БАЛКАНИ У ЗОВНІШНІЙ ПОЛІТИЦІ РОСІЇ ПІД ЧАС СХІДНОЇ КРИЗИ 1875-1878 рр. (ID:28949)

Міністерство освіти і науки України Сумський державний педагогічний університет ім. А.С. Макаренка Кафедра історії України та всесвітньої історії УДК 94(470+571) «1875/1878» ПОДЛЄСНА АЛІНА ВОЛОДИМИРІВНА БАЛКАНИ У ЗОВНІШНІЙ ПОЛІТИЦІ РОСІЇ ПІД ЧАС СХІДНОЇ КРИЗИ 1875-1878 РР. Магістерська робота Спеціальність: 8.010103 Педагогіка та методика середньої освіти. Історія: Освітньо-кваліфікаційний рівень: магістр Науковий керівник: Гончаренко А.В. Кандидат історичних наук, доцент Суми-2010 ЗМІСТ ВСТУП 3-6 РОЗДІЛ 1. ХАРАКТЕРИСТИКА ДЖЕРЕЛ ТА ІСТОРІОГРАФІЯ ПИТАННЯ 7-21 РОЗДІЛ 2. РОСІЙСЬКО-ТУРЕЦЬКІ ВІДНОСИНИ В 1677 - НА ПОЧАТКУ 70-Х РР. XIX СТ. ТА БАЛКАНИ 22-33 РОЗДІЛ 3. БАЛКАНИ В ПОЛІТИЦІ РОСІЇ У ЛИПНІ 1875 - КВІТНІ 1877 РР 34-60 1. Антиосманське повстання в Боснії та Герцеговині і Росія (липень 1875-квітень 1876 рр 34-45 2. Квітневе повстання 1876 р. в Болгарії та Росія 46-60 РОЗДІЛ 4. БАЛКАНИ ТА РОСІЙСЬКО-ТУРЕЦЬКА ВІЙНА 1877-1878 рр 61-84 1. Російсько-турецька війна 1877-1878 рр 61-74 2. Позиція Росії на Берлінському конгресі 1878 р 75-84 ВИСНОВКИ 85-89 СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУРИ 90-101 ВСТУП Актуальність теми дослідження. Балканський півострів протягом ХІУ-ХХ ст. був ареною різноманітних конфліктів, а також місцем зіткнення інтересів Росії та провідних європейських держав. Важливим проявом загострення Східного питання стали події 70-х рр. XIX ст., коли посилилися антиосманські повстання на Балканах. В цей час готуються виступи у Болгарії, Албанії, Македонії, Боснії та Герцеговині. Сербія та Чорногорія підтримали повстанців і були готовими надати їм допомогу. В результаті цих подій Європа опинилася перед Східною кризою 1875-1878 рр. На Балканському півострові відбулися численні антиосманські повстання. Західноєвропейські держави негативно віднеслися до таких подій. При цьому, перш за все, були враховані їх власні інтереси. Вони підтримували панування Османської імперії на Балканах, цілком виправдовуючи її жорстоку політику щодо балканських народів. Найбільше незадоволення стосовно визвольного руху на Балканах виявила Англія, яка за будь-яку ціну прагнула встановити своє панування на Балканах та Близькому Сході. Уже традиційно балканські народи бачили Росію своїм захисником. Геополітичні і стратегічні інтереси Російської імперії, ще з часів Петра Великого і Катерини II, визначили її політику, яка була спрямована на витіснення Османської імперії з її володінь на Кавказі і північних берегів Чорного моря. Другий напрямок такої політики знайшов своє відображення в традиційній підтримці Росією національно-визвольних рухів на Балканах, м- Протягом останніх років, Балканський півострів, неодноразово перетворювався на джерело напруженості та загальної нестабільності. Наслідки цих подій виходять за рамки Балкан і можуть викликати чергову масштабну кризу. Надзвичайно велика кількість світових конфліктів, які є на сьогоднішній день актуальними, мають свою тривалу передісторію. І так чи інакше, при їх вирішені майбутнім поколінням доведеться враховувати досвід своїх попередників. Тому, для того, щоб більш детально з'ясувати перспективи розвитку і вирішення актуальних проблем, які постають на сьогоднішній день для сучасних політологів, економістів, юристів і просто пересічного громадянина будь-якої держави, котра прагне зміцнювати свої позиції на міжнародній арені, важливо усвідомлювати еволюцію проблеми, яка виникає. Отже, тема, що була обрана для дослідження є актуальною. Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Робота виконана в межах комплексної програми «Актуальні проблеми викладання всесвітньої історії в середній та вищій школі», а також відображає один із напрямків діяльності кафедри історії України та всесвітньої історії та є пріоритетним напрямком науково-дослідної роботи Сумського державного педагогічного університету ім. А.С. Макаренка. Мета дослідження - на основі аналізу різноманітних джерел та літератури, враховуючи результати досліджень попередніх періодів з даної тематики, дослідити політику Російської імперії на Балканах під час Східної кризи 70-х рр. XIX ст. Для досягнення даної мети, були поставлені наступні завдання: 1) проаналізувати джерела та літературу, що дають можливість досліджувати політику Російської імперії на Ватіканському півострові під час Східної кризи 70-х рр. XIX ст. 2) визначити початковий етап проникнення політики Російської імперії на Балкани та окреслити історичні рамки впливу Росії на півострові. 3) з'ясувати роль Росії у антиосманських повстаннях на Ватіканському півострові під час Східної кризи 70-х рр. XIX ст. 4) визначити політичні та військові наслідки російсько-турецької війни 1877-1878 рр. та Берлінського конгресу 1878 р. для Росії. Об'єкт дослідження — зовнішня політика Російської імперії в останній третині XIX ст. Предметом дослідження є Балкани в зовнішній політиці Росії під час Східної кризи 1875-1878 рр. Хронологічні рамки роботи визначаються періодом Східної кризи 1875-1878 рр. від початку повстання у Боснії та Герцеговині в липні 1875 р. до завершення роботи Берлінського конгресу в липні 1878 р. згідно з рішеннями якого, відбулись значні політико-правові зміни на Балканах. Методи дослідження. Під час дослідження було застосовано загально логічні методи аналізу та синтезу, дедукції та індукції, поєднання історичного та логічного аналізу, узагальнення; використовувалися і методи емпіричних досліджень - вивчення та аналізу документів, використання статистичних даних; у роботі було використано і історико-порівняльний та проблемно-хронологічний метод. Теоретичне значення роботи полягає в тому, що події, які висвітлюються у дослідженні, розглядаються в їх взаємозв'язку та у сукупності виявлених історичних фактів. Східна криза 1875-1878 рр. розглядається не лише як епізод політики Російської імперії чи західних держав, а й як подія, яка мала вагомий вплив на балканські народи, сприяла їх національному визволенню з під влади Порти. Практичне значення полягає в тому, що її положення, фактичний матеріал та висновки можуть бути використані дослідниками історії міжнародних відносин і зовнішньої політики Росії, а також у практичній діяльності МЗС України. Апробація результатів роботи здійснювалася шляхом обговорення змісту магістерської роботи на студентській науковій конференції Інституту історії та ДПО Сумського державного педагогічного університету ім. А.С. Макаренка (22 квітня 2010 р.), а також, на міжнародній науково-практичній конференції «Всесвітня історія та актуальні проблеми міжнародних відносин» присвяченій пам'яті професора Г.Л. Бондаревського (1920-2003 рр.), яка проходила у Луганському національному університеті ім. Тараса Шевченка 7-8 квітня 2010 р. Публікації. Основні положення дослідження знайшли своє відображення у одній публікації. Загальні відомості про структуру та обсяг роботи. Робота складається зі вступу, чотирьох розділів, списку використаних джерел та літератури. Обсяг: магістерської роботи - 101 сторінка; списку джерел та літератури - 12 (141 найменування). РОЗДІЛ 1 ХАРАКТЕРИСТИКА ДЖЕРЕЛ ТА ІСТОРІОГРАФІЯ ПИТАННЯ Джерельну базу магістерської роботи складають різноманітні за своїм характером джерела, перш за все це письмові джерела: акти, договори, конвенції, меморандуми, трактати, дипломатична переписка російських послів у європейських країнах та Османській імперії. Важливим джерелом для розгляду теми є періодичні видання останньої третини XIX ст., спогади та мемуари безпосередніх учасників подій. Основу документальної бази роботи складають документи, що містяться в збірниках «Боротьба Південних Слов'ян за свободу і російська періодична преса (50-70-ті роки XIX ст.)», «Зовнішня політика Росії XIX та початку XX ст. Документи Російського міністерства іноземних справ», «Документи до історії слов'янознавства в Росії (1850-1912)», «Західні слов'яни і Росія. Документи архіву М.Ф. Раєвського 40-80 гг. XIX ст.», «Визвольна боротьба народів Боснії і Герцеговини та Росія 1850-1864. Документи», «Визвольна боротьба народів Боснії і Герцеговини та Росія 1865-1875. Документи», «Боротьба південних слов'ян за свободу і російська періодична преса (50-70-ті рр. XIX ст.)», «Росія та повстання в Боснії і Герцеговині 1875-1878. Документи», «Росія і національно-визвольна боротьба на Балканах 1875-1878 рр.», «Збірник договорів Росії з іншими державами. 1856-1917» [12; 26; 47; 51; 92; 93; 100; 101; 105]. Ці документи були опубліковані в Росії протягом XX - початку XXI ст. Аналізуючи документи, що містяться в даних збірках, слід відмітити, що вагоме значення для вивчення зовнішньої політики Росії на Балканах, під час Східної кризи 1875-1878 рр., має публікація «Росія і національно-визвольна боротьба на Балканах 1875-1878 рр.» [101]. Дані документи висвітлюють економічну, політичну, соціальну та культурологічну сторони балканських народів напередодні, під час, та після антиосманських повстань та російсько-турецької війни 1877-1878 рр. Необхідно відмітити, численні листи до заступника директора Азіатського департаменту МЗС Росії О.О. Мельникова, в яких висвітлювалися питання стану сербської армії і російських санітарних загонів у Сербії, а також велика кількість листів, які містять інформацію про відправку російських лікарів та сестер милосердя на Балкани. Варто підкреслити, що в збірці, документів подібного зразка міститься надзвичайно велика кількість і саме вони дають можливість висвітлити питання соціально-економічного становища на Балканському півострові під час антиосманських повстань. Вагому увагу при дослідженні привертають численні скарги як політичного, так і соціально-економічного характеру до третього відділу. Вони дають можливість дати оцінку становища балканського населення у роки Східної кризи 1875-1878 рр. та проаналізувати допомогу російського суспільства повсталим слов'янам. Важливе значення для роботи мають повідомлення слов'янських комітетів різного характеру. У збірниках зустрічається велика кількість телеграм, листів, які надходили до російського керівництва. Вміщені документи, які розкривають плани європейських країн та Росії на Балканах, а також договори та угоди між країнами стосовно Балканського півострову. Для висвітлення однієї з проблем магістерської роботи, що розглядається у першому пункті третього розділу, а саме повстання в Боснії та Герцеговині 1875-1878 рр. мають важливе значення документи надруковані в збірках: «Визвольна боротьба народів Боснії і Герцеговини та Росія. 1850-1864. Документи» [92], «Визвольна боротьба народів Боснії і Герцеговини та Росія. 1865-1875. Документи» [93], і «Росія та повстання в Боснії і Герцеговині 1875-1878. Документи» [100]. Це численні повідомлення, телеграми, листи, які розкривають проблему взаємозв'язків Росії та Боснії і Герцеговини напередодні та під час антиосманських повстань. Велика кількість документів наводить конкретні приклади допомоги Росії повстанцям. Викликає зацікавлення листування між російським суспільством та балканськими народами. Для прикладу можна навести деякі листи: численні листи до О.О. Мельникова в яких повідомлялося про перебування в загонах повсталих герцеговинців російських революціонерів, листи Цетинського благодійного комітету Санкт-Петербурзькому слов'янському комітету про тяжке положення герцеговинських біженців в Чорногорії, листи в Московський слов'янський комітет з проханням про допомогу боснійським біженцям в Австро-Угорщині та ряд інших цінних листів. Якщо розглядати окремо збірники документів, які були видані у кінці 80-х рр. XX ст. «Визвольна боротьба народів Боснії і Герцеговини та Росія. 1850-1864. Документи» [92] та «Визвольна боротьба народів Боснії і Герцеговини та Росія. 1865-1875. Документи» [93], то слід відмітити, що дані збірники включають матеріали із радянських, югославських, німецьких та італійських архівів. Вони висвітлюють події соціально-економічного, суспільно-політичного, культурного життя Боснії і Герцеговини, яка стала ареною зіткнення інтересів великих держав. Період, який висвітлюють дані документи, є періодом наростання кризової ситуації та підготовки до виступів. Стосовно збірки документів, яка була видана у Росії в 2008 р. «Росія та повстання в Боснії і Герцеговині 1875-1878. Документи» [100] то вона дає відомості, безпосередньо, про становище Боснії та Герцеговини під час Східної кризи 1875-1878 рр. Саме в даній збірці було вміщено нові документи, які не містилися в попередніх виданнях. Це численні доповіді та телеграми до Слов'янських комітетів, до МЗС Росії. Особливо велика кількість звернень поміщених у збірці адресовані до Московського слов'янського комітету. Аналізуючи інформацію, яку можна знайти в збірниках, необхідно зазначити, що особливу цікавість має численне дипломатичне листування послів Російської імперії: в Австро-Угорщині - СП. Новикова; у Великобританії - П.А. Шувалова; в Османській імперії - М.П. Ігнатьєва із Санкт-Петербургом. Ці матеріали дають можливість проаналізувати діяльність російської дипломатії на всіх етапах Східної кризи 1875-1878 рр., показати роль правлячих кіл Росії у вирішенні балканської проблеми. Ці листи особливо яскраво висвітлюють останній етап Східної кризи 70-х рр. XIX ст., а саме період російсько-турецької війни 1877-1878 рр. Важливі офіційні договори, трактати, меморандуми, конвенції, підписані, як двома так і шістьма великими державами, опубліковані в «Збірнику договорів Росії з іншими державами. 1856-1917» [105]. Для написання даної роботи цікавість викликають «Таємна конвенція між Росією та Австро-Угорщиною (від 3-15 січня 1877 р.), яка містила десять статей. Доповненням до цієї конвенції стала і «Додаткова конвенція», яка містила чотири статті. Викликає зацікавлення і «Протокол підписаний Росією, Німеччиною, Австро-Угорщиною, Францією, Великобританією та Італією з балканських справ у Лондоні» 19-31 березня 1877 р. Цей документ був ультиматумом для Порти, але остання відмовилася приєднатися до нього відхиливши його положення. Тоді Російська імперія була змушена 12 квітня 1877 р. оголосити війну Османській імперії. Не менш важливим джерелом інформації є Сан-Стефанський прелімінарний мирний договір від 3 березня 1878 р. Договір містить 29 статей і був підписаний російським послом у Стамбулі графом М.П. Ігнатьєвим і О. Нелідовим та міністром іноземних справ Османської імперії Сафвет-пашу і послом Порти при німецькому дворі Садуллах-беєм. Підписанням даного договору завершилася російсько-турецька війна, яка відбувалася на останньому етапі Східної кризи 70-х рр. XIX ст. Важливу інформацію для дослідження даної теми надає Берлінський трактат (1-13 липня 1878 р.), що містив 64 статті і був підписаний представниками семи країн: Російською імперією, Німеччиною, Австро-Угорщиною, Францією, Великобританією, Італією та Османською імперією. Саме цей документ дає можливість проаналізувати наслідки Східної кризи 70-х рр. XIX ст. та російсько-турецької війни 1877-1878 рр. для балканських народів. Дані джерела є письмовими, за походженням законодавчими, а за своїм змістом політичного характеру. Вони висвітлюють питання, що стосувалися політики великих держав на Балканському півострові. До другої групи джерел належать матеріали тогочасних періодичних видань, які несуть цінну інформацію для магістерської роботи. Газетні та журнальні публікації, авторами яких були безпосередні учасники та свідки подій, що відбувалися на Балканському півострові у останній третині XIX ст. Викликає інтерес інформація, яка містилася у газетах: «Санкт-Петербурзькі відомості» [89], «Одеський вісник» [123], «Петербурзька газета» [11; 95; 96], «Голос» [39; 98] та ряді інших газет та журналів. Велика кількість статей, що стосуються проблем Балканського півострову під час Східної кризи 1875-1878 рр. та взаємовідносин Російської імперії з Балканами з'являлися і в таких виданнях як газети: «Російські відомості» [103], «Сучасність» [14], «Кавказ» [117], «Самарські губернські відомості» [88] та журналі «Вісник Європи» [122]. Третю групу джерел становлять щоденники, мемуари, спогади та листування видатних державних та політичних діячів Російської імперії з європейськими державами та Османською імперією стосовно балканського питання. Важливе значення мають щоденники фрейліни А.Ф. Тютчєвої [120]. Дане джерело, для дослідження, дає можливість з'ясувати, яка ситуація склалася у Російській імперії напередодні повстань на Балканах та простежити зміни у суспільній думці російського народу. Велика увага А.Ф. Тютчєвої звернена на події Східної (Кримської) війни 1853-1856 рр. та настрої російського суспільства у зв'язку з поразкою Російської імперії. Щоденники описують і ставлення самого російського імператора Олександра II до поразки у війні та початку підготовки до повстань на Балканському півострові у другій половині XIX ст. На думку дослідників, щоденники та спогади А.Ф. Тютчєвої належать до найкращих зразків російської мемуарної літератури. Слід враховувати, що спогади та щоденники були написані французькою мовою, тому зазнали чисельних перекладів. А.Ф. Тютчева, яка щиро любила Росію, була близькою до Слов'янофільських кіл (вона була дружиною відомого слов'янофіла І.С. Аксакова) так і не змогла ґрунтовно вивчити російську мову. Протягом тривалого часу на дане історичне джерело дослідники звертали мало уваги і лише наприкінці XX ст. щоденники та спогади А.Ф. Тютчєвої отримали своє гідне визнання. Не менш важливе значення для вивчення зовнішньої політики Росії XIX ст. мають спогади міністра фінансів Російської імперії СЮ. Вітте [24], які дають можливість висвітлити положення Російської імперії у другій половині XIX ст. Він наводить конкретні приклади відсталості Росії від європейських держав. Цінним джерелом інформації є спогади Д.О. Мілютіна [45; 46], який був учасником подій, які розглядаються, тому записи, що він вів, є первинною інформацією. Окрему групу джерел складають праці сучасників тих подій [67; 119]. Невід'ємною складовою джерельної бази, для всебічного висвітлення взаємовідносин між балканськими народами та Росією під час Східної кризи 1875-1878 рр. залишається робота М.І. Костомарова «Російський світ» [67], яка яскраво висвітлює давні традиції взаємовідносин між Росією та Балканами. Дане джерело є цінним тим, що створене безпосередньо в роки, коли відбувалися події, які хронологічно охоплює магістерська робота. Підсумовуючи аналіз використаних джерел, слід відзначити, що вони мають вагоме значення для дослідників. Значна кількість документів була опублікована лише на початку XXI ст. і таким чином не використовувалася у працях дослідників Східного питання 1875-1878 рр. у XX ст. Лише одночасне залучення документів, які раніше не використовувалися і тих, які пройшли ґрунтовний аналіз відомих дослідників XX ст., дає можливість всебічно розглянути політику Російської імперії на Балканах у роки Східної кризи 70-х рр. XIX ст. Аналізуючи історіографію питання варто зазначити, що вона надзвичайно чисельна. її складають роботи, авторами яких були відомі історики, політики, журналісти та вчені різних профілів. Роботи, які розглядали дане питання, виходили протягом ХІХ-ХХІ ст. Значну увагу дослідженню політики Росії на Балканах приділяли історики дореволюційного періоду, перш за все це М.І. Богданович, О.П. Сафохов, С.С. Татищев. У своїх роботах вони перебільшували роль російського уряду на Балканах. Практично не торкалися питань зовнішньої політики європейських держав на Балканському півострові. Великим недоліком цих робіт є їх фактично описовий характер без глибокого аналізу історичних фактів [9; 10; 104; 116]. М.І. Богданович у своїх дослідженням значну увагу приділяє військовій історії Російської імперії. В тому числі, розглядає події Східної війни 1853— 1856 рр. і російсько-турецької війни 1877-1878 рр. У його роботах присутні статистичні дані чисельності російського війська з періоду Східної війни до російсько-турецької війни 70-х рр. XIX ст. Історик наводить приклади джерел поповнення російської армії та робить висновок, що зарахування на службу «нездатних» зруйнували російську армію [9; 10]. Інший аспект російської історії розглядають такі дореволюційні дослідники як О.П. Сафохов та С.С. Татищев, які вивчають життєвий шлях російського імператора Олександра II та зовнішню політику Росії за його правління [104; 116]. Проблема взаємовідносин Російської імперії з країнами Південно-Східної Європи активно розглядалася радянськими істориками. Вивчення історії міжнародних відносин Південно-Східної Європи та ролі Російської імперії в їх історії, для СРСР було надзвичайно важливим, оскільки, вважали, що це необхідно для зміцнення дружби та солідарності країн соціалістичної співдружності [25, с 7]. В радянській історіографії проблеми, що досліджується, можна виділити три етапи. Перший етап - це 20А0 рр. XX ст., другий етап відбувався протягом 50-60-х рр. XX ст. і третій етап, що починається у 70-х і завершується у 90-х рр. XX ст. Перший етап характеризувався публікацією робіт, що торкалися лише деяких аспектів проблеми. Дослідники цього періоду Л.Г. Безкровний, А.Ф. Міллер, С.О. Нікітін, Є.В. Тарле розглядали окремі аспекти зовнішньої політики Росії на Ватіканському півострові [6; 76; 83; 112]. Цікавою є робота професора Московського університету С.О. Нікітіна, яка вийшла в Москві у 1940 р. і розглядала проблеми історіографії історії Росії у XIX ст. (до початку 90-х рр. XIX ст.). CO. Нікітін акцентує свою увагу на важливості, для істориків, вивчення щоденників, мемуарів та спогадів видатних історичних діячів даного періоду [83, с 122-136], а також публікації газет та журналів [83, с 171-186]. У працях Є.В. Тарле висвітлено взаємовідносини Росії з балканськими народами на початку Східної кризи 70-х рр. XIX ст. Значну увагу дослідник приділяє вивченню Східної війни 1853-1856 рр. та її ролі на подальший історичний розвиток Російської імперії. На сьогоднішній день праці Є.В. Тарле, які розглядають питання Східної війни мають велику цінність і визнання [112]. Варто виділити роботу Л.Г. Безкровного, який склав атлас карт та схем по російській військовій історії. Значну увагу він приділяє розвитку російсько-турецьких відносин. Детально висвітлює події Східної війни 1853—1856 рр. та російсько-турецької війни 1877-1878 рр. Робота містить плани конкретних військових зіткнень [6]. ; Серед численних досліджень радянських істориків другого періоду (50¬60 рр. XX ст.) варто відзначити праці І.М. Беляева, І.В. Бестужева, CO. Нікітіна, О.Л. Новичева, П.К. Фортунатова, Є.В. Тарле, перші праці В.М. Виноградова, а також, колективна праця провідних істориків Академії наук СРСР «Історія Болгарії». У цих працях охарактеризовано позиції російської дипломатії на Балканському півострові у XIX ст., а також висвітлено історію окремих балканських народів. У зазначений період були опубліковані цінні дослідження по історії російсько-болгарських, українсько-болгарських та молдавсько-болгарських зв'язків [5; 7; 18; 58; 85; 86; 87; 114; 115; 125], Саме в цей період з'явилися праці, які стосувалися балканської політики Російської імперії і зв'язків Росії з балканськими народами, військової допомоги Російської імперії балканським народам у боротьбі проти османського панування. Ці питання розроблялися не лише радянськими, а й болгарськими та югославськими істориками. Слід відмітити, що з встановленням у Болгарії тоталітарної системи радянського зразка почалася співпраця між радянськими та болгарськими істориками. Зусиллями Болгарської академії наук у 1954 р. вийшов перший том колективної двотомної історії Болгарії. Другий том цієї праці було надруковано у 1955 р. [99, с 191]. Це була перша узагальнююча праця написана болгарськими вченими за зразком радянських істориків. Про це свідчить той факт, що незадовго до друку болгарської праці в Інституті слов'янознавства АН СРСР була видана радянська двотомна «Історія Болгарії» під редакцією П.М. Третьякова [58]. У процесі створення цих праць між вченими країн відбувався жвавий обмін думками. Цікавою є праця П.К. Фортунатова, який розглядає російсько-турецьку війну та її вплив на звільнення Болгарії з під влади Османської імперії [125]. О.Л. Новичєв у своїй праці «Коротка історія Туреччини» теж торкається питання взаємозв'язків Росії з Османською імперією у XIX ст. [87]. М.І. Бєляєв у своїй праці «Російсько-турецька війна 1877—1878 pp.» [5] дає ґрунтовний аналіз військових дій та політичних проблем у роки російсько-турецької війни, розкриває роль російського суспільства у розгортанні військових дій на балканському півострові. Дана робота заслуговувала на високу оцінку в кінці XX ст. і продовжує користуватися популярністю серед дослідників даного питання. Радянський дослідник С.О. Нікітін, у своїх працях, звертає особливу увагу на роль слов'янських комітетів в Російській імперії на початковому етапі Східної кризи 1875-1878 pp. [85]. Він зазначає, що роль слов'янських комітетів у підготовці до повстань на Балканах є надзвичайно вагомою і її важко переоцінити. Дослідник розглядає російсько-балканські взаємозв'язки в 50-70-х pp. XIX ст. [84], завдяки плідній праці CO. Нікітіна у 1964 р. було видано збірник документів «Визволення Болгарії від турецького гніту» в трьох томах [94]. Третій етап радянської історіографії (70-початок 90-х pp. XX ст.) є найбільш плідним у розробці праць, які торкалися висвітлення питання взаємовідносин Росії та Балканського півострову. Слід відмітити, що дослідники цього періоду дотримувалися думки, що Російська імперія об'єктивно сприяла прогресивному розвитку землеробства, торгівлі, судноплавства на Балканському півострові і таким чином мала вагомий вплив та авторитет серед балканських народів [25, с 8]. У зв'язку з 100-річчям Східної кризи 1875-1878 pp. у Радянському союзі, Болгарії, Югославії та інших країнах з'явилася велика кількість праць з даної тематики, було проведено чимало конгресів, симпозіумів та конференцій, матеріали яких публікувалися. Найвідомішими дослідниками цього періоду були: В.М. Виноградов, К.Б. Виноградов, Є.К. В'яземська, В.Я. Гросул, І.С. Достян, В.А. Золотарьов, Н.С. Кіняпіна, Л.І. Нарочницька, О.В. Орлик, С.Л. Чернов, В.П. Чорний, І.О. Федосов [22; 23; 43; 44; 62; 75; 78; 79; 80; 102; 124; 131]. Н.С. Кіняпіна, доктор історичних наук, професор історичного факультету Московського державного університету ім. М.В. Ломоносова на основі аналізу внутрішнього та зовнішнього становища Російської імперії приходить до висновку, що в 70-х pp. XIX ст. Санкт-Петербург, головним чином, намагався відновити свій вплив на Балканському півострові, втрачений після Східної війни 1853-1856 pp., але не мав чіткої програми розподілу Османської держави [62]. В.Я. Гросул звертав свою увагу на зв'язки російських революціонерів з балканськими народами напередодні, під час, та в перші роки після Східної кризи 1875-1878 pp. Дослідник зазначає, що після Східної війни позиції Росії на Балканах на деякий час були послаблені, і саме встановлення відповідних зв'язків між окремими представниками та організаціями, які почали утворюватися в різноманітних містах та селах, з російськими революціонерами дали поштовх до створення нових проектів утворення Балканської, Дунайської, Карпато-Дунайської та інших подібних федерацій [43; 44]. Аналізуючи праці Л.І. Нарочницької можна зробити висновок, що дослідниця у своїх роботах «Росія і відміна нейтралізації Чорного моря 1856-1871 рр.» [80] та «Росія і національно-визвольні рухи на Балканах 1875-1878 рр.» [79] робить висновок, що Паризький трактат 1856 р., яким завершилася Східна війна 1853-1856 рр., став важливою проблемою для російської дипломатії, яку намагалися виправити. Л.І. Нарочницька наголошує на тому, що участь Росії у національно визвольних рухах балканського населення та російсько-турецькій війні 1877-1878 рр. були кроком для знищення тяжких умов Паризького договору 1856 р. Численні праці Л.І. Нарочницької присвячені вивченню причин, характеру та історичному значенню російсько-турецької війни [78]. Вагома роль у вивченні політики Російської імперії на Балканах у роки Східної кризи 70-х рр. XIX ст. належить В.М. Виноградову [22], К.Б. Виноградову [23], С.Л. Чернову [131], в яких зроблено аналіз ставлення російських правлячих кіл та російського суспільства в цілому, до національно-визвольних рухів на Балканах у роки Східної кризи 1875-1878 рр. та російсько-турецької війни 1877-1878 рр. Значним внеском до радянської історіографії, проблеми яка розглядається, є колективна праця болгарських та радянських істориків «Росія та визволення Болгарії» [102]. У цій монографії розглядаються тривалі політичні, економічні та культурні зв'язки російського та болгарського народів. В центрі уваги дослідників знаходиться Східна криза 1875-1878 рр., яка вирішувала роль російського народу у визволенні Болгарії від турецького панування. Не менш важливе значення має колективна праця радянських істориків «Міжнародні відносини на Балканах, 1856-1878 рр.» [75], в якій розглянуто позиції великих держав у даному регіоні та їх роль у врегулюванні Східного питання. Дослідники роблять акцент на роль Росії у вирішенні Східного питання. Результатом продуктивної праці радянських істориків стала ще одна колективна монографія «Формування національних незалежних держав на Балканах (кінець XVШ-70-ті pp. XIX ст.) [124]. Дана робота дає ґрунтовний аналіз ролі Російської імперії у подіях, що відбувалися на Балканах з кінця XVIII—70-х pp. XIX ст. Значна увага приділяється висвітленню планів та програм таємних комітетів, які створювалися як у містах так і селищах на території півострову, а також поглядів провідних балканських діячів даного періоду. Характеризуючи російську історіографію, варто зазначити, що вивченню даної теми значну увагу у своїх дослідженнях приділяли: В.М. Виноградов, І.Г. Воробьева, Є.К. Вяземська, І.В. Григораш - кандидат історичних наук, третій секретар дипломатичної служби Російської Федерації на початку XX ст., Р.П. Гришина - доктор історичних наук, провідний науковий співробітник Інституту слов'янознавства РАН, Л.Г. Захарова, П.А. Іскендеров, А.В. Карасєв, Н.С. Кіняпіна, М.І. Косик, М.М. Фролова, Ш. Хітрова, В.М. Хевролина - доктор історичних наук, провідний науковий співробітник Інституту російської історії РАН [20; 21; 29; 30; 41; 42; 52; 53; 57; 60; 61; 62; 65; 66; 126; 127; 128]. Серед численних робіт російських істориків 90-х pp. XX ст. - початку XXI ст. слід відзначити дослідження В.М. Виноградова та Є.К. Вяземської, в яких було ґрунтовно переглянуто деякі висновки щодо місця балканських народів у зовнішній політиці Росії. В.М. Виноградов займався вивченням Східного питання і в радянський період. Варто зазначити, що останні праці дослідника присвячені суперечливим фактам російської історії останньої третини XIX ст. [20; 21; ЗО]. Р.П. Гришина розглядала тактику західних країн та Російської імперії на Балканах у останній третині XIX ст. і визначала Берлінський конгрес 1878 р. як важливий етап у розвитку державності балканських народів [42]. Російська дослідниця Л.Г. Захарова, у своїх роботах, висвітлює період правління Олександра II та визначає роль Росії, даного періоду, у світовій історії [52; 53]. М.І. Косик переважно займається вивченням російсько-болгарських відносин у другій половині XIX ст. [65; 66]. В.М. Хевролина акцентувала свою увагу на аналізі документальної бази, що стосується проблеми взаємовідносин Російської імперії з балканськими народами у другій половині XIX ст. Розглядає погляди провідних діячів Росії на Східну проблему та аналізує пропозиції вирішення Східного питання 70-х pp. XIX ст. [127; 129]. Серед останніх публікацій присвячених вивченню Східного питання 1875-1878 pp. варто відмітити збірник «Росія і Болгарія до 125-річча російсько-турецької війни 1877-1878 pp.», під редакцією В.І. Косика, який містив ряд статей провідних науковців з даної тематики. Таким чином, аналізуючи радянську та російську історіографію проблеми, що досліджується, слід зазначити, що вивченню даного питання приділяли увагу провідні історики, як радянського періоду, так і дослідники сучасної Росії. - Характеризуючи зарубіжну історіографію присвячену вивченню зовнішньої політики Росії на Балканах у роки Східної кризи 1875-1878 pp. можна стверджувати, що вона налічує значну кількість робіт. ,а ;-. : Варто відмітити працю американського дослідника, відомого політика, лауреата Нобелівської премії у 1973 р., Г. Кіссінджера. Дослідник у своїй роботі «Дипломатія» аналізує обставини, які сприяють надійності та тривалому існуванню міжнародних договорів. Своє дослідження він починає з Вестфальського миру 1648 р. і завершує останніми роками XX ст. Автор намагається з'ясувати місце великих європейських держав, в тому числі і Росії У СВІТОВІЙ ІСТОрІЇ [63]. Цікавою є робота англійського дослідника Д. Лівена, який розглядає історію Російської імперії починаючи з XVI ст., він зазначає, що численні російсько-турецькі війни мали вагомий вплив на історичний розвиток Росії. У своїй роботі дослідник звертає велику увагу на військову політику Російської імперії [71]. Слід згадати численні праці французьких дослідників Е. Лавісса та А. Рамбо, які у своїх дослідженнях особливу увагу звертали на світову історію XIX ст. Прикладом цього є «Історія XIX ст.» у восьми томах. Останні чотири томи дають важливу інформацію для дослідження політики Російської імперії на Балканах в останній третині XIX ст., і зокрема під час Східної кризи 1875-1878 pp. Роботи французьких дослідників стали доступними для радянських істориків завдяки їх ґрунтовному перекладу відомого радянського дослідника Є.В. Тарле [70]. Що стосується української історіографії то, нажаль, питання взаємовідносин Російської імперії і Балканського півострову в другій половині XIX ст., в Україні на сьогоднішній день є мало висвітленим. Незважаючи на це, слід відзначити роботи В.П. Чорного, який розглядав проблему хронологічної періодизації болгарського національного визволення, висвітлював героїчну боротьбу болгарського народу у роки Східної кризи 70-х pp. XIX ст. Свою увагу дослідник акцентує на Квітневому повстанні 1876 р. у Болгарії [133]. На увагу заслуговують роботи О.С. Олійниківа, який розглядає проблему участі українського народу у Східній війні 1853-1856 pp. та російсько-турецькій війні 1877-1878 pp. O.C. Олійників виділяє видатних особистостей, українського походження, які приймали участь у цих війнах. Російсько-турецьку війну він вважає продовженням військового та політичного змагання за Чорне море [90]. Велику увагу, у своїх дослідженнях, Східному питанню приділяє сучасний український дослідник А.В. Гончаренко. У своїх роботах він ґрунтовно розкриває проблеми Балканського регіону, участь Росії у їх вирішенні, досліджує вплив європейських держав на хід подій на Балканах та Близькому Сході у 70-х pp. XIX ст. [32; 33; 34; 35; 36; 37; 38]. Внаслідок цього, слід зазначити, що вивченню взаємовідносин Російської імперії з балканськими народами приділялася значна увага відомих істориків як дореволюційного, так і провідних дослідників радянського періоду. Найбільша кількість праць з даної тематики з'явилася в останній третині XX ст. На початку XXI ст. тема знайшла своє відображення у російських періодичних виданнях, проводилася робота над видавництвом збірника документів, який містив документи, що не публікувалися раніше. В Україні дана тема розглядається не ґрунтовно, тому українських досліджень з даної проблеми, на сьогоднішній день, недостатньо. Таким чином, аналіз джерельної бази та історіографії свідчить, що, незважаючи на існування значної кількості праць, присвячених вивченню взаємовідносин Російської імперії та балканських народів під час Східної кризи 70-х pp. XIX ст., це питання залишається розкрите не повністю. Значна увага приділялася висвітленню позиції Російської імперії під час антиосманських повстань та російсько-турецької війни 1877-1878 pp., але велика кількість цікавих моментів залишається поза увагою дослідників. У той же час існування значної кількості не введених до наукового обігу джерел з даної проблематики роблять дослідження актуальним. РОЗДІЛ 2 РОСІЙСЬКО-ТУРЕЦЬКІ ВІДНОСИНИ В 1677 - НА ПОЧАТКУ 70-Х РР. XIX СТ. ТА БАЛКАНИ В історії Росії XVIII ст. відзначилося надзвичайно динамічною зовнішньою політикою і незвичайно високим рівнем військової активності. На початку століття Російська імперія отримала перемогу у Північній війні, яка значно посилила вплив Росії у майбутньому. В середині століття Російська імперія приймала участь у загальноєвропейській війні, яка в історії отримала назву Семилітньої війни. В останню третину століття Росія вела вісім війн: війна з Барськими конфедератами 1768-1772 рр., російсько-турецькі війни 1768-1774 рр., та 1787-1791 рр., російсько-шведська війна 1788-1790 рр. польські компанії 1792 та 1794 рр. Персидський похід 1796 р., війна 1796 р. війна 1798-1799 рр. [54, с. 22-23]. Саме на даному етапі для Росії склалися сприятливі обставини для реалізації ряду історичних умов та ряду національних цілей в сфері зовнішньої політики, досягнення яких було першочерговим завданням протягом тривалого періоду. Аналізуючи протистояння Росії та Турецької держави, слід згадати, коли вперше відбулися зіткнення інтересів між двома країнами, тобто між Російською та Османською імперією. Всі російсько-турецькі війни здійснювалися між двома імперіями за гегемонію в басейні Чорного моря та на Балканах. Перше широкомасштабне зіткнення російських і турецьких військ сталося в 1677-1678 рр. на Україні. Основні бойові дії в цей період відбулися в гетьманській столиці - Чигирин. В місті почалися пожари, а 1 вересня 1678 р. турки спалили залишки міста. Російсько-українська армія покинула правий берег Дніпра і більше не вела активних бойових дій. За Бахчисарайським миром, який було укладено в січні 1681 р., Росія визнала Правобережну Украшу під владою Османської імперії, а до Росії за даним договором було приєднано Лівобережну Україну. Контроль над Правобережною Україною, Порті вдавалося здійснювати до 1683 р. коли відбулася її поразка під Віднем. У 1687-1689 рр. російська армія під командуванням князя Василя Голіцина здійснила два походи на Крим, та вони виявилися невдалими. Результативними були походи першого російського імператора Петра І на Азов 1695-1696 рр. M. Молчанов, досліджуючи у своїй праці дипломатію Петра Великого, зазначив, що в юні роки Петро І, читаючи літописи Нестора дізнався про похід князя Олега на Царград (Стамбул), який тоді опинився під владою турок. Вже з того часу у нього з'явилася мрія повторити цей подвиг, помститися туркам і татарам за всі знущання над Руссю. Вже під час другого походу, завдяки спеціально побудованому флоту, вдалося зайняти фортецю Азов. За Стамбульським (Константинопольським) миром, який було укладено у липні 1700 р. Азов з прилеглими до нього землями, на яких, за наказом Петра І було споруджено фортецю Таганрог, перейшли під владу Російської імперії [108, с 256]. Взяття Азова значно укріпило військово-стратегічні позиції Росії і Причорномор'я. Захопивши Азов Російська держава все ж не отримала вільного доступу до Чорного моря. У майбутньому відбулася не легка боротьба за Керч і право користуватися проливами, які з'єднували Чорне та Середземне море. Для вирішення цього питання було необхідно продовжити війну з Османською імперією, як на морі так і на суші [8, с 22]. Наступне зіткнення Росії і Порти відбулося вже у 1710 р. Коли під впливом шведського короля Карла XII, який після поразки під Полтавою опинився в турецьких Бендерах, султан почав війну з Росією. Петро І переоцінив свої сили, і в квітні 1711 p., заручившись підтримкою молдовського господаря Дмитра Кантимирова, на чолі 40 тис. армії вирушив до Пруту. Російський цар розраховував на повстання всіх християнських підданих Османської імперії, але цього не сталося. Російським військам вдалося відбити перші напади яничар, але армія залишалася у вкрай тяжкому положенні, як і турецькі війська. У таких складних умовах було укладено перемир'я, за яким Росія мала повернути Османській імперії Азов, а також нову фортецю Таганрог. Це перемир'я було підписано 23 липня 1711 р. Військові дії більше не продовжувалися, а умови перемир'я були закріплені мирним договором підписаним 24 липня 1713 р. в Адріанополі. Розглядаючи політику Петра Великого після перемоги у Північній війні, слід зазначити, що війна відкрила для російського імператора широкі перспективи подальшого економічного, політичного та культурного розвитку. Під час Північної війни Росія перетворилася у велику державу, яка забезпечила собі важливу роль у розвитку міжнародних відносин в Південно- Східній Європі і Азійському регіоні [8, с 150]. Наступники Петра І продовжували боротьбу за вихід до берегів Чорного та Азовського моря. Восени 1735 р. російські війська, використовуючи постійні набіги кримських татар на Україну, відправилися в новий похід на Крим. Порта, якій одночасно довелося вести війну з Австрією, на російському фронті була пасивною і обмежилася лише обороною фортець. Російські війська знову захоплено Азов, але через епідемію чуми їм довелося залишити Очаків. У серпні 1739 р. було розгромлено ворожу армію поблизу Хотина і захоплено цю фортецю, та російські війська були виснаженими і прагнули миру. Захоплення Хотину наштовхнуло Турецьку державу на укладення миру. Внаслідок таких дій 29 серпня 1739 р. було підписано мирний договір, за умовами якого Азов переходив під владу Російської імперії, але в якості неукріпленого міста [108, с 257]. Важливий крок у балканському напрямку зовнішньої політики Росії було зроблено Катериною II. У роки перебування її на російському престолі в країну масово приїздили німці, серби, болгари, греки, молдавани і навіть валахи. В результаті до Санкт-Петербурга прибували делегації з проханнями балканських народів приєднати їх території до Російської імперії [16, с 43]. Стосовно політики імператриці Катерини II В. Ключевський зазначав, що міжнародні горизонти Росії розширились далі ніж її кордони, державу другого класу почали вважати першою військовою державою в Європі, і навіть Англія визнавала її, як міцну морську державу [68, с 101]. Одним з провідних напрямків зовнішньої політики Російської імперії, починаючи з другої половини XVIII ст., було прагнення до проникнення на Південь у напрямку Причорномор'я та Криму. Тут головним противником для Росії була Турецька держава. Формально вище зазначені землі в рамках Османської імперії мали статус автономії під владою Кримського ханства. Зіткнення Російської та Османської імперії могло бути прийняте лише з врахуванням економічного і соціального розвитку Порти. У зазначений період, Порта була великою багатонаціональною державою з відсталою економікою і не розвиненою соціально-економічною структурою, державна єдність якої забезпечувалася виключно насильницькими методами. Османська імперія виступала найбільшим гнобителем національних народностей, в тому числі слов'янських [54, с 26]. Слов'яни, що входили до складу Турецької держави підлягали утискам і асиміляції і бачили в Росії свого єдиного захисника. Після закінчення Семилітньої війни в 1763 p., вже через п'ять років, Росія починає новий етап активної зовнішньої політики, пов'язаний з приєднанням причорноморських територій. Протягом двадцяти трьох років велися дві війни Росії з Портою: в 1768-1774 та 1878-1791 pp. в ході яких Російській імперії вдалося приєднати землі, які входили до складу давньоруської держави [54, с 108]. Російсько-турецька війна 1768-1774 pp. завершилася підписанням вигідного для Росії Кючук-Кайнаджирського договору. За даним договором визначалося, що Порта буде твердо захищати християнський закон і церкву, визнавалися ширші повноваження Російської держави стосовно Молдови та Валахії. Османська імперія втратила пануюче положення на Чорному морі, була змушена погодитися на автономію Криму. Остаточно Крим став російським у 1783 р. Приєднання Криму та причорноморських земель було значним етапом на шляху реалізації однієї з важливих національних цілей. Однак остаточного вирішення цього питання не було досягнуто. Внаслідок цих подій Османська імперія не бажаючи миритися з втратою Криму почала нову війну з Росією [54, с 129]. В 1787 р. Порта вимагала від Росії згоди на огляд торгових суден, які проходили через протоки і відмови від російського впливу в Грузії. Не отримавши відповіді турецький султан 12 серпня оголосив Росії війну, яка і цього разу складалася несприятливо для Османської імперії. Ще на початку війни, під час штурму, затонув майже ввесь російський Чорноморський флот, але Порта не змогла використати це на свою користь [108, с 261]. Головним переломним етапом боротьби, під час чергової російсько-турецької війни, є падіння Ізмаїла 11 грудня 1791 р. Після цієї події Турецька держава погодилася на мир. 9 січня 1792 р. в Яссах було укладено мир, за яким Крим визнавався частиною Російської імперії, а російсько-турецьку межу було встановлено по Дністру. Звільнення від турецького панування Криму і причорноморських земель об'єктивно створювало умови для їх більш швидкого розвитку. Приєднання цих районів до Російської імперії сприяло розвитку виробничих сил як зазначених територій так і країни в цілому. В складі Росії вони перетворилися у район де найбільш інтенсивно розвивалися капіталістичні відносини. Приєднання Криму та Північного Причорномор'я до Російської держави припинило набіги кримських татар на південноросійські землі. Російська політика на Балканах уже в даний період сприяла національному відродженню болгарського, сербського, румунського, грецького народів. Політика Росії, на відміну від політики західних держав, перш за все Австрії, своїм головним завданням визначала не захоплення територій на Балканах, а створення там сильної незалежної слов'янської держави, яка була б у дружніх відносинах з Росією [54, с 27]. Війни останньої четверті XVIII ст. сприяли визволенню балканських народів. 30 грудня 1806 р. почалася нова російсько-турецька війна, яку Порта оголосила після вторгнення російських військ на територію Молдови. Османська імперія прагнула повернути втрачені володіння в Північному Причорномор'ї, використовуючи той факт, що Російська імперія, в даний момент, воювала і проти Франції. Росія прагнула розширити кордони Дністра та Пруту, а при можливості і встановити контроль над румунськими князівствами. З перших днів війни, як на суші так і на морі, переваги були на російській стороні. Флот Турецької держави двічі атакував російські кораблі під керівництвом адмірала Д.М. Сенявіна. Перше зіткнення — 10 травня не дало позитивних результатів. Другий бій, в якому турецька армія була розбита, відбувся 19 червня поблизу м. Афон. Втрати Порти убитими та пораненими складали близько 1 тисячі чоловік. Росіян, убитих та поранених, нараховувалося 250 чоловік при цьому жодного російського корабля не було втрачено. Ескадра Д.М. Сенявіна продовжила блокаду Дарданел. Успіхи російської армії на Балканах змусили Порту 12 серпня 1807 р. погодитися на перемир'я, запропоноване Російською імперією за участю імператора Наполеона І (перемир'я було однією з умов російсько -французького Тільзітського договору). Та незабаром військові дії було відновлено. 4 липня 1811 р. великої поразки зазнала армія великого візиря Ахмет-паші. Внаслідок цього армія Османської імперії відступила, зазнавши значних втрат. Після тривалих боїв, втративши армію, Порта 28 травня 1812 р. уклала мирний договір з Російською імперією, за яким Росія отримала Бессарабію [108, с 265]. Нова російсько-турецька війна почалася в 1828 р. через повстання в Греції. Так в 1827 р. Англія, Франція та Росія вимагали від султана надати автономію повсталим грецьким провінціям. Коли Порта відхилила цю пропозицію на її територію були введені союзні війська. Російське керівництво підтримувало грецьких повстанців, а коли вони почали зазнавати поразки, Микола І 26 квітня видав маніфест про початок війни з Османською імперією. Після цього відбувається ряд кровавих сутичок, 19 серпня 1829 р. російським військам здалося м. Адріанополь, а 21 серпня - м. Люли-Бургаз. В результаті цих подій, 14 вересня 1829 р. Турецька держава була змушена підписати Адріанопольський мир, за яким Росія отримала гирло Дунаю та фортеці Ахалкалакі та Ахалцих в Закавказькі. Чорноморські проливи відкривалися для торгових суден всіх країн, а Греції було надано широку автономію (практично стала незалежною) [108, с 266]. У другій половині XIX ст., здавалося, що в світі не було жодної країни, котра б не ставила перед собою зовнішньополітичних завдань. Не виключенням стали і Балкани. Всі балканські народи намагалися послабити вплив іноземних держав на своїй території, при цьому висуваючи територіальні вимоги, які були обґрунтованими. Греція прагнула приєднати Іонічні острови, Фессалію, Епір, Македонію та о. Крит, Сербія - знищення турецького гарнізону в Белграді і виселення мусульманського населення з країни. Молдавія та Валахія прагнули об'єднати свої князівства і створити єдину державу. Чорногорія бажала виходу до Адріатичного моря та розширення своїх територій. Боротьба за автономію, зберігаючи територіальну цілісність, розгорнулася в Албанії, Болгарії, Боснії і Герцеговині. Такі плани балканських народів дуже часто призводили до зіткнень між ними. Незважаючи на це у середині XIX ст., на ці розрахунки народів Балканського півострову ще не звертали особливої уваги великі європейські держави [35, с 30]. Миколаївську Росію (1825-1855 pp.) справедливо можна назвати піком російського впливу у світі. В цей час відбулося релігійно-культурне відродження Російської імперії. Значною мірою цьому сприяла незалежна економічна політика в Азії, інтенсивний розвиток внутрішнього ринку, регулярні інвестиції в розвитку місцевої промисловості і транспортному зв'язку [50, с 30]. Наступним зіткненням російських і турецьких військ стала Східна війна 1853-1856 pp., яку почала Росія проти Османської імперії за вплив на чорноморських протоках і на Балканах. Згодом зіткнення перетворилася у війну проти коаліції Англії, Франції, Османської імперії та П'ємонта. З початком Східної війни 1853-1856 pp. багато народів Балканського півострову готувалися до активних виступів проти Турецької держави. Після цієї події, у ряді боїв отримали перемогу чорногорці на чолі з князем Данилом. Свої добровольчі загони почали формувати болгари, серед яких особливо вирізнявся Г. Раковський. В 1852 р. вибухнуло повстання у Боснії та Герцеговині, де повстанців очолив Лука Вукалович. В той же час піднялись і повстанці Албанії. До виступу готувалася Греція, яка вже розірвала відносини з Османською імперією. Сербське населення теж прагнуло до повалення османського гніту, але їх князь Олександр Карагеоргієвич на даному етапі прагнув зберегти нейтралітет [44, с 29]. Виступи на Балканському півострові викликали занепокоєння серед західних держав, котрі чудово розуміли, що за допомогою Росії балканським народам вдасться швидко розгромити Османську імперію. Саме тому європейські країни оголосили війну Росії, участь у якій взяли численні добровольці з Балканського півострову: болгари, серби, молдавани та інші. Початок Східної війни 1853-1856 pp. дав надію болгарському народу на національне визволення. Але в цей час значно посилилася і Султанська адміністрація, болгари тисячами покидали рідні місця і переселялися до Молдови, Валахії і до Росії. У таких умовах значно зросла кількість листів до російського керівництва від болгарських емігрантів з проханнями надати допомогу повсталим [124, с 375], адже Росія активно підтримувала виступи балканських народів проти Османської імперії. Не випадково, серед російського суспільства існувала ідея, що Росія не здійснюватиме повної волі та впливу на своїх територіях, доки не отримає Дарданели, у цій ситуації єдиним можливим союзником були слов'янські народи, яким обов'язково слід було надати допомогу у боротьбі з Портою, і утворити на їх території самостійні держави [120, с 75], Важливе значення, на даному етапі визвольних рухів, належить таємним товариствам, які існували на території Балканського півострову і пропагували до визволення свого населення з під впливу Османської імперії. Так перспектива визволення з'явилася серед болгарської еміграції. Буржуазні кола емігрантів прагнули створити свої організаційні центри, завданням яких, було б, звільнення Болгарії від Османської імперії. Для досягнення цієї мети вони прагнули створити свої організаційні центри. Ще напередодні Східної війни 1853-1856 pp., з ініціативи Георгія Раковського, на початку 1852 р., у Стамбулі було створено першу загальноболгарську революційну організацію - Таємне товариство, яке ставило своїм завданням звільнення Болгарії від Османського гніту. Майбутнє Болгарії дане товариство розглядало, як автономію. Надзвичайно важливо, що товариство не прагнуло до неможливого. Його члени, реально оцінюючи ситуацію, не мали навіть надії на створення незалежної Болгарії. Вони розуміли, що це викличе негативну реакцію з боку Європи, яка будь-якими методами прагнула зберегти цілісність Османської імперії [2, с 15]. Після цього кроку, з'являється ряд подібних товариств. 2 лютого 1854 р. засновано Одеське болгарське товариство, що складалося з чотирьох членів: Н.Х. Палаузова, С.Д. Тошковича, Н.М. Тошкова і К.Н. Палаузова. Наступного місяця - Бухареський комітет. В нього входили: Г. Атанасович, X. Мустаков, К. Чокан, А. Хаджи, П. Пороч і Хр. Георієв. Відділення цих комітетів з'явилися в ряді міст Дунайських князівств, організації були офіційно затверджені російською владою [124, с 358]. Після поразки в Східній війні, згідно з Паризьким мирним договором 1856 p., Росія втратила право тримати військовий флот на Чорному морі і була змушена тимчасово відмовитися від активної політики стосовно Порти. Війна нанесла відчутний удар позиціям та престижу Росії на Балканах. Переважний вплив на Балканському півострові і Близькому Сході перейшов до Англії, Франції та Австрії. За умовами Паризького миру 1856 p., всі великі держави були зобов'язані гарантувати автономію Дунайських князівств і Сербії в межах Османської імперії, чим ліквідовували російський протекторат над Дунайськими князівствами. Більш того Австрія, Франція і Великобританія уклали договір про застосування сили проти можливих порушень територіальної цілісності Османської імперії. Нова система відносин між великими державами на Близькому Сході отримала назву «Кримської системи» [80, с 4]. Традиційно для Росії була важливою підтримка інтересів християн і перш за все слов'янських народів на Балканському півострові. Тому коли в роки реформ, після Кримської війни 1853-1856 pp., відбулися значні антитурецькі виступи, Російська імперія намагалася їх активно підтримувати. Але існувала і інша проблема. Ослаблена у війні Росія не була зацікавлена в порушенні «великого Східного питання». Вона боялася загального виступу на Балканах і розпаду Османської імперії. Не зважаючи на те, що Росія отримала поразку у війні і її позиції на Балканах на деякий час були послаблені, але бажання звільнитися від османського гніту серед балканських народів було наскільки сильним, що вони все більш активно прагнуть до об'єднання. Висувалися нові проекти створення Балканської, Дунайської, Карпато-Дунайської та інших федерацій. Встановлювалися конкретні зв'язки між окремими організаціями, які почали створюватися в різних містах і селах півострову. Покращилися відносини між Чорногорією, Сербією та Боснією і Герцеговиною. Міцнішали зв'язки між Болгарією та Дунайськими князівствами, Сербією і Грецією [44, с 29]. Звісно не можна спростовувати той факт, що деякі країни прагнули отримати повну незалежність від Порти і не вступати до жодної з федерацій. Торкаючись питання, можливого розпаду Османської імперії, князь О.М. Горчаков у 1862 р. писав, що для російських інтересів вигідно не прискорювати розпад Османської імперії. Цю думку він неодноразово повторював протягом 1856-1871 pp. На такі дії Російської імперії існували різні погляди серед провідних представників балканських народів. На думку болгарського діяча В. Коларова, така політика Росії мала на меті укріплення і розширення свого впливу на Балканах [80, с 35]. Внаслідок цього, у вирішенні балканської проблеми, у другій половині 60-х pp. XIX ст., в російській дипломатії зіткнулися дві точки зору на вирішення однієї проблеми. Обережний курс міністра іноземних справ Російської імперії О.М. Горчакова, направлений на проведення реформ за допомогою великих держав, і програма російського посла у Стамбулі, М.П. Ігнатьєва, який розраховував на звільнення балканських народів шляхом об'єднання їх сил і загального антиосманського повстання при активній підтримці Росії. Всі ці плани виявилися нездатними вирішити проблеми через небажання Європи допустити зростання впливу Росії на Балканах, через слабкість самих слов'ян їх неспроможність до об'єднання. Порта теж не бажала змін. Принцип невтручання не вирішив проблем, які вже виникли. Тому у 1875 р. почалася нова Східна криза, яка переросла в російсько-турецьку війну 1877—1878 pp. Отже, аналізуючи російсько-турецькі відносини у 1677 - на початку 70-х pp. XIX ст., варто відмітити, що протягом зазначеного періоду Росія активно проникає на Балкани. Між Російською та Османською імперіями відбувається численні війни за гегемонію у басейні Чорного моря та на Балканському півострові. Надзвичайно важливий крок у зовнішній політиці Росії було здійснено російською імператрицею Катериною II. Певні досягнення були отримані і в напрямку балканської політики Росії. Чергова російсько-турецька війна 1768-1774 pp. завершилася підписанням Кючук-Кайнаджирського мирного договору з Портою, який значно розширив повноваження Росії на Балканах. Внаслідок цього договору Османська імперія втратила своє пануюче положення на Чорному морі. Російсько-турецькі війни кінця XVIII - початку XIX ст. сприяли піднесенню національно-визвольної боротьби балканських народів. У цей час вагомо зріс вплив Росії у регіоні. Балканські народи в образі Російської імперії бачили свого надійного захисника у боротьбі проти Порти. Надзвичайно великий вплив на народи Балканського півострову мала Східна війна 1853-1856 pp. З її початком на Балканах готувалися активні виступи проти Османської імперії. Вагова роль у національно-визвольному русі балканських народів у середині XIX ст. належала таємним товариствам, які почали виникати, як на Балканському півострові, так і за його межами, завдяки емігрантам. Після поразки у Східній війні, в результаті Паризького мирного договору 1856 p., вплив Росії на Балканах було вагомо послаблено. Виникла нова система міжнародних відносин - Кримська система - яка забезпечувала вплив Австрії, Англії та Франції у регіоні. Східна війна 1853—1856 pp. підірвала престиж Російської держави на Балканах, але не знищила надії балканських народів на підтримку з боку Росії у боротьбі проти Порти. Правлячі кола Російської імперії намагалися знайти вихід з складного положення, в якому опинилася країна, при цьому розроблялися програми, що стосувалися і Балканського півострову. Так напередодні Східної кризи 70-х pp. XIX ст. у російській дипломатії панувало дві думки на вирішення балканського питання: курс О.М. Горчакова -спрямований на проведення у регіоні реформ за допомогою європейських держав, та програма М.П. Ігнатьєва, яка передбачала організацію широкого антиосманського повстання за підтримки Росії. РОЗДІЛ З БАЛКАНИ В ПОЛІТИЦІ РОСІЇ У ЛИПНІ 1875 -КВІТНІ 1877 РР. 1. Антиосманське повстання в Боснії та Герцеговині і Росія (липень 1875 - квітень 1876 рр). У 70-х pp. XIX ст. значно посилюються антиосманські повстання на Балканському півострові. В цей час готуються виступи у Болгарії, Албанії, Македонії. Сербія та Чорногорія підтримали повстанців і були готовими надати їм допомогу. Внаслідок цього Європа опинилася перед Східною кризою 1875-1878 pp. Західноєвропейські держави негативно сприйняли повстання, що починалися. При цьому, звісно, перш за все, були враховані їх власні інтереси. Європейські держави підтримували панування Османської імперії на Балканському півострові, цілком виправдовуючи її жорстоку політику стосовно балканських народів. Г;> Найбільше незадоволення, стосовно визвольного руху на Балканському півострові, виявила Англія. Прем'єр-міністр Великобританії Б. Дізраїлі прагнув використати послаблення Порти, щоб підкорити її своєму впливу. Саме з цією метою у 1875 р. Англія викупила контрольний пакет акцій Суецького каналу. Б. Дізраїлі за будь-яку ціну прагнув встановити своє панування на Балканах. Якщо розглядати позицію Австро-Угорщини, то слід підкреслити, що вона підтримувала османське панування на Балканах. Австро-Угорщина була багатонаціональною державою, до якої входили численні пригнічені слов'янські народи. Країна прагнула до розширення свого впливу на сусідні області Османської імперії - Боснію і Герцеговину. Тому перемога повстанців оцінювалася як втрата надії на приєднання цих територій. Адже Австро-Угорщина боялася, що у кращому випадку, було можливим приєднання Боснії та Герцеговини до Сербії і Чорногорії, а, також, існувала можливість створення великої південнослов'янської держави. . Важливу роль, у цьому питанні, відігравали і економічні інтереси австрійської буржуазії, оскільки Балкани були важливим ринком для австрійської промисловості. Внаслідок цього, у 70-х pp. XIX ст. саме за допомогою австрійського капіталу на Балканському півострові почали створюватися залізничні дороги. Це мало сприяти посиленню австрійської династії Габсбургів на Балканах, які в свою чергу прагнули протидіяти тут російському впливові. Уже традиційно балканські народи бачили Російську імперію своїм захисником від Порти. І цього разу серби, боснійці, болгари та інші народи звернули свої погляди до Росії. Як підкреслювалося у пресі: «Погляди всього слов'янського світу слідкують за тим, що зробить Росія, як буде діяти російське суспільство» [79, с 12-13]. Внаслідок цього у роки Східної кризи 70-х pp. XIX ст. російське керівництво та дипломатія стали першим захисником народів, що прагнули національного визволення. Серед слов'ян Балканського півострову слово «Росія» трактувалася як свобода і просвітництво, балканські народи вірили, що лише Російська імперія може допомогти їм «дати війну варварству, рабству та брехні» [99, с 145]. Слід підкреслити, що протягом століть особливе місце в політиці царського керівництва займали Балкани. У пресі з'явилися цікаві звернення балканських народів до Росії, з надією, що Російська імперія підтримає виступи, які планувалися [96, с 1]. Внаслідок цього у «Петербурзькій газеті» була надрукована відповідь «Волги Дунаю», тобто звернення Російської імперії до балканських народів, в якому підкреслювалось, що Росія вражена подіями, які відбуваються на Балканському півострові і не може стояти осторонь. У статті було згадано і про готовність російського народу надати допомогу своїм братам [95, с 2]. Варто зазначити, що першочергово, на Балканах Росія використовувала засоби дипломатичного впливу. Ситуація, яка склалася у Боснії та Герцеговині у 70-х pp. XIX ст. має свою вагому передісторію, яка починається від падіння королівства і ліквідації боснійської державності в XVI ст. В результаті цього згадана територія стала ареною майже безперервних повстань та заворушень, ще на початку другої половини XIX ст. Повстання, що почалося у Боснії та Герцеговині у 70-х pp. XIX ст. для царського керівництва не були несподіванкою, але в той же час Росія не була готова до війни і тому, поки що не бажала розширення повстання і перетворення його на всезагальне. Російська імперія не прагнула до завоювань на Балканах. Про це наголошував міністр іноземних справ Російської імперії О.М. Горчаков ще в 1862 р. Він зазначав, що російська дипломатія своє головне завдання бачила в тому, щоб завжди сприяти розвитку автономії різних християнських національностей Османської імперії, щоб приготувати шлях до практичного вирішення Східного питання. Але царське керівництво боячись зовнішньополітичних ускладнень прагнуло досягти своїх цілей дипломатичним шляхом у рамках «Союзу трьох імператорів» [79, с 13-14]. Слід згадати, про те, що 1874 р. у Боснії та Герцеговині виявився неврожайним. У Герцеговині врожай було втрачено через посуху, а в Боснії від дощів та холоду. Про це було повідомлялося у звіті російському послу у Стамбулі М.П. Ігнатьєву: «Теперішній рік невдалий для урожаю: сливи не вдалося виростити, сіно було спалено, кукурудза втрачена, а саме ці продукти складали головний прибуток країни» [93, с 370]. Незважаючи на це, навіть стихійні лиха, не привели до зменшення податків. Податки зросли і в зв'язку з активною торгівлею Османської імперії, яка здійснювалася через кордони Боснії та Герцеговини [60, с 34]. До Порти було направлено петицію з скаргами про збільшення податків. Автори документу, в першу чергу наголосили на тому, що вдячні за турботу проявлену султаном стосовно підйому культурного рівня провінції, далі говорилося, що останнім часом податки зросли настільки, що населення не може їх виплатити. Так коли раніше віддавалася 1/10 частина вирощеної продукції, то тепер за нововведеннями - 1/8 [93, с 406]. Розміри десятини були настільки великими, що в деяких районах навіть продаж всього селянського майна не міг би перекрити суму, яку слід було сплатити. У таких умовах в Боснії та Герцеговині почалася підготовка до повстання, організаторами якого висунулися селянин І. Гутич та торговець С. Зечевич. У серпні 1874 р. відбулося перше зібрання з питань підготовки повстання. Участь у ньому прийняли І. Гутич, С. Зечевич, І. Стеванович, М. Гутич, Т. Грубачич, П. Радович та П. Рупар. На зібранні було сформовано керівництво, з семи чоловік, для підготовки повстання [60, с 34]. Ще на початковому етапі у повстанні виділилися два напрямки -буржуаз