчої роботи в шкільних та позашкільних закладах, передусім в системі туристично-краєзнавчих закладів і Малої академії наук України. Структура роботи обумовлена обʼєктом, предметом і завданнями дослідженнями. Вона складається зі вступу, трьох розділів, восьми підрозділів, висновків, списку використаних джерел і літератури (58 позицій) та додатків. РОЗДІЛ 1. ІСТОРІОГРАФІЧНІ ТА МЕТОДОЛОГІЧНІ ОСНОВИ ДОСЛІДЖЕННЯ 1.1. Стан вивчення теми Перші науково-краєзнавчі описи замків та монастирів України почали проводитися у ХІХ ст. Члени Одеського товариства історії та старожитностей видали кілька книг, в яких наведені історико-архітектурні характеристики багатьох фортець і замків Галичини та Волині. Дослідження замків Галичини, виконане в другій половині ХІХ ст. істориком А. Чаловським, приваблює тим, що базується на архівних матеріалах, крім тексту містить малюнки і плани замків у Бережанах, Добромилі, Кудринцях, Окопах, Пньові, Сидорові, Старому Селі, Свіржі, Теребовлі, Чорткові, Збаражі, Раківці, Галичині. Друга праця дослідника у співавторстві з істориком Б. Янушем присвячена опису замків, монастирів, церков, костьолів і синагог Тернопільського воєводства. У Львівській бібліотеці НАН України є рукописний фонд імені А. Чаловського, в якому зберігається багато інвентарних описів XVIІ-ХІХ ст. замків і монастирів Галичини. У них практично зібрано матеріал про спорудження, функціонування, реконструкції та зруйнування замків, фортець і монастирів Львівської, Івано-Франківської і частково Тернопільської областей [42, с.210]. Значну роботу щодо вивчення замків Східної Галичини провів історик і краєзнавець Ю. Сіцінський. Уперше характеристика замків і фортець зроблена автором на основі дослідження історичного матеріалу та археологічних досліджень. Текст доповнюється фотографіями замків і їх планами [49]. Перші дослідження замків Волині в кінці ХІХ – на початку ХХ ст. здійснили мистецтвознавець Ю. Дуткевич, мистецтвознавець і етнограф