Запровадження патріаршества у Росії: передумови та наслідки (ID:252343)

ВСТУП Актуальність теми. З моменту утворення і протягом багатьох століть Російська православна церква була однією із митрополій, підвідомчих Константинопольському патріарху. Як представник церковної ієрархії російський митрополит здійснював у своїй митрополії владу патріарха Константинопольського і знаходився під його юрисдикцією. Фактично ж він був главою національної церкви самостійної держави і тому мав більшу незалежність по відношенню до Константинополю в порівнянні з іншими, підлеглими Царгороду єпископами. Митрополити, що управляли землями, населеними російськими (як за часів єдиної держави, так і за часів роздробленості), як правило, призначалися з Константинополя. Вони вибиралися з тамтешніх церковних ієрархів, були зазвичай греками, сербами, болгарами і т. ч. і приїжджали в Росію, не знаючи ні мови, ні реалій цієї землі. Як правило, це пояснювалося тим, що російське духовенство слабо утворено, погано орієнтується в богословських питаннях, тому потребує допомоги освічених іноземців. У свою чергу, російські князі зі зрозумілих причин прагнули передати управління митрополією в руки співвітчизників, російських ієрархів. Незважаючи на те, що фактично Російська церква отримала повну незалежність, згідно з канонами древньої церкви юридично оформити її самостійність було неможливо – патріарх міг бути тільки в незалежній країні. І хоча Велике Князівство Московське було, по суті, незалежним від часів стояння на Угрі при Івані III, офіційно суверенітет не був оформлений. Лише коли в 1547-му за візантійським обрядом був вінчаний на царство його онук Іван IV, майбутній Грозний, зникло останнє формальну перешкоду. Росія отримала патріаршество, і відтепер ритуал поставлення в сан патріарха Московського відбувався в Успенському соборі Московського кремля. Порядок поставлення був наступним. Від імені царя чи охоронця патріаршого престолу розсилалися грамоти смерті святителя до вищих церковних ієрархів і ігуменам великих монастирів. Дослідження специфіки встановлення патріаршества у Росії та його вплив на подальший розвиток держави, а також особливості зв’язку з суспільними процесами у державі є актуальною історично-релігієзнавчою проблемою Об’єктом дослідження є запровадження патріаршества в Росії: передумови та наслідки, а предмет дослідження – виступає генезис, особливості, перебіг та вплив встановлення патріаршества у Росії в кін. XVI ст. Метою даної роботи є дослідити загальні закономірності та особливості запровадження патріаршества в Росії, передумов та наслідків. Виходячи з мети дослідження нами були поставлені такі завдання: – розглянути передумови запровадження патріаршества; – проаналізувати роль теорії “Москва третій Рим” після встановлення патріаршества; – дати характеристику піднесення авторитету Росії та діяльність патріарха Іова. Методологічні засади є принципи історизму, систем¬ності та об’єктивності в підході до висвітлення явищ минулого на основі комплексного використання джерел та наукової літератури. Хронологічні рамки охоплюють XVІ ст. – період процесів, що передумали запровадженню патріаршества у Росії та його наслідків для суспільства у кін. XVI ст. Територіальні межі дослідження стосуються земель, що належали Російській державі вказаного періоду. Джерельною базою курсової роботи є опубліковані видання збірки джерел, які дають змогу більш глибше розкрити дану проблему та зрозуміти особливості запровадження патріаршества у Росії в кін. XVI ст. Особливо слід відмітити “ Грамотe Уложенная об учреждении в России патриаршего престола, четырех митрополитов, шести архиепископов и восьми епископов”, що є основним документом даної проблематики. Історіографія по даній проблематиці представлена колом наукових статей і монографічних видань. Основні дослідження, можна поділити за розділами. Щодо першого розділу, де розглядається передумови та запровадження патріаршества у Росії слід відзначити праці Р. Скриннікова “Крест и корона”, І. Немчинова “Заснування Московського патріархату в ідеологічному контексті доби” та “Патриаршество в России. Традиции и современность” У другому розділі роль теорії “Москва – третій Рим” після запровадження патріаршества. Слід відзначити праці Н. Чаєва ““Москва – Третий Рим” в политической практике московского правительства XVI века”, І. Кіріллова “Третий Рим” та А. Гольдберга “Идея “Москва – Третий Рим” в цикле сочинений первой половины XVI в.”, де глибоко досліджується ця проблематика. У третьому розділі прослідковуюється піднесення авторитету Росії та діяльність патріарха Іова. Досить цікаві оцінки вказаного періоду дають дослідники А. Богданов “Потаенный Иов”, А. Алексєєва “Исторический аспект церковно-государственных взаимоотношений в России” та А. Карташов “Очерки по истории Русской Церкви”. Наукова новизна курсової роботи визначається у комплексному досліджені запровадження патріаршества у Росії, передумов та наслідків цього історичного процесу. Практичне значення отриманих результатів полягає в тому, що його фактологічний матеріал, основні положення, результати і висновки можуть залучатися при читанні загальних та спеціальних лекційних курсів у вищих навчальних закладах. Структура роботи визначена завданням, характером та метою дослідження. Робота складається зі вступу, трьох розділів, висновків, списку використаних джерел. Розділ 1. Передумови запровадження патріаршества До встановлення на Русі патріаршої кафедри церква прагнула з моменту прийняття християнства. До цього вів весь хід історичного розвитку Русі. З появою на Русі першого і єдиного в світі православного царя, по утвердилися на Русі візантійським передставлені, поруч з православним царем повинен був знаходитися глава церкви в сані патріарха. У 988 р на Русі було прийнято християнство, воно стало державною релігією. На чолі російської церкви був поставлений Київський митрополит, який призначався Константинопольським патріархом. Першим митрополитом, який прийшов з Володимиром з Візантії, був Михайло, який за указом князя здійснював Хрещення Русі [11, c. 105]. У 1054 р після поділу християнської церкви на західну (католицьку) і східну (православну) титул “патріарх” закріплюютьється за ієрархами східної церкви. У Візантійській імперії православну церкву очолювали чотири патріархи – Константинопольський, Олександрійський, Антиохійський та Єрусалимський. Із виникненням самостійних слов’янських держав (Болгарія, Сербія і ін.) на чолі їх церков також ставали патріархи [11, c. 105]. Після падіння Константинополя в 1453 р Русь зайняла роль покровителя народів Сходу, які сповідують православ’я. Московська держава оголосила себе духовним наступником православної Візантійської імперії і істинним захисником православ’я. Авторитет руської церкви зростав до значущості Всесвіту церкви. Російська православна церква підтримувала об’єднавчу політику московських великих князів і створювала умови для утвердження патріаршества в Росії [12, c. 23]. Виникнення ідеї Московского патріаршества пов’язано з встановленням автокефалії російської церкві, у т. ч. незалежності її від влади Константинопольського патріарха. Одруження великого князя Івана III з Софією Палеолог в 1472 р. прославило значення російського государя як наступника візантійських імператорів [15, c. 31].