Кароліна 1532 (ID:2028)

Кароліна 1532 План I. Вступ. II. Кароліна – кодекс кримінально-процесуального і кримінального права феодальної Німеччини. III. Злочини і покарання за Кароліною. IV. Кримінальний процес за Кароліною. V. Історичне значення Кароліни. VI. Висновки. I. Вступ. В данной курсовой работе я сделала попытку осветить становление и развитие уголовного права в Германии в начале XVI века. Этой проблеме посвящено довольно большое количество работ как отечественных, так и зарубежных исследователей. Важность изучения этой темы принимает тем большее значение, если учесть, что Германия находится на стыке цивилизаций: восточно-европейской и западно-европейской, что, естественно, оказало влияние на формирование ее культуры, исторических традиций и правовых отношений. Развившись, Германия в свою очередь сама оказала довольно значительное влияния на развитие европейского права. В частности, в Германии сложилась одна из важнейших правовых систем – романо-германская правовая семья, которая распространилась на значительное число стран. Уголовное право является средством осуществления уголовной политики, оно определяет направления борьбы с преступностью. Поскольку уголовное право является предметом скорее теории, нежели истории, то соответственно и сама работа получилась несколько теоретизированной. Однако эта теория рассматривается в историческом контексте. Наиболее важным элементом работы явился анализ правовых статей. Именно самостоятельный анализ и разбор статей лучше всего помогают понять настрой законодателя и прочувствовать историческую атмосферу времени, когда закладывалась основа уголовного и уголовно-процессуального права. II.Кароліна – кодекс кримінально-процесуального і кримінального права феодальної Німеччини. Каролина уголовное уложение императора Карла V — под этим именем известен один из самых полных кодексов уголовного законодательства XVI столетия, а именно уголовное уложение императора Карла V (Constitutio Criminalis Carolina или, сокращенно, С. C. С., немецкое название — Peinliche Gerichtsordnung Karl's V, или, сокращенно, Р. G. О.). Оно издано в 1532 г. Каролина представляет собою, главным образом, процессуальный кодекс. Цей кодекс складається з 2 частин, які налічують 219 статей, з яких 103 присвячено нормам кримінально-процесуального права, зокрема стадіям судового процесу, і 76 - нормам кримінального права, тобто подано перелік злочинів і система покарань( від тяжких до менш значних). Каролина положила начало так называемому общему германскому уголовному праву, в отличие как от римского права, в некоторой части своей имевшего применение в разных немецких странах, так и от партикулярного права отдельных государств. К концу XV ст. положение уголовного права и правосудия было крайне печально. За отсутствием кодификации путаница была такова, что отсылка дел (Actenversendung) для постановления приговора и для получения низшим судом поучения (Belehrung) от высшего, более знакомого с правом, была обычным и необходимым явлением. Сознание этих недостатков вело к попыткам кодифицировать и отчасти создавать новые нормы уголовного права и процесса. В 1498 г. появляется кодекс под именем Wormser Reformation; это — преимущественно процессуальный кодекс, но в последней части посвященный и материальному праву. "Вормская реформация" во многом отрешается от римского права и вводит новые нормы, преимущественно германского происхождения. Этот памятник имеет большое значение, так как им положено было начало немецкому направлению в уголовном праве, и в связи с ним стоят другие партикулярные кодексы, приведшие потом к изданию общегерманского уложения, каким является «Каролина» В 1499г. издается тирольский уголовный устав (Туroler Malefi z ordnung), в 1506 г. — радольфцельский (Halsgerichtsordnung von Radolphzell), затем целый ряд других уложений, имеющих задачей установить точный порядок производства уголовных дел и отчасти определить круг деяний, наказуемых смертной казнью. Параллельно с этим движением партикулярного законодательства идет и стремление общеимперских органов создать общие нормы, обязательные для всей империи. Еще в 1498г. собравшийся в Фрейбурге рейхстаг постановил резолюцию о необходимости издать общий для империи устав производства уголовных дел; то же повторилось и на рейхстаге в Аугсбурге в 1500г. В 1507 г. появилось Бамбергское уложение (Bambergensis), составленное замечательным для своего времени деятелем, Иоганном Шварценберго. Бамбергское уложение 1507 г. было напечатано (в типографии Ганса Пфейль в Бамберге), получило большое распространение и быстро сделалось популярным. Уже в 1516 г. в Бранденбурге издается уложение (Brandenburgensis), являющееся почти полным подражанием Бамбергскому. Этому последнему суждено было лечь и в основу Каролина, имевшей два проекта (1521 и 1529) и окончательно рассмотренной на рейхстагах в Аугсбурге и Регенсбурге в 1532 г. Отпечатана была Каролина в 1533 г. Бамбергское уложение называют mater Carolinae, Бранденбургское — soror Carolinae. Іншими джерелами Кароліни слугували імператорські закони, в тому числі поліційна ординація 1530р., римське право у викладі школи глоссаторів, германське земське право. Каролина не предназначена была к полной замене римского права; во многих статьях этого уложения подтверждается действие его, в других статьях сделана ссылка на мнения юристов, которые должны давать заключения, руководствуясь римскими источниками. С другой стороны, Каролина не уничтожила и значения партикулярного законодательства отдельных стран; она содержит в себе так называемую сальваторную клаузулу (clausula salvatoria) о том, что издаваемым уложением не уничтожаются "разумные" обычаи, которыми князьям, курфюрстам и сословиям предоставляется руководствоваться и впредь. По своему содержанию Каролина занимает середину между римским и германским правом. Цей закон все ж не містив чіткої системи і послідовного розмежування норм кримінального і кримінально-процесуального права. В основному укладення заповнювало прогалини в місцевому праві. Згодом на основі укладення сформувалося «загальне німецьке карне право». Кароліна була прийнята в умовах кризи феодалізму в Європі й , зокрема, у Германії ( Реформація, Велика селянська війна 1525р.) і виявляла собою спробу придушити визвольний рух селян і населення міст за допомогою жорстких карних репресій. Разом з тим, з погляду юридичної техніки, Кароліна являла собою певний прогрес в історії карного і карно-процесуального права. III. Злочини і покарання за Кароліною. Під злочином в Кароліні розумілося порушення «королівського миру», зазіхання на встановлений правопорядок. Кароліна не класифікувала склади злочину, а лише зазначала їх, зводячи у більш-менш однорідні групи. Насамперед, вказувалися злочини проти релігії – богохульство, блюзнірство, чаклунство, порушення клятви, а також злочини, несумісні з християнською мораллю, - поширення наклепницьких пасквілів, підробка монети, документів, мір і ваг, об’єктів торгівлі. До них примикали злочини проти моральності: перелюбство, двошлюбність, кровозмішення, звідництво, зґвалтування, викрадення дівчат і жінок. До державних злочинів відносилися зрада, бунт проти влади, різні види порушень «земського миру» - ворожнеча і помста, розбій, підпал, злісне бродяжництво. Побічно згадувалася образа імператорської величності. У групі злочинів проти особистості виділялися різні види вбивства, а також самогубство злочинця, у результаті якого спадкоємці могли позбавлятися права спадкування. Злочини проти власності включали численні види крадіжки, несумлінне розпорядження довіреним майном. Спеціально обумовлювалася крадіжка у церкві, а також такі види крадіжки, які були характерні для незаможних слоїв населення ( плодів і врожаю, риби, лісу). Кароліна також класифікувала деякі злочини проти правосуддя – лжесвідчення, незаконне звільнення ув’язненого охоронцем, неправомірний допит під катуванням. У Кароліні розрізняються окремі стадії здійснення злочину, зокрема виділяється замах на злочин, котрий розглядається як навмисне діяння, що не вдалося всупереч волі злочинця. За «Кароліною» замах карався як закінчений злочин. При розгляді співучасті уложення підкреслює пособництво. До обтяжуючих обставин відносилися такі характеристики злочину як зловмисного, зухвалого, публічного. Обтяжували провину «дурна слава» злочинця, рецидив, великий збиток, груповий злочин. Покарання рецидиву розкривається саме на прикладі скоєння повторної крадіжки, що закріплюють статті CLXI Кароліни:«… если также две кражи будут по стоимости не болем п’яти гульденов, то поскольку одна из краж отягчает другую, такой вор может бать выставлен к позорному столу и изгнан из страны или же, по усмотрению судьи, обязан навсегда остаться в том округе или месте, где он совершил преступление, а также дать по всей форме весную клятву ( не нарушать общего мира). Для вора при этом не может бать смягчающим обстоятельством то, что он не был застигну тили окликнут, как то было указано ранее по поводу первуй кражи…», а також в статті CLXII: « Если будет задержан кто-либо, совершивший кражу в третий раз, и эта трехкратная кража будет впоєне установлена, как разъяснено ранее о раскрытии истины, то он будет признан многократно ославленням ( уличенным) вором и будет рассматриваться наравне с тем, кто действовал насильственно и должен бать подвергнут смертной казни : мужчина – путем повешения, Женщина – путем утопления либо иным путем, по обучаю каждой земли.» Злочин зв’язувався з наявністю провини – наміру або необережності. Відсутність наміру, необережність, стан афекту виступали пом’якшувальними обставинами. При крадіжці пом’якшували відповідальність малолітнього злочинця (до 14 років) або крайня нужда. До обставин, що виключали відповідальність, відносилася необхідна оборона. Укладення чітко визначало випадки правомірного застосування необхідної оборони, що регламентувалося статтями CXXXIX-CXLVI Кароліни. Стаття CXL визначала саме поняття необхідної оборони : «Если на кого- либо нападут или набросятся со смертельным оружием или орудием или нанесут ему удар и подвергшийся насилию не может путем бегства уклониться от повреждения или опасности для своїй жизни, тела, чести и доброй славы, то он может безнаказанно защищать свое тело и жизнь путем правомерной обороны. И если при этом он лишит жизни нападавшего, он в том неповинен и не обязан также выжидать со своей обороной, доколе ему не будет нанесен удар, невзирая на писаное право и обычаи, сему противоречащие.» Наступна стаття підкреслює те, що необхідна оборона повинна бути доведена. Каролина не признавала виновными в убийстве женщину, убившую посягавшего на ее честь, мужчину, защищавшего свою жену и дочь, а также тех, которые убивали, чтобы спасти тело, жизнь или имущество другого лица. Посилання на необхідну оборону виключалися при законному нападі (для затримки злочинця) і при вбивстві, вчиненому після припинення нападу, у ході переслідуванні особи, яка нападала. Судебник наказував проводити ретельний розгляд кожного конкретного твипадку необхідної оборони, оскільки правомірність її повинен був доводити сам убивця, а неправомірність спричиняла покарання. Однак, Кароліна регламентувала право оборони в досить широких межах. Говоря о широком объеме права необходимой обороны, допускавшемся Каролиной, нужно иметь в виду, чьи интересы защищало это законодательство.Уголовное право этого периода было направлено на борьбу со все растущим сопротивлением деревенского населения насильственному обезземеливанию и принуждению его к дисциплине наемного труда. Згодом в обороні почали бачити залишок самоуправління, замах на вищі державні права. Головною метою покарань було залякування. Такий підхід визначався відношенням, що змінилося, до злочину, за яке переслідував не тільки потерпілий, але й публічна влада. Найпоширенішим видом покарання була смертна кара – у простій і кваліфікованій формах ( колесування, четвертування, спалення та ін.). До тілесних відносились відрізання вух чи носа, виколювання очей, обрубування пальців і рук, ніг, кастрація, биття батогами чи киями. Існували ганьблячи покарання ( виставлення біля «ганебного» стовпа, безчестя, позбавлення прав) та вигнання із землі чи країни взагалі. До майнових покарань належали штрафи, конфіскація майна. Жорстокість покарань Кароліни перебувала у величезній невідповідності лицемірною її вступною частиною, де йшлося, що законодавець керувався мотивами справедливості, законності, бажанням припинити сваволю, допомогти бідним і нещасним. Характерна риса Кароліни та, що в кримінальних нормах часто немає чітко визначених санкцій. При потребі суддям рекомендувалося звертатися за консультацією до вчених-юристів. Отже, тим самим допускалася аналогія в праві. Відкупитися від покарання, який зазвичай виконувалось публічно, було неможливо. Злочини антидержавні та релігійні карались особливо жорстоко. За державну зраду, бунт, повстання, зречення віри, зраду свого сеньйора чи пана, одного з подружжя або близьких родичів винного могли тягнути до місця страти кіньми, перед стратою рвати розпеченими кліщами тощо. Особи, які доносили на зрадників, не несли відповідальності за неправдивий донос. До смертної кари не можна було, однак, присуджувати винного, якщо за аналогічний злочин не було встановлено такого покарання у римському праві. Кароліна при оцінці вини бере до уваги волю суб’єкта – намір чи необережність винного. Тому покаранню підлягали, з одного боку, не лише скоєний з наміром (dolus) злочин, а й посягання на злочин. З іншого - ,як вже зазначалося, не каралася дія, вчинена з метою необхідної оборони. Карались і сприяння злочинцеві, співучасть. Покарання за співучасть, пособництво накладалося згідно зі статтею CLXXVII Кароліни: «Тот, кто умышленным и опасным образом оказывает преступнику при выполнении какого-либо преступления какую-либо помощь, пособничество или содействие, как бы оно не называлось, должен быть подвергнут, как указано выше, уголовному наказанию, различному в различных случаях; поэтому судьи в подобных случаях должны, как установлено выше, обращаться за советом к законоведам, должно ли, принимая во внимание данные судопроизводства, назначить телесные наказания или смертную казнь» Законодавці того часу розрізняли три види пособництва: Во-первых, если оно оказано до совершения преступления. Например, если кто-либо предоставляет оружие, до мили слугу для совершения убивства, заведомо зная обстоятельства дела. При этом различались два подвида соучастия: ближайшее и отдаленное. В первом случае помощь преступнику оказывается на самом месте преступления, таким образом устанавливается непосредственная свіязь с исполнением, влекущая единство ответственности. Отдаленное посредничество признается тога, корда помощь преступнику оказана за такой срок до совершения преступления, что преступник мог еще раскаяться и токазаться от свого намерения. В этом случае пособники могли бать подвергнуты болем м’яким наказаним. Во-вторых, оказание помощи в самый момент совершения преступления. Такой пособник признается совиновником. Например, кто-либо мешает подвергшемуся нападе нию защищаться или помагает вору влезть в дом. Оказывающие такре пособничество подлежат тому же наказанию, что и главный виновник. В-третьих, оказание помощи после преступления. Например, предоставление убежища преступнику, препятствование его розыску, сокрытие или продажа верей, добытых преступлением. При этом проводилось также резкое разграничение между укрывательством в собственном смысле слова, когда помощь оказывалась из сострадания или сочувствия к преступнику, и скрытым сообщничеством. Признаком последнего признавались, в частности, заинтересованность в преступлении или получении от него выгоды и т.п. В первом случае назначалось болем мягкое наказание по усмотрению суда, во втором – то же наказание, что и главному виновнику. Для більш детального ознайомлення з видами покарань за Кароліною приведемо перелік покарань за найбільш розповсюджені правопорушення і злочини того часу. CIX. Наказание колдовства. Если кто-либо путём колдовства причинит людям вред или ущерб, то он должен быть подвергнут смертной казни, и сия казнь должна быть произведена путём сожжения. Если же кто-либо занимается колдовством, но не причинил этим никому вреда, то он должен быть соответственно обязательствам дела наказан иначе, причём судьи должны воспользоваться указаниями и советами законоведов … CVI. Как должны караться богохульство или кощунство. Если кто-либо приписывает Богу то, что ему не подобает, или в своих речах отрицает то, что ему присуще, либо оскорбляет всемогущество Божьей или Святой его Матери Девы Марии, то он должен быть взят властями или судьёй по долгу службы и посажен в тюрьму и подвергнут затем смертной казни, телесным или увечащим наказаниям соответственно обязательствам и характеру богохульства и положению совершившего его лица. CXIII. Наказание фальшивомонетчиков. …Фальшивомонетчики должны быть наказаны следующим образом: те, кто изготовляет такую фальшивую монету …, а также те, кто выменивает или иным путём приобретает подложную монету и зло умышленно и коварно вновь сдаёт её в ущерб ближнему… должны быть подвергнуты смертной казни путём сожжения. CXXIV. Наказание подделывателей мер, весов и предметов торговли. Если кто-либо злостно и преступным образом подделывает меры, весы, гири, пряности или иные товары и пользуется ими, выдавая их за правильные, то он должен быть подвергнут уголовному наказанию: изгнанию из страны, или сечению розгами, или иному телесному наказанию.… Если же такая подделка производится часто, особо злостно и в значительных размерах, то виновный должен быть подвергнут смертной казни. CXXIV. Наказание измены. Тот, кто зло умышленно учинил измену, должен быть, согласно обычаю, подвергнут смертной казни путём четвертования. Если это будет женщина, то её надлежит утопить. В том случае, когда измена могла причинить великий ущерб и соблазн, например, если измена касается страны, города, собственного господина, одного из супругов или близких родственников, то возможно усугубить наказание путём волочения (к месту казни) или терзания клещами перед смертной казнью. В некоторых же случаях измены можно сперва обезглавить, а затем четвертовать преступника. CXXVIII. Наказание злостных бродяг. …поэтому они должны быть признаны, согласно праву, опасными для страны насильниками… их должно предавать смертной казни мечом, как опасных для страны насильников, как только они попадут в тюрьму, невзирая на то, что они не совершили какого-либо иного деяния. CXXXI. Наказание женщин, убивающих своих детей. Женщина, которая зло умышленно, тайно и по своей воле убьёт своего ребёнка, уже получившего жизнь и сформировавшиеся члены, да будет, согласно обычаю, заживо погребена и пробита колом. Но дабы предупредить смущение от этого, Мы разрешаем топить таковых злодеек тем судам, кои имеют подходящие для сего водоёмы в своём распоряжении. Однако же там, где подобное зло приключается часто, Мы желаем применения упомянутого обычая погребения и пробивания колом ради вящего устрашения… Статьи CCV и CCXVIII говорят о запрете взяточничества со стороны судей и запрете конфисковывать чужие деньги в свою пользу и конфисковывать имущество у семьи преступника, приговорённого к смертной казни. В противном случае они могут быть сами лишены жизни за подобные деяния. Такі види покарання як тюремне ув’язнення, вигнання і ганебні покарання найчастіше застосовувалися як додаткові, до яких відносилися також конфіскація майна, роздирання розпеченими кліщами перед стратою і волочіння до місця страти. Разом з тим «зловмисних» і «здатних на подальші злочинні дії» осіб пропонувалося ув’язнювати у в’язницю на невизначений термін. Широта суддівського розсуду у Кароліні була обмежена лише формально вказівкою на верховенство імператорського права при визначенні вищої межі покарання. Судді могли за своїм розсудом призначати одне чи кілька рекомендованих покарань, застосовувати місцеві звичаї, а в скрутних випадках удаватися до роз’яснень законознавців. Вывод. Таким образом, мы видим, что, несмотря на свою до конца развитую систему наказания, этот правовой акт средневековой Германии уже содержал многие современные нормы, которые мы видим и в нормативных актах в настоящее время. Этот факт доказывает высокое развитие правотворчества уже в то время. В заключении я также хотел бы добавить, что уже намечается в «Каролине» зрительное разделение статей нормативного акта по сферам совершения преступления, хотя ещё и нет чёткой структуры. Обращаясь же конкретно к преступлениям и наказаниям, можно сказать о суровости последних, хотя они, в принципе, оправданы, если судить по обстановке того времени, когда народ можно было остановить от совершения преступления именно применением крайних мер; также эти нормы охватывают почти все частные случаи жизни средневекового общества, нуждавшегося в правовом регулировании и защите со стороны государства от граждан, попирающих их права и свободы. Недостатком же можно считать наличие норм, касающихся таких пережитков средневековья, как колдовство. IV.Кримінальний процес за Кароліною. На відміну від Салічної правди Кароліна затвердила новий вид судового процесу – пошуковий ( інквізиційний). Його поява пов’язана з рецепцією римського права (екстраординарний процес). Судовий процес носив обвинувальний характер і починався або зі скарги приватної особи, або з ініціативи суду в інквізиційному порядку. У справах по приватних карних позовах укладення зберегло елементи змагального процесу. Позов приватної особи міг бути оскаржений обвинуваченим. Сторони подавали докази своєї правоти. За недоведене обвинувачення випливало покарання – відшкодування збитку й оплата судових витрат. Основною формою процесу став інквізиційний, ініційований суд від імені держави. Справа збуджувалася на підставі «відомостей» (доносу) або по підозрі. Мета – з’ясування істини, переслідування злочинця, що порушили «королівський мир». Тому інквізиційний процес не міг бути припинений за згодою сторін. Суд самостійно проводив розслідування, збирав доказ і виносив вирок. Судочинство носило закритий характер, використовувалось письмове діловодство. Виділялося декілька стадій інквізиційного процесу. На першій стадії дізнання задачею було встановлення факту здійснення злочину і і підозрюваних у ньому осіб. Для цього суддя займався збором попередньої таємної інформації про злочин і злочинця. Якщо суд одержував дані про те, що хто-небудь «зганьблений загальною полоскою чи іншими доказами, що заслуговують довіри, підозрами і доказами», то ця особа підлягала взяттю під варту. На другій стадії – загальне розслідування – проводився попередній допит обвинувачуваного про обставини справи, з метою уточнення деяких даних про злочин. При цьому діяв принцип «презумпції винності» підозрюваного. Спеціальне розслідування було визначною стадією інквізиційного процесу – збиралися докази для осуду злочинця. Докладно допитувався обвинувачуваний і свідки. Це розслідування ґрунтувалося на теорії формальних доказів. Вони були докладно й однозначно регламентовані законом. На заключній, четвертій, стадії судового процесу виносився вирок. Щодо доказів та підозр, що застосовувалися на третьому етапі судового процесу, то встановлювалась формальна теорія доказів: свідчення одного свідка вважалося неповним доказом (напівдоказом), повним – не менше двох свідків. Кароліна, крім того, детально характеризує, які докази є «достовірними», «доброякісними», або «достатніми», а які – ні. Для кожного виду злочинів вона перелічує види необхідних доказів і «підозр»(статті XXXIII-XLV). Іншими доказами були присяга, документи, підозріла поведінка (стаття XXXI). Якщо не було прямих доказів вини, то бралися до уваги непрямі: громадська думка (погана слава підозрюваного, зовнішні ознаки поведінки у суді (трясуться руки, бігають очі, тремтить голос та ін.). Кароліна вперше у Німеччині вводила такий вид доказу, як огляд місця події, а також судову експертизу. Разом з тим за загальним правилом усі докази, свідчення і підозри не могли спричинити за собою остаточного осуду. Він міг бути винесений тільки на підставі власного зізнання чи свідчення обвинувачуваного(стаття XXII)., тому його часто домагалися за допомогою тортур.. Таким чином, метою всього збору доказів фактично ставало відшукання приводів для застосування катування. Формальне застосування катування було пов’язане з низкою умов. Так, катування не повинне було застосовуватися, поки не будуть знайдені достатні докази і «підозри» у здійсненні тією чи іншою особою злочину. Достатніми доказами для допиту під катуванням були показання двох «добрих» свідків. Тільки декілька «підозр» у своїй сукупності і за розсудом судді могли спричинити застосування катування. Характерно, що серед «підозр» вказувались також «легкодумство і дурна слава» людини, її «здатність» вчинити злочин (стаття XXV). Визнання під катуванням вважалося дійсним також за наявності певних умов. Таким, наприклад, було визнання, отримане і записане не під час катування, а після його закінчення, повторене не менше ніж через день поза камерою катувань і відповідне іншим даним у справі. Кароліна вимагала дотримання всіх умов допиту під катуванням, проголошуючи, що за неправомірний допит судді повинні нести покарання і відшкодувати збиток. Усі ці обмеження, однак, не були істотними. По-перше, катування пропонувалося застосовувати відразу ж при встановленні факту злочину, караного стратою. Більше того, навіть найменшої підозри у зраді було достатньо для допиту під катуванням (стаття XLII). По-друге, якщо обвинувачуваний після першого визнання заперечував сказане чи воно не підтверджувалося іншими даними, суддя міг відновити допит під катуванням. В результаті «неправомірність» застосування катування суддею була практично недовідною. При цьому в Кароліні вказувалось, що, якщо обвинувачення не підтверджується, суддя і позивач не піддаються стягненню за застосування катування, тому що «слід уникати не тільки здійснення злочину, але і самої видимості зла, що створює дурну славу чи викликає підозри у злочині»(стаття LXI). Кароліна не регламентувала порядок і прийоми самого катування. Вона вказувала тільки, що допит під катуванням проводиться у присутності судді, двох судових засідателів і судового писаря. Визнання під катуванням повинне було записуватися після його закінчення й підтверджуватися через день, а також відповідати іншим доказам у справі. Наслідок не обмежувався тимчасовими рамками. Вказівки про конкретні прийоми катування містилися у трактатах законознавців. Відомо, що в Німеччині XVIст.. Застосовувалося більше 50 видів катування. Процес, як це вже зазначалося, завершувався судовим засіданням. Деякі джерела не визнають його окремою стадією процесу, оскільки суд сам проводив розслідування, збирав і обвинувальні і виправдувальні докази, а остаточний вирок визначався вже в ході слідства. Склад і компетенція суду визначався статтею I Кароліни: «…все уголовные суды были снабжены и пополнены судьями, судебными заседателями и судебными писцами из мужей набожных, достойных, благоразумных, опытных, -наиболее добродетельных и лучших из тех, что имеются и могут быть получены по возможностям каждого места. Для сего надлежит также привлечь дворян и ученых. Во всяком случае все власти должны приложить возможное усердие, дабы уголовные суды были устроены наилучшим образом и никому не причиняли неправды, ибо сим важным делам, касающимся чести, тела, жизни и имущества, подобают ревностные и предусмотрительные заботы…Между тем такое отправление правосудия не должно и не может нанести никакого урона их чести или их званию, но напротив служит к утверждению правосудия, наказанию злодеев и оказывает честь таким дворянам и должностным лицам.» Суддя і судові засідателі перед спеціально призначеним «судним днем» розглядали протоколи слідства, згідно зі статтею LXXXI: « Судьи и судебные заседатели перед судным днем должны заслушать чтетие всех протоколов дела, которые должны быть представлены судье и судебным заседателям…(они)совещаются между собой и решают, какой приговор они желают вынести. Если же у них возникнут сомнения, то они должны обратиться за дальнейшими указаниями к законоведам…». Суд мав обов’язково повідомити обвинувачуваного про «судний день», що і закріплювала стаття LXXIX: « Тот, кого по просьбе истца желают подвергнуть наказанию на основании окончательного уголовного приговора, должен быть предупрежден об этом за три дня, дабы он мог заблаговременно подумать о своих грехах, раскаяться и исповедаться за них..». Таким чином, «судний день» зводився в основному до проголошення вироку і його виконання. Оголошення вироку регламентувалося статтею XCII і XCIV: «руководствуясь наилучшим своим разумением настоящего Нашего Уголовно-судебного уложения и в соответствии с обстоятельствами каждого отдельного случая, они должны приказать наиболее справедливо и умеренно составить приговор в письменной форме…судья должен приказать в присутствии обеих сторон присяжному судебному писцу публично зачитать записанный приговор. Если в нем будет назначено уголовное наказание, то должно быть надлежащим образом указано, будет ли то смертная казнь или телесное наказание и каким образом он должно быть произведено…». При винесенні рішення з цивільної справи його виконання від імені суду належало позивачеві. Оголошення вироку відбувалося у публічно-залякуючій обстановці – супроводжувалося дзвоном тощо. Вироки були трьох видів: обвинувальні, виправдовувальні та із залишенням під підозрою. Судова процедура супроводжувалася різними символічними актами й обрядами. Так, наприклад, при винесенні смертного вироку суддя ламав свій жезл, а підсудного вводили до зали засідання в кайданах із залізним обручем на шиї(стаття XCVI). Висновок: Більша частина статей Кароліни присвячена питанням судочинства. Вона вперше затвердила новий вид кримінального процесу – слідчо-розшуковий інквізиційний. Встановлювалося державне слідство із застосуванням до підозрюваних найрішучіших заходів, в тому числі катування.. Судочинство на всіх стадіях мало письмовий характер. Однак, треба зауважити, що Кароліна все ж зберігала деякі риси обвинувального процесу. V. Історичне значення Кароліни. Каролина имела громадное влияние на уголовное законодательство последующего времени. Одно появление общегерманского уложения было большим шагом вперед в развитии права. Несмотря на сохранение для местных феодалов их «исконных и справедливых обычаев» Каролина объявила уничтоженными те старые обычаи, «неразумность» которых была очевидна: захват корабля со всем его имуществом в случаях, когда он терпит крушение; самовольное присвоение опрокинувшегося воза; арест с целью получения выкупа; некоторые другие обычаи старого германского феодального права, узаконенные в интересах дворянства. Эти изменения были вызваны интересами развивающихся товарных отношений. В течение последующих двух веков Каролина сосредоточивала на себе внимание и законодателей, и писателей. Нормы Каролины сделались общегерманским достоянием и имели руководящее значение до конца XVIII ст. Успеху Каролина содействовали, кроме жизненности содержания ее, точность терминологии и определенность юридических положений. Вся уголовно-юридическая литература XVI-XVIII вв. держится исключительно на почве положительного права, созданного Каролина, и проявляется в виде бесчисленных комментариев по этому кодексу. Однако, Каролина все же не может считаться чисто германским правовым памятником. Она так много заимствует из других источников, не говоря уже о многочисленных ее отсылках к римскому праву, реципированному в Германии, что называется порой не без оснований «немецким учебником итальянского уголовного права». VI. Висновки. Приступая к написанию данной работы, я ставил себе целью хоть немного раскрыть довольно мало описанное в отечественных исследованиях уголовное право Германии. Как и уголовное право всего остального мира, германское прошло свой тернистый путь от неоправданной первобытной жестокости к пониманию и развитию гуманистических начал в уголовных наказаниях. В праве постоянно происходит развитие уголовного законодательства, судебной, прокурорской и следственной практики, происходит гуманизция и демократизация уголовного судопроизводства. Уголовно-правовая система Германии оказала огромное влияние на развитие Европейского права, создав свою особенную правовую семью – романо-германскую. К ней относятся многие страны: Германия, Франция, Исландия, Бельгия, Испания, Италия, а так же многие страны, находящиеся за пределами Европы. Это позволяет говорить не только об общеевропейском значении данной правовой семьи, но и о ее мировом значении. Многолетняя практика показывает, что усиление наказания как правило не приводит к снижению уровня преступности, а либо оставляет ее на прежнем месте, либо число преступлений увеличивается. Исходя из этого можно сделать вывод о том, что гораздо большую роль играет не суровость наказания, а какие-то другие факторы, например, политическая и морально-нравственная обстановка в стране. Використана література . 1. История государства и права зарубежных стран. Часть 1. Учебник для вузов. Под ред. проф. Крашенинниковой Н. А. и проф. Жидкова О. А. – М.: Издательство НОРМА, 2000. 2. Всеобщая история государства и права: Учебник для вузов по спец. «Юриспруденция» / Под ред. К. И. Батыра. - М.: Былина, 1999. 3. Черниловский З. М. Всеобщая история государства и права ( История государства и права зарубежных стран): Учебник. 2-е издание, переработанное и дополненное - М.: Высшая школа,1983.-656с. 4. Черниловский З. М. Хрестоматия по всеобщей истории государства и права. - М.,1994. 5. Крылова Н.Е., Серебренникова А.В., Уголовное право зарубежных стран. М., 1998. 6.Хрестоматия по истории государства и права зарубежных стран (Древность и Средние века)/ Составитель: доктор юридических наук, професор В.А. Томсинов – М.:Издательство Зерцало, 2000. – 448с. 7. Маймескулов Л.М., Россіхін В.В., Тихоненко Д.А. Історія держави і права зарубіжних країн: навчальний посібник. – Х.: Видавець СПД ФО Вапнярчук Н.М., 2006. – 288с. 8.Рубаник В.Є. Лекції з історії держави і права зарубіжних країн – Харків: Консул, 2003.-528с. Для подготовки данной работы были использованы материалы с сайта http://tarasei.narod.ru