Озброєння і тактика українського козацтва XVI-XVIII ст. (ID:246012)

Розділ 1. Холодна зброя та спорядження козаків Виробництво холодної зброї було добре налагоджено в Україні. Основна холодна зброя – шабля. Шабля зазвичай була угорсько-пользького типу, чи «ординка». Це шаблі з довгим (до 90 см), плавно вигнутим клинком, як правило з відкритим руків’ям, на перехресті іноді знаходився перстень для великого пальця, що забезпечувало надійніше утримання шаблі. Тримали при лівому боці у спеціальних ножнах. [3] Леза шабель вкладали у дерев'яні обшиті шкірою чи обкладені металом піхви (від слова «пхати»), часто прикрашені на кінці, біля руків'я, якимось вирізаним із дерева звіром чи птахом; на самих лезах часто робили золоті насічки. Шаблі носили при лівому боці й прив'язували за два кільця, одне вгорі, а друге нижче середини, вузеньким ремінцем за пояс. Шабля була настільки необхідною запорізьким козакам, що в їхніх піснях завжди називалася «шаблею-сестрицею, ненькою рідненькою, панночкою молоденькою». [2] Як справжній «лицар», запорожець віддавав шаблі перевагу перед усілякою іншою зброєю, особливо кулею, і називав її «чесною зброєю»; використовувати її слід було лише проти чесних воїнів, а проти такого, наприклад, «бусурманського народу», як татари, треба було діяти «не шаблями, а нагаями».[1] Підвішували шаблю до поясного ременю з лівого боку на довгих ремінних пасках, які перепліталися між собою посередині особливим вузлом крізь прорізи, чого не знаходинемо на Сході й у західних сусідів козаків.[2] Келеп – фактично бойовий молоток. Мав довгий загострений клівець та багатогранний обух, закріплювався на довгому дерев’яному держаку. Як бойова зброя келепи використовувалися «воровскими» козаками Стеньки Разіна, й водночас турками в XVII ст. та запорізькими козаками. Історик Зеделлер пише, що келепи запорізькі козаки використовували для розбивання ворожого обладунку. Коховський вважає, що келепи служили запорізьким козакам лише як допоміжна зброя і їх використовували в рідкісних випадках, переважно проти татар, а саме «коли бійці змішувалися в рукопашному бою до такої міри, що стріляти було небезпечно через можливість завдати шкоди своїм». Списи й ратища (від слова «рать») також широко використовували запорожці: «козакові без ратища, як дівчині без намиста». Списи – Використовувався і кіннотою і піхотою, металевий наконечник від 27 до 63 см, а держак зазвичай 3,5-4 м. [3] Зі списів, що дійшли до нашого часу, видно, що всі вони виготовлялися з тонкого й легкого дерева завдовжки в п'ять аршинів, спірально помальованого червоною й чорною фарбою. На кінці ратища був залізний наконечник, а на нижньому дві невеличкі, одна під одною, дірочки для ремінної петлі, що одягалася на ногу. На деяких ратищах робили ще залізну перетинку, щоб пронизаний списом ворог зопалу не просунувся по спису аж до рук козака і не зчепився знову битися з ним, адже бувало, що комусь розпанахають живота, а з нього навіть кров не бризне, він цього навіть не помічає, далі лізучи в бійку. Деякі списи робили з вістрями на обох кінцях, ними можна було класти ворогів і сюди й туди. Списи часто служили запорожцям замість мостів при переході через болота: дійшовши до грузького місця, вони відразу кладуть один за одним два ряди списів — в кожному ряду спис і вздовж та впоперек, — і переходять по них; коли перейдуть через один ряд, відразу стають на другий, а перший знімуть і з нього мостять третій, та так і перебираються. [1] Часник - простий і ефективний загороджувальний засіб. Використовувався як проти піхоти, так і проти кавалерії. Їх призначенням було поранення кінських копит, тому за­порожці розкидали їх у степу перед ворожою кіннотою, щоб сповільнити її просування; як його не покладеш, один ріжок якірця все одно буде стирчати вгору й неодмінно встромиться у копито коня. Навіть європейська, кована кіннота серйозно страждала через таку "дрібничку", що вже казати про татарську, яка своїх коней майже ніколи не підковувала Інша назва цієї зброї - якірці та рогульки. Конструкція часника (якірців) була такою, що як би їх не кидали, один гострий кінець завжди був спрямований вгору. Приємного мало наступити на такий шпичак завдовшки 1,5-2 дюйми... Лук - незважаючи на перехід до вогнепальної зброї, доволі довгий час використовувався, особливо під час дощу, коли порох намокав або при закінченні набоїв. Середня відстань стрільби 200-300 кроків, іноді до 500. Лучник міг за хвилину випускати 8-12 стріл, і влучно стріляти на відстані близько 130 кроків. [3] Стріли запорізькі козаки використовували, мабуть, у дуже ранній період їхнього історичного існування, запозичивши у татар і турків. Віце-адмірал К. Крюйс 1699 р. писав про запорізьких козаків, що вони використовували луки й стріли, котрими дуже влучно стріляли. Нарешті, у літописця Самійла Величка є розповідь, як козаки супроводжували Хмельницького з Січі: за ним їхали кінні добровольці «мушкетери» і «сайдакери». Сагайдак — від татарського «сагайдак» чи «саадак» — дикий козел або його шкіра для обшивання лука й навіть сам лук, — використовували запорізькі козаки, як і татари, для збереження у ньому стріл і носили на ремені за плечима; сагайдаки запорожці здобували переважно у татар. [1] Булава і пернач використовували, як символ влади гетьмана чи по, а не як зброю. Крім того кожен козак повинен був мати сокиру, косу, лопату-кирку, шнури та інші матеріали для будівництва укріплень і перешкод.