Зразок роботи
ВСТУП
“Нам, партії, її керівництву треба чітко визначити своє ставлення до того, що накоїв Сталін. Ми не можемо передавати це питання на розсуд майбутніх поколінь. Бо інакше ті, що прийдуть після нас, саме на нас покладуть відповідальність й нас засудять,” - Микита Хрущов.
Доповідь Першого секретаря ЦК КПРС Микити Хрущова «Про культ особи та його наслідки» відома усьому світові. Цей виступ, котрий було виголошено на останньому, закритому засіданні ХХ партійного з’їзду 25 лютого 1956 року (що дуже показово — вже після того, як Хрущова переобрали на найвищу посаду в ЦК і він, отже, міг вважати себе убезпеченим від усіляких неприємних «сюрпризів»), став, як зараз очевидно, першим, вкрай непослідовним, дуже фарисейським та лицемірним, проте абсолютно необхідним й історично виправданим кроком на шляху «десталінізації» в СРСР. Наслідки цього вчинку Хрущова вийшли геть далеко за межі початкових розрахунків Першого секретаря. Тим більшої уваги, проте, вимагають усі обставини підготовки, нюанси змісту й цілком неочікуваний, принаймні в таких масштабах, резонанс хрущовської промови, справедливо названої у низці публікацій авторитетних західних дослідників «найважливішою доповіддю ХХ століття».
Нам сьогодні, мабуть, непросто відчути те величезне потрясіння й те величезне відчуття внутрішнього звільнення та неминучості близьких докорінних змін . І зараз історики як на Заході, так і в Росії та Україні жваво обговорюють, якими ж були мотиви Микити Сергійовича Хрущова, коли він наважився на, безперечно, найбільш ризиковану справу свого життя — виступити із засудженням Вождя народів? Прагнення уникнути персональної відповідальності за співучасть у сталінських злочинах ? Бажання першим зробити спритний політичний хід, перегравши тим самим своїх конкурентів у боротьбі за владу? Розуміння необхідності бодай якось, хай невдало, відповісти на нещадні виклики часу? Бо тримати мільйонів політв’язнів у неволі було немислимим, уникнути оприлюднення інформації, бодай дуже й дуже обмеженої, про скоєне Сталіним ставало дедалі важче. І головне — просто неможливо було підтримувати, принаймні в колишніх, сталінських, масштабах, цілковиту ізоляцію СРСР від цивілізованого світу. В наглухо замурований тоталітарний «підводний човен» треба було дати хоча б мінімальний доступ кисню.
Тому, можливо, є певне зерно істини в твердженнях тих істориків, котрі вважають, що коло основних питань, що їх доводилося розв’язувати постсталінському керівництву СРСР, а також напрями можливих змін у певному сенсі були заздалегідь задані. Всі ці «больові точки» імперії, виснаженої терором, репресіями, масованою, вселенською брехнею, ігнорувати далі було вже неможливо. І Хрущов знайшов вихід: покласти цілковиту відповідальність за тотальні смертовбивства в СРСР впродовж кількох десятиліть особисто й виключно на Сталіна (і ще на Берію та Єжова).
Магістр